Нині Олександра Швачку можна побачити в етері програми «Ранок у великому місті» на ICTV2. У 2015 він добровольцем захищав країну на Сході у складі 79-ї десантно-штурмової бригади. А в перший день повномасштабного вторгнення знову став у стрій 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
У 2022-му Сашко отримав важке поранення на Київщині, яке призвело до ампутації кінцівки. Утім це стало для нього не обмеженням, а радше викликом. Замість відчаю — спортзал, адаптивний спорт і світові рекорди.
Олексадр Швачка в студії
— У 2015 році ти пішов добровольцем в АТО. Що тоді стало поштовхом для тебе?
— Під час Майдану, після побиття студентів, я зрозумів, що треба об’єднуватися проти свавілля тодішньої влади. У 2015 році, після загибелі двох моїх друзів, я відчув, що більше не можу бути осторонь. Прийшов у військкомат на Водохреще — якраз після того, як вперше в житті скупався в ополонці. Коли запитали, чи не передумаю до завтра, відповів: ні. А взагалі-то, у мене за плечима була строкова служба у 2004-2005 роках. Один раз одягнувши однострій, ти залишаєшся військовим на все життя. І знаєш, мені у дитинстві часто снилася війна. І зараз сниться.
— 24 лютого 2022 року — як ти зустрів цей день?
— Наприкінці 21-го року в інформаційному просторі ми щодня чули про наступ росіян, а коли почали викликати колег чоловіків на зміну військово-облікових спеціальностей, я зрозумів: щось точно буде. Почав перепаковувати свій «військовий рюкзак», докупив трохи «ніштяків» до зброї. 23 лютого приїхав у військкомат, а 24-го зранку все почалося. Провів інструктаж рідним, попрощався з усіма і поїхав.
Найважче було залишатися без зв’язку. Мої всі в Києві, і мама, і сестра, і діти, а я не знаю, як вони, що з ними! Ситуація навколо столиці була напруженою, здебільшого зв'язувався через смс-ки. Кістяк нашого підрозділу переважно складався з киян і ми дуже просили, щоб нас відправили саме на Київщину, для нас це була додаткова мотивація, захищати рідних, що залишилися вдома.
— Розкажи про своє поранення.
— Це було в Макарові (ред. - Київщина). Русня почала штурмувати нашу позицію, сили були нерівні – танки, БМП та піхота, нашу позицію просто розбирали по запчастинах. Я отримав тяжке поранення, в критичний момент спробував зателефонувати рідним, хотів просто сказати, що люблю їх, попрощатися… Але зв’язку не було, і я подумав: ага, значить тоді не сьогодні.
Врятувало те, що командир викликав вогонь на себе, наша артилерія почала бити по нашому квадрату. Це був єдиний шанс вижити та утримати позицію.
Далі — евакуація, “стабік” і півторагодинна дорога-атракціон на «буханці» з відірваною ногою до Брусилова, шлях до Києва був перерізаний ворогом. Медик, дякую йому, намагався тримати мене в свідомості, але дорогою я знепритомнів і отямився вже на операційному столі. Потім вже, коли побачив, що ноги немає, сказав лікарю: «Примотайте дерев’яну палицю — я повернуся до хлопців». Лікар відповів: «Друже, так швидко не буде».
Побратими
— Підтримуєш спілкування з побратимами, з хлопцями, з якими воював?
— Так, звісно, без побратимів не можна, адже це люди, яким ти довіряєш. Взагалі, спілкування ветерана з ветераном або з військовим це вже необхідність, без нього дуже складно адаптовуватись тут, в умовно мирному житті.
Ми розмовляємо про все, не тільки про травми, а й про подолання викликів, про можливості для ветеранів, про життя, мотивацію, по-чорному жартуємо, без цього вже ніяк (сміється). Підтримка, обмін досвідом, довіра і спокій, адже поруч свої.
Після протезування Олександр долучився до ветеранського спортивного руху – зокрема до змагань з адаптивного стронгмену, де ветерани з ампутаціями змагаються у силових дисциплінах.
— До поранення ти не мав спортивних нагород?
— Ні, лише після поранення. У 2023-у нашою збірною командою ветеранів, яка була відібрана в рамках регіонального проєкту в Україні, було встановлено світовий рекорд на міжнародному спортивному фестивалі в Мадриді, заснованого Арнольдом Шварцнеггером.
За тиждень я вирушив в США на 48-й Марафон морської піхоти і там, у Вашингтоні, пробіг свої перші 10 км на протезі. Це також була для мене нова сходинка, адже на своїх двох ніколи не долав таку відстань! У 2025-му я відкрив для себе лижі. А точніше, Three track skiing — катання на одній кінцівці.
— Ти разом з побратимами відкрив хаб, де можуть кататися інші ветерани. Розкажи про нього.
— Так, завдяки підтримці фонду Razom for Ukraine, гірськолижному курорту “Буковиця”, наше об'єднання, «Альянс Ветеранів» відкрило хаб адаптивного гірськолижного спорту для ветеранів(ок) чи військових, що втратили одну нижню кінцівку. Закупили спеціалізоване обладнання, тренери та реабілітологи пройшли сертифікацію в США. Тож ветерани, військові та їхні родини можуть отримати безкоштовне навчання та доступ до спорядження і інфраструктури в сезон за попереднім записом. Бажаючі можуть звернутсь до нашого об’єднання “Альянс Ветеранів” чи до ГК “Буковиця”.
— Як ти опинився на телебаченні?
— Це сталося випадково, але точніше – ні (сміється). Після поранення на повномасштабці я активно займався адаптивним спортом — він допомагав мені повертатись в цивільне життя. Телеканал ICTV2 був нашим головним інформаційним партнером ветеранських змагань. Ми об’їздили багато регіонів України, де я часто давав коментарі на камеру. - так мене і помітили колеги. Одного дня головний продюсер «Ранку у великому місті» Андрій Слободян зателефонував мені і запитав: чи не хочу я пройти кастинг у ранкову програму? Я подумав: напевно, мене з кимось переплутали. Після нашої розмови, вирішив: піду, а що мені втрачати? І вуаля, за результатами кастингу я переміг, та отримав не роботу, а мрію.. Була така купа емоцій, що спочатку я не повірив. Отак я “залетів” на телебачення.
— Чи траплялися смішні випадки в етері?
— Після обстрілів, коли ти не виспався, коли на нервах – цей той час, коли ти реально можеш трошки підтуплювати, гадаю українці мене зрозуміють як ніхто інший. А взагалі, перший час дивувався, як можна переговорити Германа (Григорій Герман – один з ведучих «Ранку у великому місті»). Взагалі, у нас чудова команда: Юля Зорій, Сергій Лиховида, Гриша Герман, я і крутий колектив за лаштунками. Разом ми робимо цей проєкт живим.
Сашко разом з колегами
— Ти зараз відчуваєш зміни у ставленні суспільства до ветеранів?
— Відчуваю, і ці зміни не завжди позитивні. Елементарні речі: хлопця на протезі чи на кріслі колісному можуть не пропустити в черзі, або хтось паркується на місцях для людей з інвалідністю. Демотивує ще й ставлення держави. Ветерани роками судяться через низьку пенсію чи невиплату належного грошового забезпечення . Держава часто звітує про запуск нових програм для ветеранів, але про те, як вони працюють на місцях — окреме питання.
— Що б ти сказав хлопцям, які тільки починають шлях відновлення після поранення?
— Головне — ніколи не втрачати віру в себе. Ти можеш розчаруватися в людях чи в державі, але не в собі. Коли я потрапив на перші ветеранські змагання і побачив побратимів з такими ж травмами, які тренуються і посміхаються, я зрозумів: життя триває. Спорт це дисципліна ком’юніті, й цілеспрямованість. . Спорт та фізична активність — це частина моєї реабілітації, мого життя.
— Які зміни зараз у тебе в житті?
— У моєму житті з’явилася кохана людина, відчуваю, що маю присвятити себе сім’ї, тепер у нас троє дітей — син і дві доньки. Це зараз для мене найважливіше. Ми маємо виграти війну, щоб наші діти жили в чудовій країні. Україна платить велику ціну, і в нас є все, щоб жити краще за будь-яку європейську націю. Треба лише побороти ворогів ззовні і всередині.
