Андрію 30 років. Він народився й усе життя прожив у Києві. Із 11 років активно займається спортом. До 2022 року працював переважно в охоронній сфері.

На початку повномасштабного вторгнення разом із мамою виїхав до родини на Львівщину, але вже за місяць повернувся до Києва, щоб долучитися до війська.

«8 жовтня ми з другом пішли в рекрутинговий центр тодішнього ССО "Азов". Через бюрократію оформлення затягнулося, і до бригади я потрапив лише у березні 2023 року».

Після п'ятитижневого курсу базової військової підготовки Андрій потрапив до штурмового батальйону. Через десять днів вирушив на свій перший бойовий вихід на Бахмутському напрямку. Під час висування їхня «емка» застрягла в лісі, тому групі довелося нести боєкомплект пішки.

«Я був гранатометником, ніс РПГ і ящик із патронами. Застряг у болоті майже по коліна й почав тонути. Попросив хлопців допомогти, бо думав, що впаду разом із цим ящиком».

Під час служби Андрій пережив втрати побратимів. Особливо йому запам'ятався військовий на позивний «Ернест», із яким вони разом виконували бойові завдання.

«Наступного виходу він уже був в іншій групі. Згодом я дізнався, що снайпер влучив йому в голову. Побратим намагався врятувати його. Евакуювати не могли через обстріл. Після евакуації, за чотири години, він помер у хірурга на столі».

Андрій зізнається, що у війську було однаково важко і фізично, і морально. Каже, що після важких бойових виходів майже не було часу на відпочинок.

«Я все життя займався спортом і думав, що мені буде легше. Але побачив людей із хворими колінами, артритами, грижами, які попри все виконували бойові завдання. Їх я точно не вважаю слабшими за себе».

Важке поранення Андрій отримав під час штурмових дій поблизу населеного пункту Біла Гора на Бахмутському напрямку. Того дня їхня група діяла як резерв. Їм вдалося просунутися.

«Ми зайшли на одну з позицій противника, добре затрофеїлися. Нас було троє на позиції. Росіяни випустили термітну шашку, яка прилетіла побратиму в каску й випалила її — із зеленої вона стала білою».

Після завершення бойового завдання військові чекали на ротацію, а вночі вирушили до точки евакуації.

«Ми йшли вздовж дороги, потім потрібно було перейти через неї. Вийшли на асфальт, який був перекритий протитанковими мінами. Командир взводу прийняв рішення переступати їх. Ми зробили буквально кілька кроків — і стався дуже сильний вибух».

Унаслідок підриву на міні Андрій отримав важкі поранення.

«Пам’ятаю, що я впав, мене нудило. Не міг стабілізувати зір. Намагався підвестися, але зрозумів, що ноги не працюють. Відчував сильний біль, але не міг ними поворухнути. Як згодом виявилося, це була протипіхотна міна МОН-50».

За кілька хвилин до них підбігла група евакуації.

«Я вже не міг навіть дістати турнікет. Хлопці самі наклали їх мені й почали затягувати в машину».

У дорозі Андрій тримав за руку побратима.

«Я казав йому, що якщо в мене буде слабнути хват, приводь мене до тями. Мені здавалося, що якщо заплющу очі, то вже їх не відкрию».

В Ізюмі військовому встановили апарати фіксації. Каже, тоді ще була надія, що ноги збережуть. Після першої операції на Харківщині він побачив, що йому ампутували праву ногу.

«Я нормально це сприйняв. Розумів, що вона була дуже сильно пошкоджена. Подзвонив дружині й сказав, що зі мною все добре».

Через кілька днів до Андрія приїхав друг, щоб підтримати його.

«Я був упевнений, що ліву ногу вдасться врятувати, бо повністю її відчував. Думав, що лікарі боротимуться за неї».

Та щойно друг пішов, Андрія знову повезли на операцію.

«Прокидаюся, піднімаю простирадло, а лівої ноги вже немає. Тобто ампутація обох ніг вище колін. Тоді я взагалі не розумів, як жити далі. Думав, що стану тягарем для своєї родини, і навіть просив дружину розлучитися зі мною».

Реабілітація тривала два роки. Дев'ять місяців Андрій провів у США, де навчався ходити на протезах. Втім через дуже високі ампутації користуватися ними постійно він не може.

«Після години-півтори ходіння лівий протез починає злітати. Навіть найякісніші протези мають свої недоліки: натирають, спричиняють дискомфорт, кукса пріє».

Спорт залишається невід'ємною частиною його життя.

«Для мене зал — найкраща терапія. Краще будь-яких психологів. Без спорту я не уявляю свого життя».

Після поранення життя Андрія кардинально змінилося. Він пережив тривалу депресію. Хотів постійно гуляти, але, коли виїжджав на вулицю, одягав кепку, щоб його ніхто не впізнавав.

«У мене була агресія до оточуючих, до того, що немає інклюзивності й адаптованих туалетів для людей з інвалідністю».

Але після дев'яти місяців реабілітації у США переосмислив своє ставлення до життя й людей.

У майбутньому Андрій хоче отримати водійські права та опанувати ручне керування автомобілем. Також планує вивчити англійську, здобути освіту психолога та допомагати іншим військовим після важких поранень.

«Чоловіки, які на війні — найсильніші люди. Саме вони мотивують мене рухатися вперед».

Андрій каже, що після важкого поранення найважливіше — не закриватися в собі й не залишатися наодинці зі своїми переживаннями. Саме це він хоче сказати військовим, які зараз проходять реабілітацію.

«Проводьте якомога більше часу з близькими, не соромтеся свого поранення, знайомтеся з новими людьми, читайте, займайтеся спортом і не падайте духом. Просто сидіти вдома — це не вихід».