Сяйво — санітар медичного пункту бригадної артилерійської групи 12 бригади. Приєдналася до армії в 22 роки. Її шлях у війську почався з кейсеваку (ред. прицільна евакуація з поля бою), зараз дівчина продовжує службу на медеваці. До повномасштабного вторгнення працювала вчителем історії в школі.
Це буде не інтервʼю, а скоріше розмова двох посестер. Дівчат, які проводять молодість на війні. Свого часу, коли я, авторка цього матеріалу на псевдо Мальва, постала перед вибором «цивільне життя чи армія» мені бракувало подібного чтива. Як це бути жінкою в чоловічому колективі, побут, форма, фізо, з чим доведеться зіштовхнутися? Про це, власне, тепер і пишу сама.
— Коли ти вперше задумалася про контракт?
— Ще в березні 2022 року, а в квітні почала писати різним бригадам. Але мені скрізь відмовляли. Казали, що в мене немає ні військової кафедри, ні бойового досвіду, тобто нічого... Ніхто не хотів мене брати, бо я ж ще й дівчина. Тоді пройшов уже мобілізаційний бум.
— А ти одразу планувала бути медиком? Чи розглядала і інші варіанти?
— Спочатку я взагалі не думала чим саме хочу займатися. У мене в голові був стереотип, що якщо дівчина на війні, то це обовʼязково медик. Навіть в школі на Захисті України по замовчуванню хлопці йшли стріляти, а дівчата вчити медицину.
Про Сяйво я чула ще коли була активною учасницею патріотичної молодіжної організації у Харкові. Дівчата в наших колах завжди цікавилися історіями інших дівчат у війську. Власне, через кілька років ми і познайомилися у слобожанських степах.
У 2022 році Сяйво приєдналася до добровольчого формування, де і працювала довгий час як доброволець. Рішення піти воювати вона сприймала як те, що просто треба було зробити.
— Ти готувалася до армії?
— В принципі ні. Але поки мене нікуди не брали, почала їздити на медичні курси. Усі, які тоді були можливими, я на всіх була. А вже 1 вересня я, яксправжня вчителька поїхала на Донеччину. (Сміється) Там почався мій шлях.
Її першою евакуацією були цивільні. Тоді над сусідньою вулицею розірвався касетний снаряд, на місці були поранені та загиблі. Екіпаж надав допомогу постраждалим і передав на наступну ланку евакуації.
— У нас була L200 (ред. пікап, який часто використовують для швидкої евакуації). Там дуже мало місця. Ми в пікап посадили усіх 300-тих, а позаду в КУНГ (ред. закритий кузов) поклали загиблу жінку. Я хвилювалася, що це моя перша евакуація, а мені немає місця в машині. Я не хотіла її пропустити, тому сіла до загиблої
— Якими якостями на твою думку має володіти бойовий медик?
— Зазвичай всі кажуть стресостійкість і щось подібне. Це звісно так, але зважаючи на обсяг роботи, який виконують зараз самі бійці на позиціях, надаючи допомогу собі або побратимам, робимо висновок, що бути бойовим медиком може кожен військовослужбовець. Основне - зацікавленість та знання. А бути військовослужбовцем також може кожен, головне підібрати відповідну посаду. Зараз через ускладнену логістику і довгі евакуації, усі бійці на позиціях мають вміти надавати базову допомогу самостійно. Тому ще одна наша задача, як медиків медпункту - наблизити ці знання до пораненого. Більше навчати бійців, приділяти достатньо часу відпрацюванням.
— А як стосовно медичної освіти?
— Вона важлива для стабпункту, але не для еваку. Бо знову ж таки через ускладнену логістику і дуже довгі евакуації, боєць має сам надати собі необхідну допомогу. Евак - це знання в рамках CMC, які людина може отримати на курсі бойового медика будучи без медичної освіти. Ми рухаємося всі по алгоритму. Тут не треба дуже багато думати, бо за нас вже подумали. А от фахівців з медичною освітою краще відправляти на стабпункт або стаціонар, щоб там застосовувати їхні знання і вони не втрачали свої навички.
Нашу розмову перервали хлопці. Вони якраз приїхали по аптечки, готуються до виїзду на позиції. Ми відволіклися.
— А як ти потрапила в Азов?
— Коли я їздила як доброволець і працювала зокрема і з Азовом, то бачила, що відбувається в підрозділі, як цінують бійців, відповідально ставляться до їхньої підготовки і як знаходять найкращі засоби для того, щоб покращити процес надання допомоги пораненому. Мені подобалася робота медичної служби і цінності бригади. Для мене це було важливим
— Твої цінності пов'язані з вихованням в родині?
— У мене звичайна українська сім’я. На мене сильно вплинула Революція Гідності, анексія Криму, початок війни в 2014 році. Тато тоді допомагав армії, ремонтував машини. Не було якогось спеціального “патріотичного виховання” - це просто було нормою життя. Мої погляди — це досвід, який проживаю я і моя країна.
Костянтинівка Фото: особистий архів героїні
— Який евак для тебе був найважчим?
— Запам’ятовується найбільш стресове. Це було у Серебрянському лісі. Тоді була погана погода, збиралося на дощ, сильний вітер, дерева падали. У пораненого зламаний таз, внутрішня кровотеча. Ми забирали його з лісового стабпункту. Це був стресовий евак, тому що поранений дуже тяжкий. На стабі його заінтубували, але у нашому еваці не було швл, тому доводилося дихати за нього дихальним мішком. Також вливали кров і використали нашу останню баночку сухої плазми. Машина пригає через рельєф лісу, ти пригаєш разом з нею і в цьому всьому я ж маю ще дихати за пораненого. Мені в якийсь момент здалося, що в нього змістилася трубка, бо сатурація почала падати. І в цей час ми ще й вперлися у дерево, котре впало та перекрило нам шлях. Але ні, все було добре. Просто пульсоксиметр погано працював через дорогу. Дерево ми якось обʼїхали, хоч це і зайняло час, водій цим займався. Я взагалі дуже поважаю роль водія в екіпажі, бо без нього евак неможливий. Він вивіз нас з лісу.
— Мені чомусь пригадалися слова мого тата, який пішов воювати в 2014 році зі словами “щоб не воювали мої діти”. А вийшло так, що і діти воюють і ціле покоління дітей...
— Так. І ще один не так давно був випадок, хоча ні, насправді давно. Зі стрімким розвитком фпв проводити евакуації стало складніше, почастішали випадки влучань по евакуаційній броні. І тому кожен виїзд добре описує фраза мого побратима: «Мене садять в залізну коробку і везуть кудись, а я сподіваюся, що повернуть назад». Це було вночі, йшов невеликий дощ і нам пощастило, що нічого особливо не літало. Ми їхали за важким 300 з пораненням в голову, але коли доїхали, він з допомогою побратимів зайшов до нас в машину і ліг. Це було незвично бачити. Бо дуже рідко трапляється, щоб людина з таким пораненням сама йшла… Він був у свідомості, але не говорив з моменту поранення. І все ніби було нормально, стан пораненого був стабільним, я говорила ще з водієм і було прям відчуття, що ми зараз можемо дати йому шанс на життя, головне виїхати. Але за 20 днів у госпіталі поранений загинув... І насправді найтяжчі ситуації та дні взагалі не хочеться згадувати, тому про них я не говорю.
Потім між нами з Сяйво сталася тиша.
— Що б ти порадила тим, хто планує йти в армію?
— Визначитися, чого ви хочете. Отримати спочатку спеціальність чи відкласти університет і одразу йти в армію? До 25 років - це добровільне рішення. І його треба приймати свідомо.
Особистий архів "Сяйво"
— А дівчатам?
— Подумати чим вони хочуть займатися. Зараз дійсно багато варіантів для дівчат, не треба обмежуватися медициною чи діловодством. Дуже багато є курсів, вишколів, де можна спробувати абсолютно різне і на основі цього обирати чим хочеться займатися. Звичайно, що курси не підготують нікого повністю до реальних ситуацій, але це буде великим плюсом в досвіді. Особливо коли в майбутньому ви захочете змінити спеціальність чи посаду. Бо насправді коли ти вже в армії, часу поїхати на курси, які не пов’язані з твоєю поточною спеціальністю - не буде. Важливо спробувати все до служби.
— На війні є місце для дівочих штучок? Ранкової рутини, догляду за шкірою, це доречно?
— Я вважаю, що це нормально. Чоловіки ж теж доглядають за собою. Тому абсолютно нормально, що жінки роблять те, що робили й раніше. Військовослужбовець має виглядати охайно. Але варто не забувати про статут. Хтось скаже, що зовнішній вигляд не впливає на роботу, але це певного роду дисципліна. І мені подобається, що у нас в бригаді до цього відносяться серйозно. Варто розуміти, коли доречно щось робити, а коли ні.
— А як щодо рівних прав жінок в армії?
— Не у всіх бригадах нормально ставляться до жінок. Жінки мають мати рівні права у підготовці, в отриманні звання, посади. Треба зважати на те, що в нас зараз не стан, коли ми невоююча країна і просто набираємо собі армію людей, можемо класно всіх навчати і маємо на це купу часу…. а все ж таки зараз триває війна і жінки також є на бойових посадах, хоча все одно здебільшого на них чоловіки. Дуже часто все впирається в досвід. Чоловіки починають з бойових посад, отримують звання і йдуть далі, а жінки вприраються буквально в те, що в них менший бойовий досвід або його взагалі немає, тобто для них певні посади закриті. І це з одного боку нормально, тому, що дійсно краще, щоб командирами були люди з бойовим досвідом, але якщо жінкам не дають отримати цей досвід...то це вже якраз момент цієї нерівності. Мені подобається підхід, коли люди отримують відповідні своєму досвіду звання та посади, але хочеться, щоб усі мали доступ до якісної підготовки. Це вже окрема тема про проблеми підготовки в навчальних центрах.
— Як з формою для жінок?
— У мене чоловіча, яку я собі купила. Форма - це не настільки критично, як броня. Взагалі, я вважаю, що форма це робочий одяг і він не має якось відрізнятися для чоловіків та жінок. Не говорячи зараз про парадну. Хоча я так і не розумію, для чого роблять жіночі кителі з завуженою талією. Ця тема насправді дуже роздута і на мою думку, більш важливим є зробити доступною форму для людей нестандартних параметрів, незалежно від статі. Але це не та річ, яка може сильно зашкодити здоров'ю, як броня. Якщо говорити про броню, то можна обирати анатомічні жіночі плитоноски. Та крім питання комфорту, є ще питання захисту. Тому спорядження кожен індивідуально обирає собі.
Особистий архів "Сяйво"
— Сумуєш іноді за цивільним життям?
— Я точно не шкодую про свій вибір і не могла б зараз жити цивільним життям. Я вважаю, що рішення провести свою молодість тут вірне. Я сумую хіба за своєю роботою в школі. Усвідомлюю, що випала вже майже на 4 роки і інші молоді вчителі мають можливість удосконалювати освіту, впливати на молодь, бути певними орієнтирами для учнів, а в мене зараз немає цієї можливості. Робота вчителя історії дуже важлива, ми формуємо молодь. Важливим є те, хто спілкується з молоддю, які цінності їм прививають, що вони слухають, що читають. Тому так, це дійсно дуже важлива робота і не лише у військовий час. Щоб нація зростала. Деякі діти пишуть мені, підтримують. Учні, яких я навчала у 8 класі, минулого року випустилися. А для мене це було неочікувано... час швидко минув. Звісно мені б хотілося будувати родину і мати більше контролю над своїм життям, але зараз мій обовʼязок бути тут, тому поки можу, виконую його.
— Чи є в армії час на себе? На розвиток?
— Є, але проблема не в часі, а в стані. Через втому, стрес, постійну напругу дуже важко зосередитися. В умовах війни тобі треба більше часу на відновлення нервової системи. Іноді просто потрібен час нічого не робити, щоб відновитися. А його якраз і не вистачає.
— Чи достатньо держава докладає зусиль для виховання патріотичної молоді?
— Зараз досить модернізувався предмет Захист України, тобто досвід цієї війни він все ж таки вплинув на навчальний процес. Є розуміння, що мають знати, вміти наші діти. Насправді багато ресурсу спрямовано на те, що їх навчати. У росії військові навчання для учнів примусові, це ніби навчання найманих вбивць, в них це прям загарбницька ідея. А в нас — це необхідність, ми маємо володіти необхідними знаннями для захисту своєї родини. Та все ж на державному рівні є недопрацювання у цьому напрямку. І дійсно складно проконтролювати, що закладають вчителі у голови підлітків. Є проблема з нестачею матеріальної бази для того ж "Захисту України". Та це ще й глибша проблема освіти, що не всі діти мають однаковий доступ до знань та навичок. Ніби школи доступні всім, але стартові умови різні. Тому величезну роль у патріотичному вихованні молоді беруть на себе різні молодіжні обʼєднання, як от «Бастіон». І купу років саме подібні спільноти допомагали виховувати молодь, поки на державному рівні не приділяли увагу цьому питанню.
— Існує думка, що дітей потрібно захищати, відмежувати від всього поганого…
— Але ж все одно ці діти потім виростають, війна триває не один рік... Оберігати дітей від усього — поганий варіант. Дуже важливо пояснювати, говорити, вчити критично мислити. Не можна просто “заховати дітей від війни”. Вони все одно її проживають, просто по-своєму.
— Хто з діячів тебе надихає? З кого ти береш приклад?
— Я не фанат того, щоб створювати собі кумирів. Мене більше надихають історичні події і люди, які з ними пов'язані. Це стосується як і історії минулої, так і історії, яка пишеться зараз моїми побратимами. Тут купа людей, всі з різними світоглядами, але є те, що усіх спільне - цінності та ідея.
— Які традиції в нашій бригаді є для тебе найціннішими?
— Мені подобається як бережуть пам'ять про полеглих. Це не стає чимось деперсоналізованим, ми не намагаємося стерти обличчя цих людей, як якихось безіменних солдатів, як в радянському союзі. В Азові ми згадуємо конкретно кожного. І на День мертвих, і у спортивних ініціативах, і на заходах.
— Що для тебе артилерія сьогодні?
— Зразок канонічного азовського підрозділу, де зберігаються традиції і культура, де досвід маштабується. Це родина, яка підтримає в будь-якій ситуації.
