Історія Анатолія Пилипенка, ветерана трьох воєн і засновника реабілітаційного центру-ферми "Зелений Гай", – у текстах "Характеру".
Руки
Афганців часто видають руки.
Анатолій стискає у цих долонях квиток додому. Жінка, яка стояла поруч з ним на вокзалі, гидливо пирхнула: "Теж мені, солдат. Хоч би руки помив".
Від сорому й безпорадності йому навернулися сльози – тоді він просто вийшов з черги, не в силах щось пояснювати цій людині.
Кандагар (кілька місяців до того)
Анатолій повертається додому з Афганістану. Спека чужої землі в’їдається йому в легені, серце і руки.
Анатолію і побратимам всього по 18-19 років. Вони ділять усе: і останній шматок хліба, і дуже юнацьке уявлення про інтернаціональний обов’язок. Хтось з них повертається додому, хтось залишається. Останні проводжають побратимів червоно-білими сигнальними вогнями. Перші ж відривають зі своїм форм підшиті білі комірці і махають хлопцям у відповідь.
Виведення радянських військ з Афганістану
Сухе повітря афганської провінції Кандагар, чорна ненависть моджахедів – і попри це, підсвідоме небажання повертатися до Радянського Союзу. Але іншого місця, ніж дім, який відправив їх на чужу війну, у хлопців немає.
Коли літак з військовими приземлився в Туркменістані, хлопців зустрічали не квітами, а двома булками хліба, банкою тушонки й плакатом "Вітаємо з поверненням". Далі – обшук, ніби вони якісь злочинці, і розподілення по частинах. Анатолія відправляють у Гродно, де він дослужує кілька місяців до демобілізації.
Вдома (життя після Афганістану)
Однокласник Анатолія служив у афганському Баграмі – повернувся з отворами в легенях розмірами з "п’ятак", як казали медики. Після атаки моджахедів хімічною зброєю його евакуювали до Ташкента. Потім він і рідні довго доводили, що поранення у нього бойове і саме в Афганістані він заробив інвалідність другої групи. Удома, з дружиною і дітьми, хлопець замкнувся і почав пити.
Анатолій бачив, як багато чоловіків після Афганістану не витримували свого досвіду: хтось йшов у рекет і кримінал, хтось – втонув у наркотиках і алкоголі. Сам чоловік пішов служити у міліцію – довго намагався витягнути своїх афганських побратимів з криміналу, проте йому досить рідко це вдавалося.
Радянський солдат усміхається, коли його броньований конвой повертається до СРСР вздовж північного шосе Афганістану, 7 лютого 1989 року
Пільг не було. У воєнторзі для афганців працювала дивна схема: рукавички продавали лише тим, хто втратив руку, а кросівки – тим, хто втратив ногу. З усієї допомоги – хіба без черги купити банани. Квартири, машини – усе цінне можна було отримати лише за хабар.
Такі ж схеми працювали в міліції, тому звідти Анатолій звільняється – і починає займатися комерцією.
Югославія
На зламі 90-х Анатолій опиняється в Югославії – поки єдиній країні, де тільки починають дозрівати конфлікти між сербами, хорватами, словенцями, боснійцями, албанцями. Їде туди не як військовий, а "по бізнесу": на зламі 90-х багато хто займався дрібною комерцією, возив товари за кордон, намагаючись вижити після розпаду Союзу.
У Белграді Анатолій випадково потрапляє до "війська капітана Драгана" – сербського збройного формування, яке готується до війни за "вільну Сербію". Вихований на радянських книжках типу "Як гартувалась сталь", Анатолій спершу сприймає це як свій черговий "інтернаціональний обов’язок".
А потім бачить убивства, насилля й пропаганду армії Драгана – і розуміє, що знову стоїть не на тому боці. Це не визвольна боротьба, а нова агресія. Він швидко їде звідти, практично втікає. Той епізод залишився в його пам’яті як короткий і болісний штрих: знову чужа війна, у яку він випадково потрапив.
Майдан
Анатолій уперше відчув, що війна з росіянами неминуча, коли почався Майдан.
Чоловік сів у машину, залив каністру бензину і поїхав до Києва, коли "Беркут" почав бити студентів: "Я не міг сидіти вдома, коли вбивають своїх".
На площі він уперше в Україні побачив перевернуті автобуси, запах гару й тонни розбитого скла. Біля стадіону Лобановського стояв "Беркут". В очах тих, хто бив протестуючих кийками, він бачив не просто накази – кипучу ненависть. "То вже була війна, – каже Анатолій. – Російські інструктори, які керували силовиками, вже були там. Ми це бачили".
Разом з іншими ветеранами Афганістану він приєднався до "афганської сотні" – вона тримала барикаду біля музею на Інститутській. Перший червоно-чорний прапор вони закріпили просто на перевернутому автобусі.
Анатолій як представник "Афганської сотні"
Після Майдану Анатолій повернувся до Дніпра й став командиром п’ятої сотні "афганців". Вона координувала лікування поранених після Революції Гідності, збирала допомогу, охороняла громадські місця.
Потім Анатолія занесло в Маріуполь, де місцеві "ліворадикали" й проросійські групи намагалися підняти заколот. Він поїхав туди добровольцем. "Ми бачили, що за тим усім стоїть Росія, – каже він. – Розуміли: війна не закінчилася на Майдані. Вона там тільки почалася".
Коли росіяни почали окупацію Криму і зайшли на Донеччину та Луганщину, Анатолій вирішив: час іти воювати, не чекаючи повісток чи міфічного періоду, коли хтось інший "організує гарну армію". Так він й опинився в Добровольчому українському корпусі.
ДУК
– Я хочу вмерти за Україну! – сердито каже Анатолію вісімнадцятирічний хлопець.
– Ну і дурень, – із приреченим зітханням відповідає Анатолій. – За Україну треба жити. І навчитися прикривати спину тим, хто воює поруч.
До Великої Михайлівки він приїхав з п’ятьма побратимами з "Дніпровської варти". Там був дитячий табір, перетворений на базу Добровольчого українського корпусу. Очолював його Дмитро Ярош, командували "Чорний", "Гатило", "Зуб". Анатолій був єдиним, хто мав при собі зброю. Решті новобранців сказали: здобудете собі все в бою.
У перші дні Анатолій помітив, що табір більше схожий на стихійне зібрання, ніж на армію. Волонтерські передачі лежали розкидані, дисципліни майже не було. З двох сотень людей до бою були готові хіба два десятки. Після розмови з Ярошем стало зрозуміло, що молода волонтерська армія потребує когось з досвідом, здатного дати всьому лад в організований спосіб.
Початку "ДУК"
Так почалися щоденні вишколи.
Щоранку Анатолій з хлопцями виїжджав на полігон. По дорозі вмикали гімн України і молитву. Потім – тренування в броні, біг з автоматами, відпрацювання бойових виходів. Анатолій разом з другом, колишнім офіцером Віктором Тутовим, облаштували стрільбище й навчали хлопців, як діяти під обстрілом. Окремо тренували поведінку на блокпостах: як наближатися до машин, як спілкуватися з людьми і прикривати одне одного.
Хлопці швидко вчилися. Важливо було переконати їх, що служба державі – не у героїчній смерті, а в послідовній боротьбі. "Ви прийшли не загинути, а вижити й відстояти країну", – повторював Анатолій. Він бачив, як юнаки, ще вчора школярі, дорослішали за кілька тижнів. Війна стирала вік і звання між старшими і молодшими.
Савур-Могила
Влітку 2014 року Савур-могила стала однією з найгарячіших точок війни на сході України. Курган заввишки 278 метрів у Шахтарському районі Донецької області підносився над самим степом, відкриваючи огляд на десятки кілометрів навколо. Хто контролював цю висоту, той міг бачити й коригувати бої, спостерігати за рухом українських колон і наносити удари з артилерії.
Після початку російської агресії Савур-могила потрапила під контроль проросійських формувань, які встигли перетворити її на укріплену позицію з бліндажами, окопами та спостережними пунктами. Звідти вони коригували обстріли українських військ, зокрема тих, хто тримав оборону на півдні. У середині літа українські підрозділи розпочали штурм кургану. Після запеклих боїв ворога вдалося вибити, але ненадовго: у серпні, коли на Донбас увійшли регулярні підрозділи російської армії, Савур-могилу знову втратили.
Штурм "Савур-Могили"
Анатолій з побратимами потрапив там під щільний обстріл – повернулися контужені, але живі. Меморіальний комплекс, що стояв на кургані, перетворився на руїну. Обеліск і фігура солдата, які десятиліттями символізували пам'ять про минулі війни, були зрешечені снарядами. 21 серпня 2014 року пам’ятник остаточно впав, як і сама висота, під ударами російських військ.
За кілька місяців після цього Добровольчий корпус роззброїли, щоб перешкодити утворенню незалежних збройних формувань. Тих, хто хотів продовжити службу, направляли у регулярні бригади. Анатолій вирішив, що тепер його служба матиме інший вигляд: він підготує безпечне місце для тих, хто повертатиметься з війни; місце, яке дасть їм порядок, спільноту – і сенс повертатися додому. Цим місцем став реабілітаційний центр-ферма "Зелений Гай".
