Що означає бути "українським іноземцем" і чому після вечорів з українськими військовими можна прокинутися в Польщі вже записаним в Інтернаціональний легіон – все це у третій частині Альпбах-щоденника журналістки "Характера" Альони Мартинюк.
Маттіа
– Спочатку я пив з 23 бригадою на Донбасі, а потім прокинувся в Польщі – з татуюванням "Слава Україні" і повідомленням на пошті, що мене приймають в "Інтернаціональний легіон", – жестикулює Маттіа, демонструючи всі проукраїнські тату, які він назбирав за останні два роки.
Маттіа Бідолі – італійський гуманітарний фотограф, який понад п’ятнадцять років працює у зонах війн і криз: від Сирії, Лівану та Іраку до нетрів Кенії й Танзанії. Він навчав фотографії афганських жінок-біженок, організовував творчі майстерні для дітей у таборах і в’язницях, допомагав сирійським та іракським родинам, працював у післявоєнних громадах Косова.
Після 2022 року Маттіа по 6-7 разів їздить з гуманітарними місіями до України. Нам привозить допомогу, від нас – фото дітей, військових і волонтерів, задокументовані з максимальним рівнем емпатії.
Але ця подія по Палестині, і в залі ніде яблуку впасти – власне, я і сама сиджу на підлозі, бо вирішила прийти в останній момент. Кімнатою, де тільки що ми проводили івент по культурі пам’яті і було значно вільніше, тепер неможливо пройти. Залом ширяться банки з написом "палестинська кола", бо звична для всіх Кола співпрацює з ізраїльською владою. Останні роки один з головних фокусів гуманітарної роботи Маттіа – Сектор Гази.
Ми з ще двома українськими стипендіатами, Вітею та Симоном, швидко переглядаємось і розуміємо, що треба брати Маттіа під ці татуйовані руки і робити з ним такий же івент, тільки по Україні.
Чому Палестина важлива, я дізналась 7 жовтня 2023 року в Брюсселі, коли їздила туди з репортажем про російські фільтраційні табори. Головна площа міста укрилась чорно-червоно-зеленими кольорами, в той час як у коридорах Європарламенту та Єврокомісії з’явився ізраїльський прапор. Далі – Хамас, відрізані голови людей у власних домівках, тунелі, пряма паралель з росіянами в моїй голові і повне нерозуміння чому хтось взагалі може підтримувати таких людей.
Далі – фото бомбардувань Ізраїля, які довгий час здавались відплатою і реакцією на дії Хамасу. І десь – чимось таким, напевне, чого не зробили ми.
Нічні бесіди з друзями з Ізраїлю, які гаряче пояснювали, чому під кожним домом у Палестині є ходи з вибухівкою і озброєними бойовиками; загальна неприязнь до агресивних чоловіків, які громлять все що бачать на своїх акціях в Європі – і ні слова при тому не згадують про 7 жовтня.
Але чим більше фото і репортажів про голодних людей, мертвих дітей та зруйнованих будинків з'явилось у New York Times, тим більше питань у мене виникало, наскільки така реакція може бути виправдана. Нам, як нації, давно властиво проклинати росіян до десятого коліна після кожного нового звірства – то хту тут Давид, а хто Голіаф? Хто бреше, а хто говорить правду?
Надаль, 14 років. Голод в Газі дійшов до межі, коли тіла людей після повернення нормального харчування можуть не повернутись до нормального стану
Поступово з’являлись українські палестинці, яких я інтерв'ювала для якогось матеріалу, з поясненням про апартеїд, етнічні чистки та виселення від ізраїльської влади. Я шукала книжок, які мені б пояснили історично, на який бік тут стати справедливо; і закидала їх після чергового бомбардування власної країни – бо маю свою війну і свої проблеми.
Понад рік Маттіа працює у Газі, де координує програми психосоціальної підтримки для дітей, родин і медичних працівників. В Палестині людям гостро бракує як базових речей, так і надії – голод дійшов до такої фази, що навіть якби палестинці уже зараз отримали повноцінне харчування, їхні тіла не відновились би до повністю здорового стану.
Він розповідає про те, як на власні очі бачив бомбардування Ізраїлем госпіталів; про феноменальні ціни на найпростіші продукти; про весілля в руїнах; цирки посеред бомбардувань.
"Деякі мої друзі там – феноменальні лікарі, режисери, фотографи, які отримали стипендію на навчання за кордоном. Але вони не можуть вирватись з Гази. Живого пекла, оточеного морем і військом. Ах, точно, море – це дуже багато води. Але звідки вам знати, ви ж австрійці,", – хмикає Маттіа, збираючи хвилю здушеного сміху із залу.
Він багато і влучно жартує; у нього великі хлоп’ячі очі з довжелезними віями, а в них – багато застарілого болю, несправедливості і побаченої застиглої смерті.
Маг
– Витягни карту. І напиши своє ім’я. – італієць швидко тасує колоду, я виводжу своє ім’я на карті. Якимось чином карта зникає з моїх рук, а потім знову опиняється в колоді – і я знову її витягаю в неочікуваний момент.
Це тому, що Маттіа – маг.
Такий собі італійський Гендальф на пів ставки, з виграним світовим чемпіонатом вуличної магії за плечима.
Разом з фотоапаратом в усі свої гуманітарні поїздки італієць возить інвентар для фокусів – в його спритних руках перекатуються блискучі срібні півкулі, яскраві віяла, вихором розсипаються колоди карт.
Діти, мимовільні заручники дорослих воєн і боїв, спостерігають за чарівником із зачудуванням моменту; на ці 5 хвилин виступу вони знову маленькі, і їм не треба вираховувати автоматично, де приліт, а де виліт. В розбитих лікарнях, шикарних салонах чи посеред полю бою – повернення чуда стає квитком на свободу. Квитком до дитинства, якого ніколи не існувало.
Bratan
"Взагалі, ніхто до мене не ставився так добре, як українці. Тут ніхто не хоче тебе підставити, ніхто не хоче тебе використати. Вони тебе бережуть. Я тут став "українським іноземцем"", – із видимою гордістю на диво красивою українською італієць промовляє останню фразу.
У роботі в інших країнах з військовими конфліктами, Маттіо часто доводилось ховати речі, гроші та документи; тричі перевіряти, де ночувати і з ким говорити; провідники і фіксери мали в очах наполегливе бажання обібрати фотографа до нитки.
"Ви згуртовані. Я такого ще ніде не бачив – якби у світі всі люди єднались і працювали так як ви, я певен, що багато речей складались би значно краще. Коли від дітей, до дорослих, усі працюють для України. Старші бабці плетуть маскувальні сітки, діти збирають донати", – говорить це нам італієць в місцевій піцерії, а потім – на фаєрсайді чаті для всіх інших учасників Альпбаху, викликаючи у нас певний рівень національної гордості.
Ми паралельно з піцою плануємо наступний івент, хоча я зарікалась більше нічого не організовувати; нам хочеться, щоб нас побачили і почули так, як нас бачить він – ось цей неочікувано проукраїнський італієць з повним возом історій про пригоди з нашими військовими. "Ми воїни, не ледарі, не лежні" – стугонять у мене в голові цитати з Костенко.
"На війні ти бачиш дітей, які не діти. Вони носять бронежилети, носять патчі й шоломи. Вони не грають у війну, як це буває із дітьми в Італії чи деінде, вони живуть війною. І це страшно".
Маттіа швидко українізувався – у нього є свій "братан" – один з наших волонтерів, який став італійцеві і провідником, і помічником, і братом.
"Братан" Маттіа - український волонтер
Також Маттіа швидко вихоплює українок з натовпу за стилем; його колишня дівчина – з Маріуполя, тож італієць десь навіть краще за мене орієнтується в тому, що ми зазвичай п’ємо, як висловлюємось і які маємо культурні особливості.
Попри це, інколи Маттіа хочеться легенько стукнути за побутовий сексизм.
Фотограф любові
Він не завжди і не всім розповідає про свою роботу.
"Якщо ти на весіллі чи Дні народженні скажеш, що ти військовий кореспондент і повернувся із Гази чи Краматорську – вирази обличчя людей сильно зміняться, і настрій пропаде у всього свята. Зате завжди можна сказати, що ти працюєш для Амазону. Наступні 15 хвилин нікому не буде цікаво, хто ти і що ти робиш", – стинає плечима фотограф.
Україна для італійця неочікувано стала "місцем серця" – тут він створив невелику NGO з робочими місцями для місцевих мешканців – Бідолі каже, що українців тепер сприймає як сім’ю.
Маттіа ніде не фотографує крові, болю та страждань заради самих крові, болю та страждань. Діти на його фото сміються посеред руїн; красиві східні жінки в довгих нікабах і хіджабах дивляться в камеру прямо і гордо, пронизуючи поглядом, сповненим болючої, але чутливої гідності; українські військові і волонтери сміються, ніби зараз не повернуться до своєї щоденної Сізіфової праці.
"Із фото є проблеми. Безліч журналістів не хочуть допомагати, а хочуть заробляти на фотографії. Їм все одно, що і як фотографувати, тому має бути моральний кодекс і розуміння роботи та цілі фотожурналіста", – стинає плечима Маттіа.
Він практикує партисипативну фотографію – роздає в найбільш знедолених громадах маленькі фотоапарати; вчить дівчат та жінок свого мистецтва в місцях, де це може стати для них квитком на свободу.
"Я фотограф любові. Десь у мене душа жінки – я не люблю фотографувати зброю і агресію". Фотограф любові і свободи навіть посеред чорної біди. Фотограф людської гідності.
На пам’ять від нас український іноземець забирає невелику колекційну монету – у жовтні він повертається в Краматорськ.
