Для дітей, чиї батьки загинули або зникли безвісти на війні, перший дзвоник може бути болючим нагадуванням про втрату. Тато чи мама не можуть взяти їх за руку та провести на перший урок. Цьогоріч частину цієї ролі взяли на себе військовослужбовці та ветерани — вони повели до шкіл у різних регіонах України дітей своїх загиблих і зниклих безвісти побратимів.
У межах проєкту «Присутні», який «Характер» реалізує спільно з Платформою пам’яті «Меморіал», розповідаємо, як виникла ця ініціатива та чому для дітей присутність людей, які знали їхнього батька, може бути важливішою за будь-який подарунок.
Ідея виникла після історії дівчинки, яку в садочку “забулили” однолітки. Мовляв, після випускного її тато до школи не поведе.
«Діти неусвідомлено бувають дуже жорстокі. Не тому, що хочуть скривдити, а через незнання, як потрібно поводитися. І з цього булінгу народилася ідея: а чому б не провести дітей загиблих? Щоб їх провели ветерани, побратими батьків, які загинули», – каже Іванна Бабій, керівниця проєкту «Центр підтримки сімей «Родини» ГО «Всеукраїнське об'єднання «Ветеранський корпус».
Іванна Бабій, керівниця проєкту «Центр підтримки сімей «Родини» ГО «Всеукраїнське об'єднання «Ветеранський корпус»
Для ветеранів це не просто символічний жест. Це можливість залишатися поруч із родинами своїх побратимів та посестер, які віддали життя, щоб їхні діти зростали у вільній країні.
«Дітям дійсно необхідна підтримка, і родинам також необхідна підтримка. Після втрати завжди не вистачає поряд міцного плеча і людей поруч», – говорить Іванна.
Пам’ять, яка запалює очі
Однією з родин, яку цього року підтримали побратими, стала сім’я Олександра Слети з позивним «Журналіст». Він пішов до війська у вересні 2022 року та служив у Третій штурмовій бригаді. Воював на Херсонському напрямку, у Курдюмівці, Кліщіївці, Часовому Ярі та під Бахмутом. Брав участь у звільненні Андріївки. У березні 2024 року під час бойових дій на Авдіївському напрямку, в районі Орлівки, він зник безвісти.
«Ми не знаємо, що там сталося, чи повернеться, чи не повернеться», – розповідає його дружина Маргарита.
Їхні діти, Саша та Кім, знають правду про батька.
«Я вважаю, що з дітьми треба бути чесним. Це не допомагає, якщо не говорити або тим більше брехати. Діти відчувають і все розуміють».
Олександр і Маргарита з дітьми Фото: архів
Зустріч із побратимами для дітей – не просто участь у першовересневій акції. Це можливість побачити людей, які знали їхнього тата, воювали разом із ним і пам’ятають його. Військова форма для них також має особливе значення.
«Коли вони бачать людину в мультикамі, вони бачать уже не чужу людину. Вони бачать знайому, але безпечну людину. Це тому, що батько ходив у мультикамі», – пояснює Маргарита.
Саме тому дітям були важливі не стільки подарунки, скільки люди, які приїхали до них.
Семпай, військовослужбовець Третього армійського корпусу
Побратими й самі кажуть, що пам’ять про загиблих для них – це не меморіали чи фотографії. Вона живе у спілкуванні з родинами, підтримці дітей, спільних заходах та простій людській присутності.
«Людина живе, поки її пам’ятають. Саме такими заходами, забігами, марафонами, участю в житті сім’ї, побратимів і є пам’ять. Це не дає маленькій іскрі згаснути», – говорить воїн з позивним Семпай, який проводив Сашу та Кіма на перший урок.
Підтримка має бути особистою
Іванна Бабій, одна з організаторок ініціативи, понад три роки тому теж втратила чоловіка під час боїв на Бахмутському напрямку. На той момент вона була на сьомому місяці вагітності. Від самого початку дівчина вирішила, що не буде приховувати від доньки правду про смерть батька, а буде пояснювати це відповідно до її віку.
«Дитина може випадково дізнатися про це на вулиці, де завгодно, і це буде ще болючіше. Я просто ставлю себе на місце дитини, яка не знає про загибель батька, а потім десь випадково дізнається. Це страшно».
Робота з родинами загиблих військових не має обмежуватися телефонними номерами та формальними списками. Важливо знати, чим живе конкретна сім’я, що потрібно дітям, які у них хобі та вподобання.
«Моя мета – мати про сім’ї не просто номер телефона і прізвище, ім’я, по батькові, а знати їхню проблематику», – каже Іванна.
Через безпекову ситуацію в багатьох містах традиційні першовересневі лінійки цьогоріч не проводили. Тому ветерани просто приходили до родин, проводили дітей до школи або зустрічалися з ними в класах чи укриттях.
До ініціативи долучилися побратими в різних регіонах України — від Миколаєва, Запоріжжя, Сум і Харкова до Києва, Волині та Львівщини. У деяких школах ветерани проводили уроки мужності.
Для дітей підготували й подарунки — рюкзаки, зошити та листівки. Їхній дизайн створила Леля Лісова на основі персонажів дитячих книжок Третього армійського корпусу.
Але головним подарунком для дітей стали не речі. А присутність людей у формі, як у тата!
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
