У межах фестивалю ветеранської культури «ПРОЯВ» відбулася панельна дискусія «Культура повернення» – розмова про те, в чому насправді полягає сенс поняття «повернення», коли йдеться про ветеранів, їхніх близьких і людей, які пройшли полон. Учасниками обговорення стали фандрейзингова менеджерка Superhumans і дружина ветерана Катерина Граднова-Савицька, ветеранка, письменниця й журналістка Валерія «Нава» Суботіна, директор з продажів компанії robota.ua і ветеран Роман Шкриль та ветеран і засновник ГО «Кіберліга захисників» Михайло Дамаскін. Модерувала розмову головна редакторка «Характер.media» Діана Жвінкліс.
Чи можливе повернення, коли війна триває
У кожного ветерана та його родини – власний шлях повернення. І навіть саме це слово можна інтерпретувати по-різному. Про досвід власної сімʼї розповіла на початку дискусії Катерина Граднова-Савицька, яка нині працює в центрі воєнної травми Superhumans – тому самому місці, де свого часу протезувався її чоловік. За словами спікерки, повернення – це, зокрема, й можливість знову бути корисною і робити правильні речі для людей, які є частиною її життя.
«Коли ми говоримо про повернення, це іноді звучить трохи сумно – ніби ми маємо обов'язково повернутися туди, де були до війни. Але я багато разів ловила себе на думці, що мені дуже подобається місце, де ми є зараз, попри все, що ми чуємо і що відбувається навколо, попри війну і смерть. Ти все одно вчишся жити в тій реальності, у тій точці, в якій перебуваєш. Можливо, нам варто перестати надавати поняттю «повернення» стільки значень і не використовувати страшне слово «реінтеграція». Можливо, варто трохи простіше дивитися на все це», – зазначила Катерина Граднова-Савицька.
Ветерани Михайло Дамаскін і Роман Шкриль висловили сумнів у тому, що існує повноцінне повернення, особливо тоді, коли триває війна.
«Для мене повернення, мабуть, ще досі відбувається, і по факту, поки війна не закінчиться, повноцінного повернення не буде. Хоча моє тіло тут, душа моя досі там – з побратимами, я періодично їжджу до хлопців і виконую якісь задачі», – поділився власним баченням Михайло Дамаскін.
У Романа Шкриля дуже схожа позиція: «Як можна повернутися з батальйону, у якому продовжує служити твій брат? Ти залишаєшся тиловим забезпеченням для цього батальйону, поки триває війна. І навіть після війни ті думки і те, що ти пережив, залишаться з тобою назавжди. Від цього не повертаються».
Водночас Роман Шкриль визнав, що йдеться про два різні рівні – внутрішній, який справді не відпускає, і побутовий, до якого звикнути виявилося простіше, ніж він очікував.
«Цивільне життя – це не життя військового, це набагато легше, тут є вихідні, є багато того, чого в армії просто не було. І я до цього швидко звик – повернутися до частинки того, що було до війни, до тієї ж кавомашини в офісі, було чудово. Повертатися не складно, якщо є куди», – таку думку висловив ветеран.
Хто я тепер: ідентичність після полону, поранення і зміни статусу
Наступне питання, яке Діана Жвінкліс поставила учасникам, – про самоідентифікацію: хто ти після поранення, полону чи повернення на керівну посаду? Чи доводилося після досвіду війни переосмислювати власне «я» та долати внутрішні чи зовнішні бар'єри на цьому шляху?
Для Валерії «Нави» Суботіної, яка майже рік провела в російському полоні, цей досвід став лише частиною власної історії. Однак журналісти й аудиторія часто помічають тільки цей період.
«Насправді я сама себе доволі багато заганяла в рамки й шаблони – ще до Маріуполя, до Азовсталі, до полону. Але якраз досвід полону дав мені можливість ці рамки розширити й зрозуміти, що ти можеш жити так, як хочеш жити. Нинішнє життя, з одного боку, складне й страшне. Але з іншого – воно допомагає зрозуміти, що невідомо, скільки нам ще існувати на цій планеті. І кожен із нас має прожити ці дні, роки чи десятиліття так, як хоче їх прожити. Тому питання «хто я?» досі для мене актуальне. Я зрозуміла, що не потрібно обирати щось одне: бути лише військовою, лише волонтеркою, лише медійницею чи лише людиною з досвідом полону. Можна обирати дуже багато всього, тому що кожна людина – це окремий всесвіт, і він настільки великий і широкий, що ми можемо обирати все. І дуже важливо, особливо для медійників, коли ви формуєте образ людини, не робити його надто закритим і звуженим, не показувати лише один її аспект. Людина набагато більша за одну роль чи один досвід. І, напевно, хотілося б, щоб люди про це не забували», – відповіла Валерія Суботіна.
Катерина Граднова-Савицька говорила про подібну звуженість статусу, тільки з боку дружини ветерана – статусу, який суспільство часто зводить до пасивного очікування. Водночас йдеться передусім про велику відповідальність.
«У нашій родині дружина ветерана – це теж посада. Коли чоловік мобілізувався, це було спільне рішення, і в цей момент я приймала відповідальність за те, куди він повернеться. Я тримала всіх у курсі, де мій чоловік, що він робить, і це було нагадуванням, якою ціною дається те, що люди роблять у цивільному житті, що за цим стоять хлопці і дівчата, які тримають лінію бойового зіткнення. І в мене було чітке розуміння: коли він повернеться, настане моя черга. На жаль, все визначення дружин часто зводиться до «сидіти вдома, чекати, страждати, виховувати дітей», а насправді ми можемо робити набагато більше, і в цих жінок є набагато більше мотивації це робити», – розповіла спікерка.
Катерина також поділилася, що спонукало її долучитися до команди Superhumans: «Я хотіла піклуватися про тих, кого не вдалося вберегти, допомагати їм відновлюватися, підсилювати цю роботу і таким чином висловити свою подяку та віддати належне внеску військових».
За словами Михайла Дамаскіна, його ідентичність – це дві версії, між якими він може перемикатися.
«У мене є оцей тумблер у голові. Є один Михайло – це безжальний воїн, якого сім років готували і вчили воювати. А є Михайло, який у цьому новому житті – люблячий, чуттєвий, усміхнений. До кінця ветераном я себе не позиціоную, бо все одно однією ногою я в цивільному житті, а іншою – в армії», – поділився Михайло Дамаскін.
Він також розповів історію поранення, після якого рік провів практично паралізованим і зараз живе завдяки експериментальному нейростимулятору, вживленому в хребет: «Мені дали на це всього один відсоток шансу, що я зможу ходити. Але один – це вже більше ніж нуль, чому не спробувати? Зараз, щоб я міг функціонувати, ходити, рухатися, жити і займатися спортом, мені потрібно себе заряджати – спершу це було раз на три години, зараз уже раз на дванадцять. Я був вражений, наскільки людський мозок недосліджений і скільки в ньому можливостей. Моя задача – розповідати про це людям, щоб таких, як я, було більше і щоб хлопці, які знову, як діти, вчаться ходити, знали, що це можливо».
Роман Шкриль, який пішов на фронт добровольцем без жодного попереднього військового досвіду, описав власну ідентичність як щось, що принципово не змінилося, попри пережите.
«Я не можу сказати, що таке героїзм у високому сенсі, я просто вважав, що так має чинити кожен – захищати те, що тобі рідне, щоб зранку не було соромно дивитися в дзеркало. Чи це робить мене ветераном? Напевно, так. Чи став я після цього іншим? Я просто трохи змінився, набув нового досвіду, але загалом лишився тим, ким є – моя глибинна суть не змінилася, і завдяки їй я і ухвалював рішення, які мене визначають», – сказав Роман Шкриль.
Він також наголосив, наскільки важливим для повернення є оточення, колеги з цивільної роботи, які допомагали, поки він служив: «Мої колеги з robota.ua лишалися зі мною на звʼязку весь час – питали, що мені потрібно, і проводили збори. Вони дуже багато допомагали моєму підрозділу. Це дуже цінно – розуміти, що ти не сам зі своїм підрозділом, що за тобою є ще хтось, хто хоч і не вдягнув форму, але допомагає».
Підтримка, яка допомагає повертатися
«Важливо спілкуватися і ділитися своїми переживаннями навіть із рідними. Вони все одно переживають. Якщо ти мовчиш, вони самі починають заповнювати цей вакуум – і найчастіше своїми страхами та негативними сценаріями. Тому потрібно давати ту інформацію, яку ти можеш дати, і частково відкриватися, наскільки можеш, щоб не перелякати їх. Це допомагає. Допомагає триматися і легше повертатися, бо ти знаєш, що відбувається вдома, а вони знають, що відбувалося з тобою. Тебе чекають. Це дуже важливо для будь-кого, хто повертається звідти», – розповів ветеран Роман Шкриль.
Водночас досвід Михайла Дамаскіна показує, що присутність родини може бути не лише джерелом підтримки, а й додатковим випробуванням під час служби. За його словами, на початку повномасштабного вторгнення наявність близьких, які залишалися під обстрілами, навпаки заважала йому спокійно виконувати завдання: він постійно думав про їхню безпеку.
Для Валерії Суботіної поняття родини після повернення набуло іншого значення. Вона розповіла, що найближчими людьми для неї стали побратими та посестри, з якими вона може бути собою без страху осуду: «Коли я повернулася на українську землю, вийшло так, що люди поруч хотіли бачити те, що бачили до двадцять другого року. А я не можу сказати, що повернулася іншою – скоріше, я повернулася більш справжньою для себе, я перестала брехати собі й своєму оточенню. Ти повертаєшся ніби очищена, як джерельна вода, від піску й каміння – і в цей момент до тебе притягуються люди, в чиїх очах немає страху, засудження, занепокоєння. Я бачу в них просто дзеркало, бачу в них себе, і приходить усвідомлення, що їм все одно, яка я, головне – що це я. Справжня дружба зʼявилася в мене, напевно, лише після тридцяти пʼяти років – тому що тепер я можу говорити що завгодно і поводитися як завгодно, знаючи, що мене не засудять. Напевно, такою мала б бути моя ідеальна родина – як мої друзі, з якими я зараз спілкуюсь».
Нові професії та нові проєкти: як ветерани і їхні близькі перебудовують життя
Наступною частиною розмови стало обговорення того, як досвід війни трансформується в нову професійну ідентичність – і як бізнес та суспільство встигають чи не встигають за цими змінами.
Роман Шкриль, який у robota.ua відповідає за напрямок, повʼязаний із працевлаштуванням ветеранів, пояснив логіку компаній, які активно наймають людей з військовим досвідом, суто прагматичними причинами ринку праці: «Зараз більше вакансій, ніж пошукачів – люди або служать, або виїхали. Компанії, які це розуміють, розуміють і те, що ветеран, який повертається, – це потенційний співробітник, якого можна навчити навіть без досвіду. За нашими дослідженнями, вісімдесят один відсоток компаній, які хочуть бачити у себе ветеранів, цінують насамперед їхню здатність швидко вчитися новому – бо в них уже є дисципліна, відповідальність, робота в команді, навички ухвалення рішень під тиском. Усі ці якості корисні будь-де. Хто це зрозумів – забирає ветеранів собі, хто не зрозумів – лишається без ресурсу».
Про власний досвід повернення на роботу він розповів як про приклад того, яким має бути ставлення роботодавця: «Коли я повернувся, мені дали повну свободу – місяць оплачуваного відпочинку, можливість підлікуватися. Я відмовився і одразу занурився в роботу. Але мені дали цю можливість вибору, а не вирішили за мене. І це, напевно, був найкращий шлях – коли ти сам вирішуєш, як хочеш жити і почати вливатися в роботу і цивільне життя».
Катерина Граднова-Савицька розповіла, що нині у виборі проєктів, над якими вони з чоловіком працюють, керуються цінностями, які ці проєкти втілюють. Зокрема, Микола Граднов-Савицький зараз є менеджером спільноти правозахисного центру для військовослужбовців «Принцип».
«Він хотів працювати з ветеранами і ветеранками, хотів посилювати їх з собою, своїм голосом, своїм досвідом. У нього це чудово виходить», – зазначила Катерина.
Вона також розповіла про свою фандрейзингову діяльність на підтримку військових: «Глобально я не тягаю тачки на фронт, не переганяю авто через кордон, не закуповую обладнання. Я просто розповідаю в соцмережах, що сьогодні треба задонатити сто гривень. І ми відчули, що є до нас певна увага, наша історія людей чіпляє, вони відчувають довіру до цих проявів і до фондів. Якщо в нас є трохи більше, ніж дві людини на сторінці, ці дві людини можуть задонатити по сто гривень кожна – зараз це вже масштабується, і це чудово».
Михайло Дамаскін наразі працює одразу в кількох нових напрямах – від кіберспорту до власного виробництва одягу. Щодо власного виробництва, то він планує в такий спосіб ще й допомагати родинам загиблих захисників: «Раз на місяць-два ми будемо брати звернення від членів родин загиблих і повністю під них робити колекцію, весь прибуток від якої йтиме саме цій родині».
Окремо він згадав практику деяких компаній вводити в штат посаду людини, відповідальної за ветеранську політику всередині організації: «Це дуже класна посада, я зараз багато лекцій проводжу для різних бізнесів на цю тему. Ця людина повинна повністю супроводжувати ветерана від першого дня в компанії й допомагати цивільним колегам розуміти, як з ним правильно спілкуватися і знаходити спільну мову».
Валерія Суботіна розповіла про свій головний проєкт – єдиний в Україні хаб, створений звільненими з полону і для звільнених з полону, який вона відкрила після власного повернення: «Це проєкт максимально збитковий фінансово і максимально прибутковий емоційно. Всі, хто сьогодні тут на сцені, дуже цінують саме цю емоційну, глибинну складову – і заради неї ми живемо. Це нас рухає – допомога побратимам, допомога посестрам».
Дискусія відбулася в межах фестивалю ветеранської культури «ПРОЯВ», який організувала однойменна громадська організація за підтримки мілтех-компанії «Генерал Черешня», а також robota.ua, Ahead Group, перформанс-павільйону без барʼєрів КИТ. Інформаційні партнери фестивалю – «Характер.media» та проєкт NOSTOS.
