Батьки та рідня Романа не поділили його переконань і припинили будь-які контакти з ним. “Кубань” вважає, що втрата зв’язків з родиною – це ціна, яку він заплатив за шлях до незалежності.
"Характер" розповідає історію кубанського козака в українському війську.
Козак 21 сторіччя
Двадцятиоднорічний Роман носить козацький оселедець і сережку у вусі, спілкується українською практично без акценту. У війську отримав позивний "Кубань".
"Коли я тільки приїхав до України, мене ніяк не могли відрізнити від українця зі східних областей. Наше мовлення дуже подібне", – розповідає хлопець.
В Україні Роман швидко освоївся: знайомі кухня з борщем і котлетами по-київськи і, навіть, традиційні хати-мазанки.
Кубань як козацький регіон сформувалася наприкінці XVIII століття після знищення Запорозької Січі. Тоді частину запорозьких козаків влада імперської Росії переселила на південь – на прикордонні землі між Чорним морем і Кавказом. Так виникло Чорноморське козацьке військо, яке згодом стало основою кубанського козацтва. Поселенці зберігали українську мову, пісні, звичаї і військову традицію, але з часом імперська, а потім радянська влада системно витісняла цю ідентичність, нав’язуючи російську мову й лояльність до Москви.
Кубанські козаки
Зараз для багатьох у Росії козацтво – це фольклор й імперська декорація. Для таких кубанців як Роман – це питання втраченої історії і насильницьки перерваного зв’язку з Україною.
Хлопець чітко усвідомлює своє походження, знає своє коріння аж до прапрабабусь і прадідусів. Він вважає себе кубанським козаком. За його словами, козацька ідентичність – це, перш за все, боротьба за свободу власної "святої козацької землі" і захист її від російських загарбників.
"Козаки – окремий народ, окремий етнос від росіян. Вони часто свого коріння максимум далі бабусь не знають. А у козаків збереглася своя культура. А під час громадянської війни в Росії існували й незалежні козацькі держави", – пояснює Роман.
Ще підлітком хлопець усвідомив: щоб зрозуміти щось про свій край, йому потрібно перестати слухати вчительку "обществознания", і почати досліджувати історію Кубані самостійно. Результати своїх пошуків Роман почав публікувати в соцмережах – тому дуже швидко до нього навідалися з ФСБ з кількагодинними допитами. Росіяни недооцінили хлопця-старшокласника і відпустили – той виїхав з Росії настільки швидко, наскільки зміг. Якийсь час мусив пожити у Грузії, поки шукав способу долучитися до українського війська.
Українську мову Роман почав свідомо використовувати після виїзду з Росії.
"Коли я був за кордоном, почав дивитися українські медіа, слухати мову. А вже в Україні намагався спілкуватися українською", – розповідає він. Російську він сприймає болісно: "це ворожа мова, мова тих людей, проти яких я воюю".
"Кубань" відкрито висловлює неприйняття сучасної Росії і дистанціюється від образу "державних" кубанських козаків у РФ. Водночас, і українцем себе хлопець не називає: вважає, що раз живе тут тільки з 18-ти років, то така ідентифікація недоречна.
Штурм Авдіївки
Влітку 2023 року Роман вступив до українського війська за контрактом – став частиною ГУР МОУ (Головного управління розвідки України).
Вже понад два з половиною роки він воює проти росіян.
"Спочатку я був піхотинцем. Перше бойове завдання виконував на Луганщині, під Сватовим. Йшов на позиції – понад три кілометри пішки. Було багато емоцій. Було нормально, мені сподобалося", – згадує хлопець.
Свій перший повноцінний штурмовий досвід Роман отримав восени 2023 року під час боїв за Авдіївку. Йому тоді було 19. У підрозділі “Кубань” був помічником гранатометника – другим номером розрахунку: "Моє завдання полягало в тому, щоб прикривати вогнем зі своєї зброї, АК-74, поки працює гранатометник. Ще я мав переносити половину БК до гранатомета, і також допомагати його заряджати".
Підрозділ працював усередині кільця навколо Авдіївки, намагаючись стримувати противника. Той штурм був нічним і пішов не за планом. За словами Романа, група заходила без приладів нічного бачення.
Штурм, у якому він брав участь, мав відволікаючу мету – не дати противнику перекинути сили з інших напрямків і втримати кільце навколо Авдіївки. Під щільним вогнем доводилося працювати без пауз, постійно стримуючи противника, інакше, як каже “Кубань”, "нас би просто вбили".
Автомат перегрівся майже одразу – два патрони вварилися один в одного. Під вогнем гранатометник передав йому свою зброю і продовжив працювати з гранатомета, поки Роман стріляв з його автомата. Позиції доводилося постійно змінювати. Після мінометного обстрілу від автомата фактично нічого не залишилося: частини розлетілися, і “Кубань” просто причепив рештки карабіна назад на спину.
Після цього Роман допомагав з евакуацією поранених і залишився на відтяжці без зброї. Шість годин він просидів один, під постійними прильотами міномета. Гранатометник, з яким він працював, загинув: 120-та міна вибухнула за кілька метрів, і хвилею тепла їх накрило так, що Роман навіть не одразу повірив, що залишився живим.
Залишатися в окопах без автомата було смертельно небезпечно: вузькі ходи не залишали шансів. Роман отримав поранення в ногу, рикошетом від уламків. Поранення не було масивним, турнікет накладати не довелося.
Ніч він провів без зв’язку і без рації, ховаючись у промисловій конструкції і чекаючи світанку, щоб зрозуміти, як вибиратися або шукати своїх. Під час евакуації поранених ішов попереду групи – вважав своє ушкодження найлегшим. Один із бійців, який вів евакуацію, загинув від прильоту.
Біля бронемашини Роман залишався без наказу на відхід і без розуміння, що робити далі: повертатися пішки майже без шансів, залишатися – теж. Його витягнув боєць суміжного підрозділу, буквально закинувши в БМП. Після евакуації побратими деякий час вважали Романа мертвим, шукали його тіло серед загиблих героїв.
ПТСР і нова спеціалізація
Цей бій залишив по собі фізичні й психологічні наслідки, хлопець довго справлявся з ПТСР: Романа трусило, він не міг чути гучні звуки. Саме після Авдіївки "Кубань" усвідомив, що має знайти іншу бойову спеціалізацію – таку, де він зможе залишатися ефективним.
З часом Роману вдалося майже повністю позбутись наслідків ПТСР. Після лікування він почав шукати іншу спеціалізацію. Його зацікавили дрони та саперна справа.
"Мені дуже сподобались FPV, Mavic – це майбутнє війська", – говорить “Кубань”. Згодом він перейшов у напрямок БпЛА та саперної діяльності, навчався, працював з боєприпасами, дистанційним мінуванням і логістикою дронів. "Найбільше мені сподобалась саме саперська діяльність. Я багато вчився і став фахівцем у цій справі. Але всім БпЛА-шникам я рекомендую мати досвід у піхоті", – пояснює хлопець.
Проблеми російського паспорта
Інколи російський паспорт завдавав Роману невеликих проблем. Якось на стабпункті після поранення з ним сталася показова для іноземця ситуація. Під час оформлення картки треба було вказати стандартні дані: ім’я, прізвище, по батькові, звання. Роман відповів інстинктивно, як звик раніше: "Рядовой". Він зізнається, що на той час про українську систему звань майже нічого не знав.
Це слово одразу зупинило медиків і військових, які працювали у стабі: в Україні такого звання немає.
Роману довелося пояснювати всю свою історію спочатку: з якого він підрозділу, чому служить. Після цього напруга спала: хтось із персоналу згадав, що вже мав справу з таким самим бійцем-іноземцем, і ситуацію швидко закрили без зайвих питань.
Питання легалізації бійців-іноземців в Україні досі залишається болючим – навіть з вивченою мовою та вислугою у війську бійцям з російськими та білоруськими паспортами дуже важко отримати легальний статус.
"Після закінчення контракту, в тебе є три місяці, щоб заключити новий. В тебе є тільки військовий квиток – навіть отримати водійські права в Україні з ним ти не можеш", – каже “Кубань”.
Щоб допомогти іншим козакам, які хочуть воювати з росіянами в Україні, Роман запустив телеграм канал "Вільне козацтво"
“Кубань” переконаний, що його вибір був свідомим і неминучим. "Навіть якби не було війни, я все одно б приїхав в Україну. Мені близький цей настрій – антикацапський, антиросійський", – підсумовує він.
