До Дня Сержанта "Характер" розповідає історію Хуана Лейви Гарсіа, звільненого українського військовополоненого і головного сержанта взводу безпілотних авіаційних комплексів у 36-й бригаді морської піхоти.
Маріуполь. Квітень 2022
Хуан кілька разів стукає по башті танку. Коли люк відкривається і здивований танкіст вислуховує його команду під акомпанемент ворожих прильотів, хлопець і сам розуміє всю небезпечність ситуації, в якій опинився.
Проте й іншого виходу нема: рація танкіста не ловила потрібної радіостанції. Тому Хуан, головний сержант взводу безпілотних авіаційних комплексів розвідувальної роти 36-ї бригади морської піхоти, пішки крокує до українського танку. І робить він це прямо через відкриту ділянку, надаючи двом російським танкам безпрецедентну можливість вести по ньому вогонь; паралельно працювала й ворожа піхота.
Хуан на службі
Небезпечно? Слабо сказано. Драйвово? Однозначно. Хуан ще навіть не знає, як сумуватиме за цим відчуттям опанування небезпеки; сили, хоробрості і сміливості; добре виконаного обов’язку.
Ще кілька років тому Хуан Лейва Гарсіа зрозумів: воювати будуть всі. Для нього було логічно – люди мають бути або для війська, або бути у війську. Для себе він обрав друге.
Хлопець стискає в руках захоплену російську радіостанцію. Звання молодшого сержанта і посада головного сержанта – це відповідальність. Він чує, скільки в росіян 300-х і знає, що вони їх уже витягнули; знає, де треба вести зачистку і як вести групу – і українці вистояли. 16 морпіхів проти двох російських танків, СПГ і мінометів. Українці тримались на заводі "імені Ілліча" аж поки не отримали наказ його покинути.
День D
П’ята ранку. На "Азовсталь" група Хуана потрапляє фактично за власною ініціативою. Колона заходить на територію металургійного комбінату. На зустріч їм виходять бійці "Азову". Далі події розгортаються з карколомною швидкістю.
Почалася переправа з морського порту на територію "Азовсталі". Хуан мав вийти з групою в тил до росіян – провести маневр вогнем і відтягнути увагу на себе, поки інші переходили через Кальміус. Росіяни почали обстріл – Хуана сильно контузило, а його товариша із "Азову" – поранило.
Далі вони отримали команду забезпечити переправу решти колони через Кальміус. Почалася хаотична евакуація – між собою військові коротко проговорили, що це може бути останній їхній день, і від смерті відділяє один приліт. Хуан знає: морські піхотинці готуються помирати з честю, виконуючи наказ.
Фото зроблене на "Азовсталі". На фото - товариш Хуана, військовослужбовець ОЗСП "Азов" Олег "Молот" Садик. Після полону продовжив службу. Загинув в бою влітку 2023 року.
Починаються перемовини – режим припинення вогню стає дедалі частішим, тристоронні міжнародні домовленості обговорюють паралельно з контактами командира “Редіса” з представниками російських спецслужб на місці, і все це створює відчуття, що вихід у полон стає питанням часу.
Військовим оголошують, що їх перемістять у певні локації для очікування обміну, і одразу після цього офіційно зачитують наказ із детальними інструкціями: як саме виходити, як триматися під час переходу, що дозволено і що ні, як поводитися на допитах і які відповіді давати.
Їх запевняють, що умови перебування будуть контролюватися гуманітарними організаціями, що їх права будуть дотримані, і що весь процес триватиме щонайменше три, щонайбільше чотири місяці – не більше.
На службі
Нічого з цього не було правдою.
З кінця травня 2022 до серпня 2025 року Хуан проведе у полоні 3 роки – і впродовж цього часу не раз думатиме, що, якби мав вибір, обрав би гідну смерть у бою, і забрав би когось з ворогів із собою.
Таганрог. Росія, 2022
"Говори", – наказують росіяни.
"Я не знаю, що вам говорити", – коротко відповідає Хуан, прекрасно розуміючи, що від нього очікуватимуть підпису під якимось нашвидкоруч сфабрикованим документом.
Далі починають сипатись удари. Руками, ногами і приладами для тортур, які росіяни попередньо розклали на столі прямо перед його очима.
Кілька хвилин тому на цей допит його забирають співробітники таганрозького СІЗО. Сюди він потрапив не одразу – спершу "прийомка" в іншому російському місті обмежувалась психологічним тиском і намаганням змусити його підписати якісь папірці з фальшивими звинуваченнями. Тоді Хуан витримав – тож наступним "етапом" росіяни направляють його в Таганрог.
В один з перших днів його заводять у спеціально пристосовану "прогулянкову зону" – невелике подвір’я, оточене кам’яними стінами. Антураж відповідний – дерев’яні лавки, на стіні – турнік і бруси, на столі знаряддя для тортур – від обрізок ПВХ-труб до металевих прутів та електрошокерів.
Фото зроблене на "Азовсталі"
Хуану наказують сісти на підлогу. Він відмовляється – його примушують. З дорослої людини роблять зламану ляльку: коліна склали під підборіддям, руки простягли вперед уздовж ніг. Під коліна та зап’ястя заводять лом, руки застібають наручниками. Піднімають на цьому імпровізованому "вертелі" й закидають на бруси. Хуан висить догори ногами – метал врізається в коліна та руки, голова внизу. Далі починають сипатись удари: росіяни не обирають, куди і чим бити, цілком захоплені процесом чистого садизму.
Після побиття видають знущальне: "Подумай добре", і виходять на 20 хвилин "відпочити".
Процес повторюється тричі. Усе тіло Хуана горить, руки й ноги затерпають. В якийсь момент він розуміє, що просто перестає тверезо думати. Починає стрибати, намагаючись скинути лом. Коли йому це зрештою вдається, удар приходить на груди і ребра. На шум збігаються охоронці – тепер його б’ють ногами.
Початок служби Хуана
Наступного дня все повторюється, проте з невеликим доповненням. Хуана заводять іншим шляхом у ту ж зону. Змушують стояти, зігнувши тіло в неприродному положенні: на колінах, руки за спиною. Змушують роздягтися до білизни, тепер пристібають лом до стіни наручниками – щоб не втік.
Січень, приміщення не опалюють, а Хуана обливають холодною водою. Після днів катувань – холоду, ударів і психологічного списку – українця таки змушують підписати якийсь папірець.
Що там було написано, Хуан досі не знає – сльози лились з його очей так рясно, що документ був вологий і густо просочений водою.
***
Весь комплекс утримання українських полонених в росії будується на двох китах: фізичному і психоемоційному приниженні.
Дуже швидко полонений розуміє, що за відстоювання своєї думки отримає комплекс фізичного насилля, яке далеко не кожна людина здатна витримати.
"Вони тобі кажуть: ну, це ж ваші, українці, Оленівку розбомбили. І ти розумієш, що можеш їм заперечити. Але наскільки болісно буде і наскільки довго будуть бити після цього? Залежить від типу людей, які цього разу прийшли над тобою знущатись", – стинає плечима Хуан.
Логіка російського полону – методично зводити існування освічених, сильних і вольових людей до рівня тварин і тупого виконання команд.
Зима 2022
"Немає жодної автономії: ні в пересуванні, ні у діях, навіть у межах камери. До цього додаються систематичні цькування: дезінформація, насмішки, пропаганда. Тобі нав’язують російські новини або умисно подають хибні "зведення" під час розмов з адміністрацією колонії: "Дніпро вже знищено ракетами, тисячі загиблих", "пів Сумської області захоплено", "Одеса оточена з моря". Це комплексний тиск: фізичний контроль, інформаційна ізоляція, багаторазовий злам психіки через брехню", – пояснює Хуан.
Фаховому військовому не так легко нав’язати відверту брехню. Тож коли росіяни розповідали, буцімто повністю розтрощили ракетами Черкаси, хлопцеві в це не віриться. В той час як знищення Часового Яру виглядає інакше – як страшна вірогідність.
Голод
Харчування – одна з надбудов системи знущань; голод – постійний супутник перебування Хуана в полоні.
У Таганрозькому СІЗО умови найгірші. Харчування організовують не співробітники, а засуджені росіяни. Вони готують їжу навмисно погано: мізерні порції, брудний посуд, повне порушення санітарних норм.
До повномасштабного вторгнення
На сніданок – дві ложки водянистої каші. На обід – кілька ложок юшки й така сама каша із "запахом м’яса", але без жодного шматочка: його крадуть самі засуджені. Один шматок черствого хліба – на весь день. На вечерю – шість маленьких гнилих картоплин на шість людей, іноді в компанії шматка смердючої риби. Цукру, овочів і фруктів немає взагалі, тому люди постійно відчувають голод.
У полонених масово випадають зуби і волосся; рани не загоюються, язви не затягуються місяцями.
Медична допомога – формальна. Раз на кілька днів хтось питає, чи потрібні медикаменти, але навіть якщо так – дають одну пігулку "від всього". Білизну не видають. Люди ходять у рваній, брудній, іноді закривавленій уніформі.
До повномасштабного вторгнення
У Пермському краї, куди Хуан потрапив під кінець свого ув’язнення, ситуація формально краща. Харчування нормоване, але жорстко контрольоване. В’язні отримують їжу – і рівно хвилину, щоб з’їсти та здати посуд. Хто не встигає – отримує покарання: від побиття в дверях камери до годинних фізичних навантажень.
Після п'яти місяців у попередній прийомці Хуан важить 52 кілограми при зрості 185 сантиметрів. Він не може набрати вагу – навіть коли росіяни призначають йому "посилене харчування", бо раптово вирішили попереживати за реакцію міжнародних організацій. Кожен прийом їжі супроводжується тріадою: тиском, лайкою та знеціненням.
"Ти весь час голодний. Жодного разу не поїв спокійно і без фізичного насилля. Їжа є лише черговим приводом для приниження", – розповідає Хуан.
Після повернення додому в пам’яті Хуана закарбується смак, який він ніколи і не думав, що буде цінувати – лікарняного супу в реабілітаційному центрі.
Повернення
Наприкінці 22-го року Хуана нібито забирають на обмін: руки й очі у нього вже зав’язані.
У 23-му році це повторюється – його знову забирають, цього разу в грудні, буквально напередодні дня народження. Хлопець сподівається, що тепер вже точно поїде додому, що цього разу пощастить, і що нарешті все закінчиться – але замість цього повторюються тільки насмішки і повернення в персональне пекло.
У Пермському краї Хуан сусідить у камері зі ще одним українським військовим – цілодобовий камерний нагляд фіксує кожен їхній рух. За будь-яке спілкування очікує черговий раунд побиття, тож з часом базова людська потреба перекинутися хоч словом з іншою людиною відмирає.
Хуан тримається на своєму 100% розумінні, що правда за ним і його країною. Що всі ці люди біснуються, вигадують теорії російської величі і випускають томи нацистської макулатури, бо дуже сильно ненавидять все живе навколо себе – і, як павуки, намагаються пожирати і знищити все, що від них відрізняється. Ця правда живить його під час побиттів, принижень і знущань; ця правда тримає його психіку, разом з обрисами облич рідних і коханої Марії, яка далеко в Одесі бореться за його повернення. Проте він цього ще не знає.
Марія на акції про повернення військовополонених
Хуан годинами мовчки молиться. Росіяни – "православна" нація – не дозволяють навіть перехреститися: за це іншого полоненого нещадно били ногами в коридорі.
Зрештою, в Хуана могли забрати все, що завгодно, крім того внутрішнього відчуття свободи, яке колись привело його в українське військо.
Свобода
14 серпня 2025 року Хуан врешті потрапляє на обмін. Представники Координаційного штабу одразу передають колишнім полоненим прапори. Хуан бере один із них. На прапорі він пише девіз підрозділу й дату звільнення. Потім просить своїх побратимів із морської піхоти – тих, з якими разом захищав Маріуполь і звільнився в один день – підписатися в їх спільний другий день народження.
Батьки побачили сина вже після обміну, дорогою від Чернігова, і лише на кілька хвилин: хлопець обов’язково мав пройти реабілітаційний карантин. Він був дуже виснажений – настільки, що батько боявся обійняти його надто сильно.
День обміну
Зі своєю Марією Хуан зустрівся пізніше, у шпиталі. Він заздалегідь подбав про деталі: попросив принести військову форму, берет і квіти, щоб їхня зустріч була не про полон, а про повернення до нормального життя.
Хуан з Марією
Хуан вдома всього три місяці – проте не припиняє працювати для армії. Він допомагає волонтерам, донатить на потреби війська, плете маскувальні сітки й закликає інших робити так само. Займається інформаційною роботою: використовує міжнародні контакти й ресурси, щоб нагадувати світові про війну в Україні та про полонених.
Особливо наголошує, що в російському полоні перебувають не лише військові, а й цивільні. Їх утримують незаконно – за те, що вони не зрадили Україну, говорили правду під окупацією чи допомагали українським службам.
У всій історії з полоном для Хуана важливе одне – Україна в цій війні на 100% права, і правда за нами.
"Свобода значить для мене більше ніж все, що було до цього. Питання перемоги – це питання часу, бо жодна окупаційна війна ніколи не закінчувалася добре для загарбника. Успіхів вони не мають і не матимуть, перемоги в них не буде. Я це розумів спокійно. І знав, що треба мати сили, щоб це витримати. Питання тільки в тому, де ці сили брати – і як протриматися до кінця".
