Юлія Чубашева понад чотири роки живе з втратою чоловіка — Олексія «Рекрута» Чубашева. Каже, що довгий час майже нічого не пам’ятала: емоції були заблоковані, а події перших місяців після загибелі існували в голові радше як набір фактів. Тепер пам’ять повертається. Разом із нею — деталі спільного життя, розмови, суперечки, жарти, дитячі ранки, його звички й те, що для нього було принциповим. Ми поговорили з Юлією про те, як зберігати пам’ять про людину так, щоб вона залишалася живою, у межах спецпроєкту «Присутні», який «Характер» реалізує спільно з Платформою пам’яті «Меморіал».
Юлія ЧубашеваФото: скрін з відео "Рекрут. Присутній", Youtube-канал Характер
«Зараз я чудово все пам’ятаю. Зараз я чудово все відчуваю», — каже Юлія.
Після загибелі Олексія у неї залишалося відчуття, ніби значна частина спільного життя стерлася. Навіть те, що вдавалося згадати, не викликало емоцій. Це були просто факти. Тепер, коли минуло більше чотирьох років, діти стали старшими й автономнішими, а життя поступово повернулося до певної рівноваги, мозок ніби дозволив собі повернути те, що колись було неможливо пережити.
Людина, яка не проходила повз
Олексій "Рекрут" Чубашев Фото: архів родини
Олексій Чубашев був людиною принципів. Юлія згадує, що він не терпів несправедливості щодо України, дітей і слабших — тих, хто не може себе захистити. Окремою для нього була повага до військової форми.
Він міг підійти до людини, яка носила військову форму як звичайний одяг, і пояснити, чому так робити не можна. Іноді навіть знімав із такого одягу шеврони. Потім приносив їх додому й не знав, куди подіти: викинути не можна, а як зберегти — незрозуміло. Ця деталь добре показує його характер: для Олексія речі мали значення не самі по собі, а через сенс, який за ними стояв.
Олексій виріс у багатодітній сім’ї, був старшим братом і легко знаходив із ними спільну мову. Для нього дитина була не перешкодою для дорослих, а окремою особистістю, з якою варто поговорити, щось пояснити, погратися.
Юлія згадує дітей друзів, які й досі пам’ятають Олексія саме за ці моменти. Для них він був дорослим, який звернув увагу, погрався, поговорив, не відмахнувся.
«Йому було невлом», — каже вона.
І, можливо, саме такі маленькі речі виявляються найдовшою пам’яттю. Не офіційна посада і не дата смерті на пам’ятнику, а дитина, яка через роки пам’ятає: колись йому було важливо провести з нею час.
Забіг Честі імені Рекрута
Одним із найбільш помітних способів вшанування Олексія став щорічний забіг його імені. Перші такі ініціативи виникли ще у 2022–2023 роках. Згодом Юлія разом із командою зробила забіг регулярним. Вона пояснює: сама не була ініціаторкою першої ідеї. Люди просто шукали спосіб вшанувати Рекрута й обрали біг, бо він постійно бігав.
Згодом стало зрозуміло, що це може бути більше, ніж одноразова акція. Перший великий забіг у 2024 році організували приблизно за півтора місяця. Внески учасників спрямовувалися на благодійність, а організаційні витрати покривали партнери.
Забіг честі імені Рекрута, 2026 рік
Подія зростає щороку, у 2026 році близько 3500 взяли участь у заході. Але для Юлії важливе не лише число учасників. Вона бачить у цьому майданчик, на якому можна розповідати й інші історії — живих військових і загиблих захисників, знайомити людей із їхніми життями. Бо пам’ять, переконана Юлія, не повинна зводитися до граніту: «Пам’ять — це дія».
Коли людина бачить лише ім’я, прізвище та дві дати, вона майже нічого не дізнається про того, хто стоїть за цими цифрами. Натомість концерт, забіг, виставка, книжка, розмова чи інша спільна дія можуть дати можливість познайомитися з людиною через те, що вона любила і робила. Саме так Рекрут продовжує бути присутнім у житті інших.
Те, що залишив після себе
За життя Рекрут працював над популяризацією українського війська, формуванням сучасної військової культури та зміною уявлення про армію.
Олексій Чубашев Фото: з відкритих джерел
Ще у 2016 році він створив Ukrainian Tactical Gear, розвивав медійні проєкти, працював із військовими темами та людьми, а згодом створив реаліті-шоу Рекрут.ua. Він показував військо через конкретних особистостей, їхній досвід, професійність і мотивацію.
Юлія каже, що результат цієї роботи можна побачити не лише в переглядах чи проєктах. Після смерті чоловіка їй написали сотні людей. Деякі розповідали, що саме після перегляду його матеріалів почали цікавитися військом, пішли навчатися або зрештою долучилися до Сил оборони. Є й молодші люди, які дивилися перші сезони ще дітьми, а через роки самі обрали військовий шлях.
«Він сіяв якісь зерна, якісь думки у когось», — говорить Юлія.
Тепер вона бачить, як ці зерна проростають. Олексій не встиг побачити всіх результатів своєї роботи. І, можливо, не до кінця усвідомлював масштаб власного впливу. Але саме після його загибелі багато людей почали повертатися до того, що він говорив і робив раніше.
Для Юлії це одна з причин, чому вона підтримує ідею присвоєння йому звання Героя України. Вона наголошує: для неї це не про статус родини. Це питання справедливості щодо його роботи, внеску й результату, який ця робота дала.
Як говорити з дітьми про пам’ять
Окрема частина життя Юлії — знайомити з татом двох дітей, які ростуть без нього. Старшій доньці Даніелі було п’ять років, коли тато загинув. Її першим питанням після звістки стало: «Хто мене тепер буде водити в садочок?»
Донька Юлії та Олексія — ДаніелаФото: скрін з відео "Рекрут. Присутній", Youtube-канал Характер
Юлія не знала готового алгоритму. Ніхто не готує батьків до таких розмов. Тому вона вирішила відповідати чесно, але не давати дитині більше інформації, ніж та готова почути.
Донька була на кремації батька. Юлія домовилася з подругою: якщо дитині стане важко, вона зможе піти. Так і сталося.
Для Юлії було важливо дати доньці право переживати втрату по-своєму. Не вимагати від неї дорослого трауру, не змушувати стояти із похиленою головою.
З молодшим сином Теодором, якому на момент загибелі батька було лише два з половиною місяці, усе відбувається інакше. Він не має власних спогадів про тата, а знає про нього з історій, фотографій, відео та розповідей інших.
Юлія та син ТеодорФото: скрін з відео "Рекрут. Присутній", Youtube-канал Характер
Кімната з ним
За чотири роки Юлія змінила власне ставлення до пам’яті. Вона говорить про важливу різницю: можна любити людину і можна любити спогади про неї. Це не одне й те саме. Жити постійним минулим, на її думку, означає залишатися у світі «а якби». Як би він зробив? Що б сказав? Яке рішення прийняв би?
Натомість спогади можуть стати частиною нового життя.
Юлія вже не намагається щодня жити думкою про втрату. Вона працює, виховує дітей, будує власне життя. Але в цьому житті залишається Олексій — не як людина, без якої неможливо рухатися далі, а як частина її історії.
Фото: Зоряна Стельмах / LB.ua
Навіть місце поховання з часом стало для неї окремим простором. Поки прах Олексія зберігався вдома, це було частиною побуту. Після поховання на військовому кладовищі з’явилося місце, куди можна прийти окремо від усього іншого.
«Я туди переходжу порефлексувати. Це як інша кімната. В кімнату з ним заходжу я».
Це, можливо, і є одна з найточніших метафор пам’яті: вона не повинна бути кімнатою, у якій людина живе постійно. Але важливо, щоб двері до неї залишалися.
Жити так, щоб було що розповісти
Говорячи з донькою про смерть батька, Юлія сказала їй: колись, коли ти будеш старенькою бабусею, ви з татом зустрінетеся. А поки твоє завдання — жити, збирати цікаві історії, щоб потім тобі було що йому розповісти. Ця думка зрештою стосується і самої Юлії.
Вона не хоче, щоб пам’ять про Олексія зводилася до дня його загибелі. Їй важливіше говорити про те, як він жив: що його запалювало, з чим він сперечався, кого підтримував, чому вірив, що намагався змінити.
«Бо людина не закінчується датою смерті».
І, можливо, найкращий спосіб зберігати пам’ять — не тільки говорити про тих, кого втратили, а й продовжувати робити те, що наповнює життя сенсом: виховувати дітей, підтримувати інших, розповідати історії, бігти свій маршрут, пам’ятати чужі імена, бути відповідальним за те, що залежить саме від тебе.
Юлія говорить про простий критерій: дивитися на себе в дзеркало й розуміти, що тобі не соромно за власні вчинки та бездіяльність.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
