Від професійного футболу до артилерійського розрахунку — шлях військового, який попри кар'єру обрав майбутнє України. Як тушив гармату, отримав поранення, про мотивацію, страх і побратимство, яке не закінчується навіть після коми.
«Я знав, що щось буде — але не знав коли»
До повномасштабного вторгнення Бринь професійно займався футболом. Саме спортивне середовище формувало його характер ще з підліткового віку. Тренер виховував в ньому дисципліну та витривалість. За кілька днів до 24 лютого Бринь повернувся в Україну.
— Я був у Польщі. Мама на заробітках. Мені пропонували залишитися, влаштуватися на роботу. Але я за чотири дні повернувся в Україну. Знав, що щось буде, але не розумів коли.
Ранок початку вторгнення він пам’ятає фрагментами: дзвінок, новина про війну, перевірка інформації — і звук винищувача над головою.
— Прибіг до бабусі і кажу: "Війна". І якраз тоді пролетів винищувач.
Перші дні: страх, хаос і самоорганізація
24 лютого тренування зупинилися, а життя різко змінилося.
— Було страшно. Хтось тікав, хтось залишався. Мені пропонували виїхати, я відмовився.
Він згадує, як у перші тижні навколо формувалися стихійні ініціативи оборони, навчання базовим навичкам і навіть виготовлення «коктейлів Молотова».
— Доєднатися до армії я вирішив одразу, пішов у військкомат, там сказали чекати. Я готовий був піти вже будь-куди і шукав можливості сам. Мене вразила маріупольська кампанія, тоді вперше задумався про "Азов". Через півроку попалася реклама рекрутингу, подав заявку.
— А як відреагувала сім'я?
— У них до того було своє ставлення, вони не хотіли пускати єдиного сина і онука на війну, бо розуміли ризики. Для рідних я вигадав байку, що мене мобілізували. Пропонували і гроші, а я казав, що не поможе, всьо. Оточення було таким, що мені було соромно зізнатися, що я пішов служити сам, добровільно. Тому було простіше і для рідних і для друзів вигадати історію, що мене мобілізували. Правду я розказав вже в госпіталі, після поранення.
БКБП: «Ригав, але здав на 400»
— На скільки навички, які ти здобув у футбольній академії тобі допомогли?
— Спорт на кмб мені дуже допоміг. Я вважаю, що вивіз за рахунок характеру і фізичної підготовки. Я звик до бігу і постійних навантажень, для мене це було звичним.
— А в цілому БКБП (ред. базовий курс бойової підготовки) був складним?
— Ну ясно, що не таким, як Маріупольські, але так, було жостко. Качали так, як має бути. Ми в хижаку, усі в болоті, смерділи. Памʼятаю, як нагороджували шевронами, тоді ще був Раз-Два (ред.заступник командира 1 Корпусу НГУ «Азов») і при врученні він сказав, що йому приємно бачити в строю таких бійців і що радий, що саме так зараз проходять БКБП.
Шеврон ти маєш заслужити. Або на фізо або на бойових. Прохідний бал для отримання шеврону — 321. Усі пихтіли, хотіли пройти. У мене була ціль здати на 361. Я здав на 400. Ригав, але здав.
— Як ти потрапив в артилерію?
— Чесно, коли на розподілі сказали, що йду на 2С1, то побратими жартували: «Та це гроб на колесах, нічого там робити не будете». Але виявилося зовсім інакше. За рахунок цієї техніки було знищено дуже багато ворогів. Я поважаю всі гармати, але 2С1 і досі показує себе гідно. Артилерія — це не лафа, як часто думають.
Після успішного проходження БКБП Бринь два місяці тренувався на полігоні. Потім поїхав в зону бойових дій на Серебрянський напрямок.
— Між хлопцями жартували «головне не першим». Ну був мандраж звісно. Приїхали на бз, там логічно прильоти, а ми собі вийшли в туалет. І тут командир кричить: "Куди йдете, там все заміновано". І ми такі…ого, це що має бути! От тоді вперше відчулася війна і що ми на ній. Прийшло усвідомлення.
— Були якісь роздуми стосовно того?
— Ну страшно було, ти себе накручуєш максимально. Коли були перші обстріли позицій, ми просто пригиналися або падали, бо не відрізняли приходи від виходів. Але минає тиждень і ти звикаєш. Памʼятаю, як вперше нам прийшло підтвердження про ураження ворога і от тоді було відчуття справжньої радості, запалу.
ПобратимиФото: особистий архів героя
Перший обстріл і досвід, який не забувається
— Ми були на позиції, чергували вночі по дві-три години. Літо, тепло../ Якраз минув майже тиждень, як наша група в посадках, за пару днівротація і КЗВ (ред.короткострокова відпустка). Ми собі вже розслабилися, працюємо, до прильотів звикли. І от виходжу я з бліндажа, все зелене, так гарно. Сиджу на радєйці і чую, що починається обстріл. Перший прильот. Думаю йти чи не йти в бліндаж, поки далеко, чекаю. Потім другий — ще ближче. Я вже всьо, не думаю, біжу в бліндаж. Усі напоготові. І як почали нас утюжити (ред.сильно обстрілювати), нормально так.
Був момент, коли прилетіло за 7 метрів, я встиг тільки спалах побачити, все червоне, падаю, на мене мєхвод, пилюка і хтось кричить «тікаємо». Побігли ми до іншого укриття. Я як тільки ми заходили думав, що в разі чого сюди бігтиму. По тому першому бліндажу вже прильоти, по нам теж працюють. Короче бігали ми бігали від тих прильотів, а верталися вже по темному вночі. Це була перша така історія, яка прям відклалася в голові. Потім було багато ще всього, але відчувалося уже не так.
Порятунок палаючої гармати: «Я розумів, або я, або САУшка».
— Нам дали задачу евакуювати гармату. Приїхало командування, ми все спланували, виїхали. В процесі сталося замикання і вона загорілася. Виявилося горіли паливні трубки в середині. Усе задимілося і ми стали. Це було реальне загорання, не те, щоб там хтось щось розлив. У нас були вогнегасники, але вони ніяк нам не допомогли. Ми дістали лопати, почали закидувати вогонь піском, але теж безрезультатно. Мені треба було підняти ствол і повернути максимально вправо, щоб відкрити капот і почати тушити. Я знав, що окрім мене це ніхто не зробить і робив те, що мав. Ми підняли ствол, я заліз в САУшку, викручую, а там вже повно диму і немає чим дихати. Я відчував, що можу відійти і померти в цій гарматі, але думаю або я або вона. Мені цінніше в той момент була гармата.
Зрештою гармату врятували і відвезли на ремонт. Зараз її вже зробили і вона продовжує виконувати задачі.
Фото: особистий архів героя
Поранення: кома і втрата пам’яті. «Побратим, який мене тягнув думав, що я мертвий».
— Я завжди жартував, що нас колись «візьме» FPV-дрон. У нас чорний гумор — це нормально. Пам’ятаю тільки, як ми виїхали. І все. Далі — вже лікарня. Зі слів побратимів: їхали, вибух, кіпіш. У машині заклинило двері, тільки мої відкрилися, але я вже був без свідомості. Водія теж посікло осколками, він хотів мене виштовхати, але не було сил. Хлопці вибили вікна, витягли мене, перетягнули в посадку. Той, хто тягнув, думав, що я вже мертвий. А потім побачив, що дихаю і надав допомогу. Добре, що нас вчать медицині. Я був впевнений у хлопцях і що мені допоможуть. Далі евакуація. Кажуть, я блював кров’ю.
«Два-три дні я жив із думкою, що просто отруївся димом, коли тушили гармату»
— Я прокинувся вже в лікарні. По сусідству лежав якийсь дід. Взагалі не розумів, що сталося. Два-три дні я жив із думкою, що просто отруївся димом, коли тушили гармату. Мені всі писали, бажали здоров’я, а я читав і нічого не розумів. Потім уже пояснили. Я був у комі більше тижня.
— Які наслідки поранення зараз?
— Болі сильні, особливо під вечір. Вони заважають нормально функціонувати. Шолом витримав удар, стримав уламки, але розколовся і все одно пробив череп. У мене була відкрита черепно-мозкова травма.
— Хто був поруч у цей період?
— Дівчина була зі мною постійно. Бабуся теж на зв’язку, дід приїжджав, хоча йому це важко. Вони дізналися про поранення вже тоді, коли я був у Львові. До того думали, що я на полігоні під Києвом. Побратими теж підтримували. Комбат телефонував, навіть колишній, який уже в штабі. Усі були на зв’язку. І це дуже важливо, відчувати, що ти потрібен.
Фото: особистий архів героя
— У мене було два командири, приклади для мене і орієнтири. Один воює ще з 2014 року, професіонал максимальний, дуже йому вдячний. А інший був спортсменом, в минулому займався єдиноборствами, теж відданий своїй справі і дуже прискіпливий до роботи. Я від нього й перейняв ці риси. Він навчив мене тактичній медицині, повністю. Усе, що я знаю — дав мені саме він.
— Згодом ти теж став командиром гармати. Що означає бути командиром?
— Відповідальність. Важливо спілкуватися з своїми бійцями, цікавитися їхнім життям, виявляти проблеми і шукати їх вирішення, підтримувати. Задача командира не лише давати накази, а вибудувати довіру бійців до себе, а це заслуговується вчинками. Мені іноді в розрахунок давали проблемних бійців, з якими інші не справлялися, а мені їх давали. Я не конфліктний, але є міра. Треба шукати підхід до кожного.
Повернення в стрій та мотивація: «Я навіть змирився з думкою, що можу померти, але це буде з гідністю, бо я щось зробив».
— Чула, ти намагаєшся повернутися до бойової роботи?
— Так, мене лякає думка, що України не стане, що ми втратимо державність. Тому треба боротися. Я навіть змирився з думкою, що можу померти, але це буде з гідністю, бо я щось зробив.
— Через поранення в тебе є певні обмеження? Як ти це сприймаєш?
— Важко. Дуже. По стану здоров’я мені не можна заступати на позиції. Мені важко це прийняти, хочеться зайти на позиції, мені подобається на гарматі бути, а зараз не знаю... Хочу бути корисним. Підрозділ в цілому зацікавлений і пропозицій багато. З відділу інтеграції теж дзвонили, цікавилися, пропонували варіанти. Але я не планую списуватися і не хочу нікуди переводитися. Я хочу залишитися в артилерії.
— Що для тебе артилерія?
— Сім'я. Побратимство — це зовсім інший рівень взаємин.
— Думаєш про майбутнє?
— Так. Усе життя кочую. Хочеться вже осісти і створити сім'ю.
