24 лютого 2022 року не починалося однаково для всіх. У перші години повномасштабної війни країна жила в режимі невідомості. Телефони розривалися від дзвінків. Новини змінювали одна одну. Черги до військкоматів росли швидше, ніж люди встигали усвідомити, що відбувається. Рішення потрібно було приймати швидко. Для одних це — виїжджати. Для інших — залишитися. І саме з такого рішення почалися історії трьох чоловіків — Бігуна, Мурчика і Шерифа. Вони в перші дні повномасштабного вторгнення приєдналися до війська. У кожного з них була своя передісторія, свій страх і своя мотивація. Але спільним було одне — рішення діяти.
Бігун, 34 роки. «Ми розуміли: або ми, або нас»
О 4:30 ранку 24 лютого 2022 року Олександру зателефонував брат і сказав лише одне слово: «Почалось». Він не встиг перепитати що саме, як пролунав вибух поблизу Києва. Після цього все стало зрозуміло.
Перш за все розбудив дружину і спустив її на перший поверх будинку. Бетонне перекриття давало хоча б якесь відчуття безпеки. Сам уже не спав. Телефонував друзям й батькам, надавав поради та посильну допомогу.
«Ще до початку вторгнення я розумів, що країна не впаде і “побєдного марша” не буде. Що втрати будуть не співставним результатам. І вважав, що рф теж це розуміє».
Того ранку відчував і розгубленість, і зібраність водночас. Йти одразу до військкомату не став. Там були величезні черги, людей повертали додому. Тому доєднався до місцевої самооборони. Каже, що рішення діяти було з першої хвилини.
«Ми розуміли, що або ми, або нас. І не було жодної причини діяти інакше».
Питання було лише в тому, куди саме долучитися. У місцевій самообороні були хлопці з бойовим досвідом, військові та співробітники інших військових формувань, тож він приєднався до їхньої мобільної штурмової групи. Їм потрібен був оператор БПЛА, а в нього був дрон і вміння ним користуватися.
«Всьому вчився на ходу. Треба було робити все, що можеш, а що не можеш — навчитись і теж робити».
Про рішення першою дізналася дружина. Вона переживала, але вони обоє розуміли, що інакше ніяк.
Перший бойовий виїзд запам’ятався чітко. В районі Ясногородки під Києвом підняли дрон і за слідами в полях виявили скупчення техніки противника: розгорнуті системи РСЗВ, машини з паливом.
«Діяли як одна команда, наче все життя разом воювали».
Також працювали в напрямку Житомирської траси, пізніше першими заходили в Бучу та Ірпінь.
Перші тижні служби були — про брак досвіду й техніки. Запасні дрони, батареї, планшети були потрібні всім, але дістати їх було складно. Допомагали волонтери й місцеві. Каже, що тоді вся країна працювала як один організм.
За три роки війни Бігун воював переважно на Донецькому напрямку, проходив відновлення на Сумщині. Останній рік — Новопавлівський напрямок, на стику Донецької, Дніпропетровської та Запорізької областей. Якщо порівнювати себе 24 лютого і сьогодні, то найбільша різниця в досвіді й стані здоров’я.
«Інтенсивні умови служби нікого не щадять».
Мурчик, 39 років. «Я не обирав війну, я прийняв бій»
У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року Олександр був на зміні в шахті. Працював разом із кумом. Тоді ще жартували, що підуть в армію, бо навколо всі говорять про воєнний стан.
Вранці, коли прийшла нова зміна, хлопці сказали, що почалась повномасштабна війна. Зайшли до нарядної, перевірили новини. Інформація підтвердилась. З’явився страх і відчуття повної невідомості. З кумом одразу вирішили, що підуть разом на війну.
Заступник дільниці попросив вийти ще на одну зміну, бо не вистачало людей. Він погодився. Додому повернувся виснажений, але заснути не зміг. Слідкував за новинами. Увечері, збираючись на роботу, паралельно готував речі, які могли знадобитися в перший день у війську. Про своє рішення сказав батькам. Вони прийняли його вибір спокійно, хоча й з тривогою.
«Коли приїхав на роботу, дізнався, що кум пішов без мене. Я розізлився».
Після зміни Мурчик не вагався: зібрав речі й поїхав записуватися до ТрО. Весь день простояв у черзі. 26 лютого його служба офіційно почалась.
До повномасштабного вторгнення вважав себе пацифістом. Зброї в руках не тримав, строкову службу не проходив, військових навичок не мав.
«Був страх і невідомість. Але була воля і бажання зробити все, щоб зупинити ворога».
Перші дні серед таких самих добровольців дали впевненість.
«Я побачив, що нас не перемогти».
До червня 2022 року вони будували укріплення і проходили навчання в прифронтових населених пунктах. 10 червня заїхали на Донеччину. Там він уперше побачив зруйновані села і спалену техніку.
«Ми вчилися воювати на власних помилках, під обстрілами».
Перший бій прийняли в посадці, де встигли закріпитися. Чотири місяці тримали оборону. Позиції накривало постійно. Втрат не було, лише поранені. Каже, що тоді тримала мотивація.
У вересні 2022 року він дізнався про загибель найкращого друга на Херсонщині. Це стало переломним моментом. Поруч був побратим, який допоміг витримати цей удар.
У грудні підрозділ перекинули на Запорізький напрямок. Складні умови, постійні штурми. Частина бійців пішла з підрозділу через проблеми з командуванням, хтось перевівся, хтось списався за станом здоров’я.
«Зараз я єдиний із того складу, хто постійно ходить на бойові завдання».
За майже чотири роки він втомився. Але коли приїжджає додому, розуміє:
«Моє місце серед таких, як я. Де розуміють без слів. Де завжди є той, хто буде з тобою до останнього».
Він живе заради тих, хто загинув у цій боротьбі. Заради родини, друзів і майбутнього покоління.
«Я не обирав війну, я прийняв бій».
Шериф, 34 роки. «Страшно всім. Просто не всі це визнають»
Увечері 23 лютого 2022 року Микола повернувся з роботи близько 23-ї години. Довго шукав місце у маленькому дворі. Піднявся на дев’ятий поверх, повечеряв, помився й дивився виступ путіна про «денацифікацію».
«Думки були такі, що це точно почнеться, але не усвідомлював, що так масово. Здавалося, що знову тиснутимуть Маріуполь, Донецьку й Луганську області».
З цими думками заснув. Близько четвертої ранку його розбудив дзвінок. Телефонував товариш Женя.
«Підіймаю слухавку. Він питає: “Колян, ти що, спиш?” Дивлюсь на годинник і відповідаю: “Ти бачив, котра година? Звісно, сплю”».
Скинув дзвінок і ліг далі. За кілька хвилин Женя подзвонив знову.
«Каже: “Не гони. Війна почалась”».
Вийшов на балкон. Почув гул літаків, сирени, метушню на вулиці. Неподалік була військова частина Нацгвардії — туди прилетіло.
«Зрозумів, що все. Жодних шашликів навесні не буде».
Його брат із 2014 року в «Азові». Разом проводили вишколи для цивільних. Тому розуміння, що робити, було. Дістав термобілизну, форму, карабін і вийшов з квартири.
Поїхав на завод АТЕК — там було місце збору. З’їжджались друзі, ветерани. Формувалась ТрО «Азов» Київ, із якої згодом виріс Третій армійський корпус. Дивились карти, спілкувались із хлопцями з Чернігівщини. Планували можливі напрямки прориву на Київ. Потім розбились по групах і виїхали шукати місця для засад на межі Київської й Чернігівської областей.
«Думки були такі, що, скоріш за все, нас можуть повбивати».
Він був одружений, хоча з родиною не жив із 2020 року. Зранку подзвонив дружині, попросив дати слухавку дітям. Поговорив із ними. На той час думав, що це може бути їхня остання розмова.
«Якщо хтось говорить, що не було страшно, то він або бреше, або психічно хворий. Страшно всім. Навіть зараз страшно. Кожен вихід туди, де треба вбивати, страшний. І розуміння, що тебе можуть убити — теж».
Через кілька днів до Києва приїхав батько. Після Революції Гідності він служив у батальйоні Кульчицького й воював до 2018 року. Сказав синам: «Тримайте Київ, поки я не приїду».
Після одного дня при обороні Бучі, вони повернулися в Київ. Хліба не було. Товариш поїхав у центр і привіз десятки гарячих піц, які заклад віддав безкоштовно.
«У нас тоді було свято».
Після оборони Києва брата з пораненнями направили до госпіталю. Його підрозділ перекинули в Запоріжжя. Батько воював на Харківщині.
1 червня Шериф готувався до виходу на позиції. Близько 19-ї години задзвонив телефон. Повідомили, що того дня батько загинув під час оборони одного з населених пунктів. За кілька годин до цього батько телефонував йому. Він бачив дзвінок, але не відповів, бо намагався виспатись перед нічним виходом.
«Думав: прокинусь і передзвоню. Передзвонив, але він уже не відповідав… Ніколи собі цього не пробачу. І досі думаю, що він хотів сказати».
За роки служби втрат було багато. Каже, приходить розуміння, що всім не вижити. Але якщо зупинитися — втрати будуть ще більші.
«Шкода тільки, що це наші друзі та близькі. Шкода, що це молоді люди, котрі не мали й вже не матимуть сімей. Ті, хто не залишив після себе нічого».
Усе зароблене тоді пішло на війну. На початку вони воювали фактично без оформлення, без статусу, без виплат для родин загиблих. І досі частину зарплати віддають сім’ям тих, кого держава не визнала військовими.
Каже, за ці роки постарів на кілька років. Проблеми з колінами, складно засинати. Але тримається.
«Хочу дожити до кінця цього. І побачити, що наші українці зроблять зі своєю перемогою. Головне — пам’ятати, якою ціною».
