«Він був найкращим батьком». Так Інна «Арвен» Варга говорить про свого тата — і щоразу ніби зупиняється на слові «був». Для неї ця форма минулого часу досі звучить неправильно. Її батько, Іван «Варгот» Варга, загинув на війні, рятуючи побратима. Після втрати дівчина вирішила продовжити справу тата й долучилася до війська. Вона служить у медичному підрозділі та допомагає рятувати поранених військових, яких привозять із позицій.
Про втрату найріднішої людини, шлях до війська, перші важкі поранення, силу побратимства та життя з пам'яттю про батька — читайте в матеріалі, що виходить у межах спецпроєкту «Присутні», який «Характер» реалізує спільно з Платформою пам'яті «Меморіал».
«Він був моїм найкращим другом»
Арвен називає батька ідеальним татом. І не лише тому, що він завжди був поруч. Вони були друзями — схожими за цінностями, світоглядом і почуттям гумору. Навіть дні народження були майже поруч: у неї 31 травня, у нього — 5 червня. Вони раділи, що можуть святкувати разом.
«Він із дитинства за мене піклувався. Ми разом всюди ходили, він віддавав себе повністю. У моделі “донька — батько” в мене це було просто неймовірно».
Однією з головних рис батька вона називає доброту і справедливість. Саме це сьогодні допомагає їй залишатися людяною. Війна, зізнається вона, легко заповнює серце ненавистю та злістю.
«Я ловлю себе на думці, що моє серце починає заповнювати зло, ненависть, негатив. А потім згадую свого батька — наскільки він був чистою, доброю людиною. Думаю: як би він поступив у такій ситуації? І мені стає соромно, якщо я роблю не так».
Про війну говорив мало
Коли почалось повномасштабне вторгнення, батько Арвен, Іван, вирішив йти захищати Україну. Служив у Третій штурмовій бригаді. Про бойову роботу рідним розповідав мало. Зазвичай казав, що все добре, щоб донька та дружина не хвилюватися.
«Ми питали: “Ти втомився?”. Він відповідав: “Трошечки”. А по голосу вже було чути, що людина виснажена».
Арвен каже, що саме на війні батько знайшов людей, які стали йому справжніми друзями. Після його загибелі побратими залишилися близькими для їхньої родини.
«Вони для мене рідніші, ніж деякі родичі. Вони приїжджають до нас зі своїми сім'ями. Це неймовірні люди».
26 серпня 2023 року поблизу села Андріївка Іван “Варог” Варга загинув, рятуючи життя свого побратима.
Іван "Варгот" ВаргаФото: архів родини
«Цивільний світ для мене ставав чужим»
Після початку повномасштабної війни власне життя Арвен теж змінилося. Вона відчувала провину за те, що перебуває в тилу, поки інші воюють.
«Я не могла спокійно жити, не могла спати, працювати. Чому там люди страждають, а я не там? Почуття провини було максимальне».
Вона волонтерила, допомагала дітям військовослужбовців і переселенців. Але поступово зрозуміла: цього недостатньо. Її оточення дедалі більше складалося з військових, волонтерів і людей, які втратили близьких на війні. Цивільне життя відходило кудись далеко.
«Я вже не бачила себе там. Мене багато чого дратувало».
Про бажання піти до війська вона говорила батьку ще за його життя. Але він просив не робити цього. Після його загибелі вона зрозуміла, що на цей крок їй потрібен час.
«Перший тиждень я взагалі не виходила з кімнати. Просто лежала й постійно плакала. Нічого не хотілося, нічого не було цікавого».
Арвен каже, що не варто ухвалювати рішення про службу в стані гострої травми.
«Потрібно спочатку прийти до себе. На війні будуть нові випробування, і треба бути емоційно стійким».
Перші кроки у війську
«Що, звісно, хоче людина після втрати близької людини? В піхоту. Вбивати, штурмувати. Я тоді не дуже розуміла, що це означає».
Однак побратим батька переконав дівчину розглянути медицину. Саме тоді формувався 4-ий медичний батальйон, який мав увійти до Третього армійського корпусу. Вона пройшла співбесіду, ВЛК, базову загальну військову підготовку — і розпочала службу там.
Каже, що курс БЗВП став для неї одним із перших серйозних випробувань.
«Я жила в комфортному середовищі, а потім ми просто опинилися в лісі. Ми 55 днів жили в лісі».
Спочатку було складно фізично й психологічно. Але згодом вона зрозуміла сенс дисципліни, правил і постійних навантажень.
«Ти починаєш цінувати прості речі — можливість помитися, поспати нормально. І розумієш, що дисциплінованість у службі дуже потрібна».
Арвен на службіФото: архів героїні
Перше поранення, перша операція
Арвен немає медичної освіти. Зараз її завдання — допомагати під час операцій та доглядати за пораненими. Перше знайомство з операційною було шокуючим. Був важкопоранений військовий.
«Ти тримаєш цю руку, а ти ж цього ніколи не робила. Купа крові, відірвані рука, нога — і треба працювати».
Страху, за її словами, не було. У момент, коли треба допомагати, просто працюєш. Але після цього приходить усвідомлення.
«Коли ти залишаєшся наодинці зі своїми думками, думаєш: “Блін, це все справді було?” Потім сниться ця кров, запах крові стоїть перед очима».
Попри це, найважливішим для неї залишаються слова вдячності від поранених.
Фото: архів героїні
«Лише нога. Слава Богу, що я живий»
За час служби Арвен бачила вже багато важких поранень. Але особливо запам'ятовуються реакції самих військових. Розповідає, як одного разу після ампутації ноги хлопець прийшов до тями й перше, що сказав:: “Ура! Лише нога, слава Богу, що я живий. Я такий щасливий”».
Він одразу запитав, яка година і коли почув, що друга ночі, засмутився, бо усі магазини вже закриті.
«Каже: “Я вам рафаелки хотів купити”».
Найважче — сказати про смерть побратима
Одним із найболючіших епізодів став випадок, коли до медиків привезли двох побратимів. Один вижив, другий отримав травми, несумісні з життям. Після операції вона зайшла до того, хто вижив. Він уже прийшов до тями й одразу запитав: «Скажіть мені тільки одне: що там із моїм побратимом? Він мені як рідний брат».
Вона знала відповідь. Але не змогла її вимовити.
«Я стою, знаю правду і не можу нічого сказати. Для мене це вперше в житті — повідомляти комусь про смерть близької людини. Мені здається, повідомляти про смерть — це найгірше».
Дитина на операційному столі
Після одного з прильотів по прифронтовому місту до медиків привезли семирічного хлопчика, якому відірвало ногу.
«До такого я точно не була готова».
Саме такі випадки викликають у неї найбільше болю та злості. Військові усвідомлюють ризик, коли перебувають на позиціях. Діти — ні.
«Ми готові до того, що можемо померти в будь-який момент. У нас аптечки, турнікети — це завжди з собою. Це наша відповідальність. Але ж діти…»
Арвен закликає батьків не залишатися з дітьми в небезпечних прифронтових районах, якщо є можливість виїхати.
Стосунки з мамою стали краще
Про своє остаточне рішення піти на службу вона не сказала мамі одразу. Спочатку пройшла співбесіду, отримала рекомендаційний лист і почала оформлення. Мама дізналася про це фактично випадково. Спочатку вона була шокована й намагалася відмовити Арвен. Але зрештою прийняла її рішення. Тепер їхні стосунки стали ще ближчими.
«У нас є повага, любов, дружба, взаєморозуміння. Стало тільки краще».
Але мама переживає. Не спить ночами, стежить за ситуацією на фронті. Інна іноді ділиться з нею історіями про поранених. Наприклад, про чоловіка з відкритим переломом, який одразу після прибуття попросив зателефонувати матері.
«Він о п'ятій ранку телефонує мамі й каже: “Мам, я живий”. І плаче. Мама плаче. Це настільки сильно, що мене пробрало до мурашок. Після цього одразу захотілось зателефонувати своїй мамі».
Батьки АрвенФото: архів родини
«Я знаю, що тато мною пишається»
Про батька Арвен говорить так, ніби він досі поруч, подумки радиться з ним. Помічає знаки, які асоціюються з ним, — промінь сонця, лелеку... А найважливіше для неї — чути від його побратимів: «Твій тато тобою пишається».
Її шлях справді став продовженням батькового. Він загинув, рятуючи життя побратима. Вона сьогодні допомагає тим, кого привозять із позицій.
Іноді під час роботи Арвен згадує про батькове поранення. Він загинув від втрати крові після травми ноги. Тому, коли до неї привозять військових із подібними пораненнями, вона мимоволі думає, чи вдалося б урятувати тата, якби тоді він отримав таку ж допомогу.
«Я знаю, що він пишається мною, тому що я роблю все максимально чесно і віддаю себе повністю цій роботі».
Життя, яке змінила війна
Сьогодні Арвен майже не уявляє себе поза армією. Раніше в її житті були інші плани, інший одяг, інші цінності. Тепер вона майже постійно носить форму й тактичні речі. За два роки лише одного разу вдягнула сукню — через спеку.
«Я навіть здивувалася, бо це зовсім інші емоції, коли ти постійно в чомусь тактичному».
Вона говорить, що війна змінила її ставлення до матеріального. Зараз важливішими стали люди, життя, робота і можливість бути корисною. Про далеке майбутнє вона майже не думає.
«Ми живемо в такий час, що можна загинути в будь-який момент. Якось планувати це дуже наївно. Зараз є допомога нашим хлопцям, є війна, є служба. Живемо одним днем».
Її власний шлях почався з втрати. Але сьогодні вона не хоче, щоб її служба була лише помстою, а прагне допомагати. Так само, як колись робив її батько.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
