До повномасштабного вторгнення Кевін, боєць бригадної артилерійської групи 12-ї бригади «Азов», працював у сфері Digital Marketing. З дитинства займався дзюдо і як зазначає сам, саме спорт і відіграв вагому роль у формуванні його характеру. Влітку минулого року Кевін отримав важке поранення, яке супроводжувалося ампутацією лівої ноги. Зараз завершує реабілітацію в Unbroken і вже зовсім скоро повертається устрій. Про десятки операцій, швидке відновлення, мотивацію та отримання водійського посвідчення читайте в матеріалі.
«Хочу, щоб мої діти знали, що тато боровся за їхню свободу»
— Чому вирішив піти служити?
— Якось зловив себе на думці, що якщо в мене будуть діти і вони запитають чим я займався під час війни, то не хотілося відповідати, що нічим. Хотілося казати, що боровся за їхню волю зі зброєю в руках.
— А ти одразу знав, що хочеш бути артилеристом?
— У рекрут центр я подавав документи з друзями, тоді не було такого різноманіття вакансій, як зараз. І НРК, і дрони, і крила. Ми просто йшли й не знали про армію нічого, але арта мене вабила найбільше. Згодом у розрахунку я був заряджаючим і виконував обов'язки медика.
— Як відбувалося БКБП? Було жорстко?
— Так, було весело. Я хоч відносно і розумів, що на мене чекає, але дивитися відео на YouTube і відчути все на собі — зовсім різні речі. На БКБП немає значення наскільки ти фізично чи інтелектуально розвинений, бо там спеціально створять умови, де ви усі будете на максимумі своїх можливостей. Саме так можна зрозуміти, що ти за людина і як себе поведеш в стресових умовах. Ми тут усі добровольці і знаємо для чого прийшли.
Особистий архів героя
«На 9 — на гармату»
— Дисципліна чи мотивація?
— Дисципліна. Мотивація — короткостроковий процес, її вистачить ненадовго. А дисципліна формує характер, загартовує.
— Після БКБП скільки часу минуло до твого першого бойового виходу?
— Орієнтовно 5 місяців. Важливо розуміти, що ми усі в першу чергу стрільці і на БКБП нас вчили основам, а знання по артилерії треба було ще набувати. Тому нас оформили в підрозділ і ми почали перепідготовку. Кожен день до обіду стабільно працювали з гарматою. У нас через це навіть мем свій з'явився: «На 9 — на гармату» (сміється). Після обіду буварт мінімум, формули, бусолі, розрахунки. Окрім того ми їздили на стрільби, займалися медициною та топографією.
— Що таке побратимство в Азові?
— Це коли в найскладніший момент ти точно знаєш, що тобі допоможуть.
— Чи є у твоєму оточенні побратимів хтось, хто особливо вплинув або хтось, кого ти ставиш собі у приклад?
— Є багато людей, яких я поважаю. Але окремо виділив би своїх командирів, людей, які на кожну позицію заходили разом з нами. Я завжди знав, що можу покластися на них.
Особистий архів героя
День поранення. «Я біжу-біжу, опускаю голову, роблю крок, бачу різкий спалах і відчуваю ніби мене відправили в нокаут. Ми почали виходити на зв'язок, але по всім канонам американських фільмів його не було»
— Опиши свою рутину в той день, коли ти отримав поранення?
— Серпень, спека, все максимально лайтово і чудово. Нічого незвичайного, день як день. Нам треба було вийти на зв'язок з командуванням, а тобто сходити на сусідню позицію. Сходили, вертаємося. Тоді в небі було багато пташок (ред. FPV). Я біжу-біжу, опускаю голову, роблю крок, бачу різкий спалах і відчуваю ніби мене відправили в нокаут. Ніби взяли величезну брилу землі і кинули її в мене. Перші 15 секунд нічого не розумів, паморочилося в голові, почав плюватися. Я намагався встояти на ногах, але впав, кістки були вже переломані і просто склалися навпіл. Побратим мене відтягнув, надав допомогу. Ми почали виходити на зв'язок, але по всім канонам американських фільмів його не було.
— Як відбувалася евакуація і скільки годин тривала?
— Евакуація в мене була майже усіх видів, зокрема і човном. Це був найбільш безпечний варіант. Справа і зліва росіяни вже підтискали. Ми навіть коли у воду зайшли по нам почав працювати 120 міномет. Тривав евак приблизно 5 годин.
— А коли ти зрозумів, що буде ампутація?
— Буквально одразу, коли повернув голову і побачив ногу.
— Про що були перші думки після операції (ампутації)?
— Та насправді я був дуже радий, що мої побратими рятуючи моє життя не постраждали і зберегли своє. Було б морально важче, якби через мене хтось отримав поранення або загинув. Але все добре, усі спрацювали дуже професійно, спокійно, як пише книжка.
— Хто був поруч у той період?
— Насамперед мама і дівчина. Вони зробили величезний вклад для моєї швидкої реабілітації. Також постійно писали побратими, а коли мій стан стабілізувався — почали приїжджати. Таку підтримку я точно ніколи не забуду, її неможливо оцінити.
— Скільки часу минуло від операції до протезування?
— Було дуже багато операцій, я навіть не згадаю точну кількість. Лікарі довго намагалися врятувати мій колінний суглоб, але не вийшло, на жаль. Довелося зробили реампутацію вище коліна. Швидкість протезування залежить від швидкості самого лікування. Тобто як загояться шви і коли сформується кукса. А взагалі від останньої операції й до протезування пройшло два місяці.
— З протезами держава допомагає?
— Так, звісно, протезування повністю було проведено за рахунок держави.
Фото з особистого архіву Кевіна. Реабілітація
— Від чого залежить якість реабілітації?
— Від роботи фізіотерапевтів і мотивації самої людини. Одне без іншого не працює. Я з самого початку хотів максимально швидко відновитися, тому ми почали працювати ще тоді, коли я лежав у хірургії з незагоєними швами.
— Які в тебе є процедури?
— Це все індивідуально і залежить від поранення. На початку в основному вправи на мобільність та відновлення атрофованих м'язів. Поступово навантаження збільшуються.
Побут і обмеження. «Щоб зробити базову річ, мені треба було цілий план розробити, але я щодня ставив собі маленькі задачі й поступово повертався у звичне життя»
— У моєму випадку, коли я вже на протезі, то обмежень немає. Я навчився ходити, спускатися сходами, тренуватися, пробував навіть на велосипеді їздити. Зрозуміло, що тепер моє пересування не таке швидке, але це ж не таке вже й обмеження. Принаймні я не відчуваю це так. Спочатку було дуже складно. Я не міг робити елементарні речі, але щодня ставив собі маленькі задачі й врешті поступово повертався до нормального життя. Зараз можу безперешкодно робити майже все те, що робив до поранення.
— А скільки годин поспіль можна ходити на протезі не знімаючи його?
— Коли мені виготовили протез, мій реабілітолог забрала його і десь два тижні не давала. Бо я хотів стати на нього вже, а треба поступово, спочатку вправи на баланс і тд. Важливо навчитися правильно ходити, щоб згодом не було проблем зі спиною. Коли я вже пристосувався до протезу, то ходив із милицями, двома, а згодом з однією. Щоб зробити базову річ треба було цілий план розробляти. Наприклад, піду я по каву на протезі із милицями, а заберу її як? Руки ж зайняті. Тому мені постійно хотілося більше. Врешті перший день я повноцінно проходив на протезі 10 годин.
— Яку роль в твоїй інтеграції відіграє підрозділ?
— Дуже велику. Допомога з документами, побутом, постійна комунікація. З перших днів підрозділ був на зв’язку з моєю сім’єю. У нас є служба супроводу, яка займається пораненими, полеглими і полоненими.
— А держава достатньо докладає зусиль?
— Так, наразі є дуже багато державних програм для допомоги з інтеграцією. Також вагому роль відіграють реабілітаційні центри.
— Чи доводилося тобі пересуватися вже по місту? Як оцінюєш його інклюзивність?
— Я майже одразу після поранення почав опановувати нові засоби пересування і виходити в місто. Спочатку на кріслі колісному, потім на милицях, далі на протезі. Хотів усе перевірити на практиці. В цілому єкуди рости, але Львів мене приємно здивував, видно, що тут для ветеранів стараються.
— Які плани на майбутнє?
— Буду повертатися у стрій. Не було сумнівів з приводу цього. Наприкінці місяця в мене буде відпустка, планую здати на права. Зараз водійське посвідчення дійсно потрібне.
— Чи є вже якісь пропозиції по службі?
— Так, є декілька варіантів. Побратими буквально в перший тиждень запевнили, що мене чекають.
— Можливо після ампутації повернутися до повноцінного життя?
— Так. Головне не опускати руки і рухатися далі.
«Служба — не покарання, а навпаки — велика честь захищати свою державу»
Особистий архів героя
— Що б ти порадив молодому поколінню, яке хоче доєднатися до армії?
— Готуватися. Вчитися, проходити медичні курси, відвідувати вишколи, приєднуватися до молодіжних патріотичних рухів. У моїй юності такого практично не було і зараз я шкодую, що не цікавився цим раніше. А війна триває давно і ніхто не знає ще скільки триватиме. З дітьми перш за все потрібно говорити відверто. Зараз є купа вишколів з бойовими інструкторами, де можна спробувати себе в ролі піхотинця, артилериста, оператора дронів і тд. На мою думку, нам взагалі варто змінити ставлення до війська. Служба не повинна виглядати, як якесь покарання, а навпаки — це велика честь служити своїй державі. Для цього потрібно працювати з суспільством, а тобто і із молодим поколінням.
— Які традиції в Азові є для тебе найціннішими?
— Пам'ятати полеглих, піклуватись про їхні сім'ї.
— Що для тебе сьогодні артилерія?
— Сім’я.
