Два роки тому на Харківському напрямку загинула бойова медикиня Ірина «Чека» Цибух. Через два роки після її загибелі друзі та рідні вдруге зібрали тисячі людей на ЧекаFest — фестиваль, створений у пам’ять про Ірину. Вперше він відбувся у червні 2025 року. Його задумували як музичний мілітарний фестиваль про пам’ять, але поступово він став значно більшим: із музичною та освітньою сценами, розмовами, людьми, які знали Чеку, і тими, хто ніколи її не зустрічав. Для близьких це не просто фестиваль пам’яті. Це спосіб продовжувати те, що Ірина робила за життя. Ми поговорили з найближчими для Ірини людьми у межах спецпроєкту «Присутні», який «Характер» реалізує спільно з Платформою пам’яті «Меморіал» про її присутність в їхньому житті і після її фізичної втрати, про цінності і сенси, які Ірина залишила після загибелі.
«Якби вона це бачила, їй було б приємно»
Подруга Марина Круть згадує, що ідея фестивалю виникла після загибелі Ірини.
«Я придумала, що треба зробити в пам’ять про неї фестиваль. Спочатку була ідея зробити це музичним мілітарним фестивалем про пам’ять. Потім додалася ще освітня сцена, і це також стало частинкою Іри».
ЧекаFest задумували для людей, які втратили своїх, і для тих, хто не пережив особистої втрати, але хоче залишатися дотичним до контексту війни.
«Ми ж всі розуміли, що ми робимо це для неї. Робимо для неї, якби вона це бачила — їй було б приємно. Хотілося це зробити не для себе і не тільки для Ірини, а також для всіх людей, які втратили, бо нас чимало, нас дуже багато».
Для мами Ірини, Оксани Цибух, сам формат фестивалю спочатку здавався чимось неможливим.
«Це трошечки десь суперечить розуму. Коли в контексті такого абсолютного горя ми говоримо слова: “як-то гарно”, “як-то чудово”, “які ми щасливі, що ми тут”. Коли я почала перші рази це робити, я просто не могла повірити, що я усміхаюся, я можу радіти».
Але поступово вона побачила в цьому інший спосіб говорити про загиблих.
«Те, що ми маємо в час цієї страшної війни, коли гинуть наші найкращі молоді люди, то вшановувати їх, напевно, треба так, як вони би хотіли жити».
«Якщо є п’ятий екіпаж, ми знаємо, що ми не будемо на щиті»
У спогадах друзів Чека постає не як ідеалізований образ, а як жива людина — вимоглива, вразлива, смішна, гостра, дуже ніжна і водночас безкомпромісна.
Подруга Юлія Кочетова каже, що Ірина була надзвичайно чутливою.
«Іра дуже вразлива, дуже ніжна, дуже чутлива. Найболючіше для мене особисто, що вона завжди чула критику і дуже рідко дослухалася до всієї тієї любові».
Одним із найважливіших спогадів для неї стала церемонія «УП. Жінки», де Ірина отримала нагороду.
«Іра мені каже: “Уявляєш, мене люблять”. Іра була дуже смішною і дуже, насправді, зарядженою».
Її близькі не приховують і складних сторін характеру. Побратим Лютий називає її безапеляційною та строгою. Але за цією строгістю, каже він, була любов до людей, за яких вона відповідала.
«Людина, яка, насправді, закохана в тих людей, за яких вона готова була піти. Насправді, вона за нас дуже боялась, дуже переживала».
Настільки, що п’ятьом здоровим чоловікам могла заборонити вийти з хати без бронежилетів.
«І, насправді, вона була дуже авторитетною. Коли ми заходили на ротацію, деякі бійці говорили: “Якщо є п’ятий екіпаж, ми знаємо, що ми не будемо на щиті”».
Її посестра Христина Кудрява згадує іншу рису — здатність об’єднувати людей, не уникаючи незручних тем.
«Вона була тією людиною, яка навколо себе об’єднувала людей, знаходила сенси, знаходила комунікаційні місточки. Тим не менше, вона була достатньо твердою у своїх висловлюваннях, достатньо гострою. Вона не боялася говорити про теми, які незручні».
Саме тому, каже Кудрява, Ірина стала для неї прикладом комунікації.
«Бо це незручно — бути комусь незручним».
«Вона навчила мене не мовчати»
Посестра Шарлотта говорить про Чеку як про людину з дуже чітким внутрішнім компасом.
«Чека для мене дуже сильна і одночасно дуже ранима. Але особистість, яка ніколи цього не покаже. Її дуже обурювала несправедливість, і в неї взагалі був такий нерв на несправедливість або недотримання компасу цінностей».
Ірина не просто мала власні переконання — вона відстоювала їх.
«Вона завжди, завжди захищала ці цінності і ніколи не мовчала. І цьому вона мене теж навчила. Коли іноді думаю: може, промовчати, можливо, не треба зараз нікому нічого доводити. Але потім я згадую Іру — що вона ніколи, ніколи б не змовчала».
Її брат Юрій Цибух говорить про інший вплив — особистий. У дитинстві їхні стосунки були звичайними стосунками старшої сестри й молодшого брата. Але з часом Ірина стала для нього наставницею.
«Вона почала дуже багато мені контекстів різних давати і почала мені різні думки направляти. Я дуже, насправді, вдячний їй за цю історію з направленням, що вона дуже багато допомагала мені як наставниця».
Він наголошує: Іра не була ідеальною людиною.
«Іра зробила сотні різних помилок, сотні різних дурниць перед тим, як дійти до того, що вона мала. Іра була найближчою людиною мені. Точно, не було нікого ближче».
Медикиня, яка називала поранених «золотце»
Для подруги Юлії Кочетової важливо не загубити за символічними цитатами конкретні погляди Ірини — бойової медикині, яка працювала там, де смерть була постійно поруч.
«Вона завжди говорила про те, що єдине, що ми винні своєму війську, — це ротація, це прийти їх замінити».
Юля згадує нічний евак, під час якого Ірина працювала з пораненим.
«Вже потім на відео я почула, як вона говорила до пораненого, і вона йому говорить: “Золотце”. І я не знаю, не зустрічала я більше бойових медиків, які говорять “золотце” до пораненого».
Війна для Ірини була не абстрактною боротьбою. Вона жила всередині неї — і водночас, за словами друзів, дуже гостро відчувала саме життя.
«Мені здається, що насправді, якщо ти не наближався до смерті впритул, ти не жив. Іра була дуже живою», — каже Юля.
«На що мені це все, якщо в мене не буде країни?»
Рідні не хотіли, щоб Ірина поверталася на фронт. Просили не їхати на кожну ротацію. Переконували, що її робота в інших сферах також потрібна країні.
Мама згадує її відповідь:
«На всі наші переконання вона мала коротку відповідь: “На що мені це все, якщо в мене не буде країни?”»
Вибір відповідав її власним цінностям.
«Вона не питалася нас. Вона вирішила це. Бо по-іншому вона не могла, це суперечило її цінностям».
«Тепер кожна хвилина мовчання про неї»
Однією з тем, про які Ірина багато говорила за життя, була хвилина мовчання. Її колега, співзасновниця ГО “Вшануй” — Катерина Даценко згадує, що Чека хотіла персоналізувати цей ритуал.
«Хвилина мовчання — це ще й може бути ваш спосіб бути причетним і вшанувати, і подякувати подвигу цих людей, які пішли воювати за нас із вами».
У їхніх розмовах навіть виникло поняття «хвилина честі» — хвилина не лише про загиблих, а й про живих.
«Хтось називає її хвилиною мовчання, хтось — хвилиною честі, хвилиною гідності. Хтось згадує імена людей, хтось дякує людям, хтось думає, кому він може написати сьогодні із живих, хтось думає, що він зробив для цієї країни».
Після прощання з Іриною ветеран Олексій Притула встановив на телефоні нагадування про хвилину мовчання.
«Наступного дня чи, можливо, навіть цього вечора я встановив собі будильник на телефоні. Я завжди підтримував і ініціював хвилину мовчання о дев’ятій, коли мав можливість. Але тоді я поставив собі нагадування».
Посестра Шарлотта говорить про те, що досі складно усвідомити масштаб втрати:
«Ми всі досі думаємо, що це якийсь жарт. Тому що людина, яка так багато говорила про пам’ять, сама стала пам’яттю. Людина, яка так багато присвятила хвилині мовчання. І тепер кожна хвилина мовчання про неї».
Фестиваль як мозаїка Іри
Для подруги Марини Круть ЧекаFest — це спосіб продовжувати ідеї Ірини.
«Ми продовжуємо допомагати далі жити Іринчиним ідеям, навіть якщо фізичного тіла немає. Цей фестиваль — це її дітище, її ідей. Він фактично як мозаїка».
Кожна його частина має нагадувати про якусь грань Ірини: музика, освіта, люди, розмови, місця, пам’ять. Все, що було важливим для “Чеки” за життя.
«Ця панель, цей гурт, оце місце, ця зупинка пам’яті. Тобто все, щоб це були різні її частинки, і вони розкидані по всьому фестивалю».
Її брат теж говорить про пам’ять як про процес, про дію, а не про стан. Він порівнює стосунки між людьми зі спільною картиною, яку двоє створюють разом.
«Коли хтось один із цих двох людей відходить, ця картина перестає доповнюватись. А час віддаляє нас взагалі від цієї картини. І от ми стоїмо вже на дистанції зараз двох років від цієї картини. Загальний сюжет досі видно. І доволі добре. Але оці мазки, деталі, вони вже не так чітко прочитуються».
Побратим Ірини — “Лютий” зізнається: йому досі важко усвідомити, що її фізично немає.
«Таке враження, що вона десь там на ротації, десь там телефона нема, скоро вона приїде».
Для нього фестиваль — це передусім про єдність.
«Тут все так, як би хотіла вона сама того. Фестиваль — це про Іру, про єднання всіх свідомих, культурно-свідомих людей, до єдності, до любові».
Мама каже, що досі не відчула остаточної точки у своїй втраті. Але поруч залишилися люди, які допомагають і підтримують на цьому шляху.
«Цей час ще не прийшов, щоб я зрозуміла, що ми втратили її, що її немає з нами. Бо насправді зараз я відчуваю лише фізичну її відсутність. Іра лишила в мені найкращих своїх друзів, які підтримують нас. І я в них бачу якісь частиночки Іри».
Можливо, саме в цьому і полягає сенс ЧекаFest. Продовжувати сіяти те, що Іра вважала важливим за життя: говорити про незручне, захищати свої цінності, об’єднувати людей, допомагати війську, пам’ятати загиблих і не забувати про живих.
«Я щиро вірю, насправді, що ми всі тимчасові, і все, що в нас є, — це час разом», — говорить подруга Юлія Кочетова.
І додає, що Ірина, ймовірно, нагадала б кожному про відповідальність за себе і за те, якою буде країна після війни. Бо ЧекаFest — це не тільки про те, ким була Ірина Цибух. Це про те, що з того, що вона робила і в що вірила, залишиться з нами далі.
