Олег «Беркут» Челнов — Герой Чеченської Республіки Ічкерія. У середині 1990-х він добровольцем вирушив на російсько-чеченську війну, де воював у складі УНА-УНСО «Вікінг» на боці Ічкерії. Герой загинув у боях за Грозний на початку березня 1996 року в районі площі «Мінутка». Його донька Аліна сьогодні добивається перейменування вулиці в Харкові на честь батька. У нашому матеріалі — розмова про втрату, прийняття та про людину, яка чинила спротив росіянам усе життя.
Розкажіть про своє дитинство. Яке середовище вас формувало?
- У нас завжди була дружня родина. До своїх 4 років я взагалі себе не памʼятаю, тоді батьки жили разом. А після 4 якраз вже батько поїхав на Кавказ і, по факту, ми не дуже багато часу проводили, бо він майже завжди був на війні. Періодично переховувались, коли батько повертався в Україну. Тоді він забирав мене або мене і маму з собою.
- Бабуся була справжньою господинею, вона вставала о 4–5 ранку, кожен ранок були напечені булки і наготовлена їжа, все перепрано. Дідусь працював на заводі начальником відділу кадрів у ХАЗі.Вони обидва народились у Росії. Дід мій родом з Пензи, мусульманин, в них була доволі заможна родина, але їх розкулачили і відправили в Харків. Бабуся з Кіровської області приїхала в Україну з подругою, коли їм було по 15 років, щоб навчатись.
Аліна з батьком, сімейний архів
Який спогад із дитинства, пов’язаний із батьком, залишився найяскравішим?
- Колись ми в черговий раз переховувались в Одесі. Це тоді батько повернувся на якийсь час з Кавказу. Тоді якось фінансово було все добре, батько мене ростив як принцесу, дуже любив і балував. Тоді в Одесі було не так, як в Харкові. Портове місто, багато магазинів з іграшками, яких ніде не було. Значить, ми поїхали на шопінг. Мій перший в житті, де мені куплялось все, куди я тисну своїм мікропальчиком. В одному з магазинів іграшок я стояла, дивилась на весь асортимент — очі розбігалися, а батько був поруч і побачив, як зайшла дівчинка років 12, дуже недоглянута, погано одягнена. Батько підійшов до неї, запитав, що б вона хотіла, і купив їй набір фломастерів, здається, і ще якихось іграшок. Я не памʼятаю, що конкретно, алев той момент це було так приємно! Він був щирою людиною, але з принципами. Дуже справедливим, чому навчив і мене.
- Колись збирались гуляти з ним, і він покликав мене, щоб я обрала, в чому йому йти. Я побачила його військову форму і сказала: «отак». Він без питань вдягнув, і ми пішли. Я памʼятаю, він купив мені велику плитку шоколаду з горіхами і родзинками, і я йшла дуже горда, ділова, їла цю шоколадку не відламуючи шматочки, а прямо кусала скільки хочу, а тато йшов поруч у цій формі, і я думала: оце він капець крутий, і я теж крута!
- Він вчив мене стріляти зі справжньої зброї, забороняв плакати, завжди вчив терпіти біль. Я боялась висоти, а ми жили тоді на 9 поверсі. Він з кимось стояв на балконі і палив, а мене усадив на бильця балкона так, що ноги звисали на вулицю, а сам тримав. З ним ніколи не було страшно.
Як родина сприйняла його рішення поїхати воювати за Чечню? Чи були суперечки, страхи?
- Батько був людиною слова. Брав відповідальність на себе і приймав рішення завжди самостійно. Моя мама вже його знала і знала, що немає сенсу в чомусь переконувати, тому просто підтримувала і просила бути обережним. Бабуся, звісно, коли дізналась, була в жаху. Вона дізналась не від нього. Їй він сказав, що поїхав ліс валити до Сибіру (він ще той жартівник був). Бабуся повірила і казала: ти ж візьми теплий одяг, валянки, тулуп.
Олег Челнов з побратимом, сімейний архів
Після повернення батька родина пережила обшуки. Що ви пам’ятаєте про той період?
- Особисто я декілька разів була присутня з мамою вдома, коли до нас приходили (на той час батько був відсутній, але я не памʼятаю, чи переховувався, чи був у Чечні). За квартирами слідкували. Один раз, який я запамʼятала доволі яскраво — це коли ми переховувались в Одесі: нам буквально виламали двері, на батька вдягли кайданки і поклали обличчям у підлогу.
Чи намагалася ваша родина з’ясувати реальні обставини його зникнення?
- Бабуся двічі їздила в Чечню, в тому числі приймала особисто від президента орден героя нації «Кьоман Турпал», яким був посмертно нагороджений батько. Від Міністерства внутрішніх справ нам вдалося отримати свідоцтво про смерть батька, видане чеченським урядом. Тоді від нашої родини вже відчепилися в Україні, але юридичної сили це свідоцтво на території України не мало. У мене досі триває судовий процес, щоб визнати його загиблим офіційно. Тіло дійсно знайдене не було, але за інформацією, яку маємо ми — він загинув у бою в районі площі Мінутка. Також на честь батька була названа вулиця у Грозному, проте яка саме нам так і не вдалося дізнатись. Є підстави вважати, що через значні руйнування міста ця вулиця перестала існувати фізично.
Ваш батько воював на боці Джохара Дудаєва. Чи згадував про нього? Яке враження той справляв?
- Пишу це якраз у 30-річницю загибелі Джохара Дудаєва. Невимовна втрата для чеченського народу та і для українців, як згодом всі зрозуміли, — теж. Сильний лідер, мужній чоловік, дуже ввічлива і освічена людина. Мудрий політик. Достатньо подивитись хоча б короткі нарізки з його інтервʼю, щоб розуміти, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну було неминуче. Батько, звичайно, повністю розділяв його цінності і поважав його як лідера.
Доля України ніколи не була легкою. Проте ця цитата дуже чітко описує те, що відбувається зараз.
Чи є щось, що ви хотіли б сказати батькові, якби мали таку можливість зараз?
- Я точно буду плакати, поки це пишу. Дякую за все, чому мене навчив, навіть не дивлячись на те, що в нас було так мало часу. Дякую, що зробив мене людиною. Ти дав мені дуже багато, більше, ніж тобі здається. Дякую, що з тобою я відчувала себе захищеною маленькою принцесою, але зі стрижнем всередині і чітким розумінням справедливості. Пап, ти все зробив вірно. Хто б і що б не казав.
Аліна з батьком, сімейний архів
- По-перше, ти завжди поруч, по-друге, ти зробив все, щоб захистити мене, а по-третє, я знаю, що ти зробив там набагато більше, ніж зробив би, живучи життя пересічного громадянина. Але ти так би і не зміг, бо таких, як ти, один на мільйон. Я дуже пишаюсь тобою і дуже мріяла б обійняти тебе так міцно і сильно, як тоді, коли забігла на кухню і побачила тебе усміхненим, засмаглим, з повними любові до мене очима.
