Друга частина щоденника журналістки "Характера" Альони Мартинюк про те, що найбільше дивувало іноземців у молодій українській культурі пам’яті.
Пам'ять як поле битви
– Знаєш, я дуже багато доначу. І часто приходжу на акції з підтримки України.
– А навіщо це тобі? Ти маєш родичів в Україні? Дівчину?
Хлопець хитає головою.
– Звичайна людська гідність?
Співрозмовник киває і показує мені невеличкий пін з українським прапором на своїй сумці.
Я зустрічаю Тімотея на зупинці до Альпбаху. Йому десь 25, він словак, працює у сфері фінансів. Кучерявий, усміхнений і сонячний. Тімотей приходить до нас на подію "Пам’ять як поле битви", куди я встигла запросити його за кілька годин до початку.
Тімотей на прийомі чеського президента
Меморіальні репортажі про загиблих я почала писати рік тому: зберігати пам’ять про мертвих, як про живих; залишати їхні історії ширшими, ніж допис в інстаграмі чи стаття в медіа. Знаю, що мої тексти нікого не воскрешають і нічого глобально не змінять, але залишиться слід того, як бойова медикиня в переддень 24 лютого дуркувала з подругою у смішній тканинній масці з тваринками; як не спала ночами, перевіряючи кожен сантиметр свого медеваку перед виїздом; як закохалася за кілька днів до загибелі і сиділа зі своїм розвідником під темним зоряним небом – це залишиться, не пропаде, не розтане в інших історіях.
Я зберігаю пам’ять про те, як військовий-доброволець, який загине в 24, протистоїть олігарху та не боїться, але втомлюється від відкритого переслідування, кидаючи об стіну телефон при поверненні додому; як він вперше ходить на побачення і акуратно складає в рюкзак футболки, вишиті для нього дівчиною; як приймає рішення піти до війська; як шукає себе в книжці стоїциста Сенеки – і яка темна була ніч, коли він загинув.
Зрештою від нас усіх залишиться тільки пам’ять.
В Україні культуру пам’яті вшановує, розвиває і пропагує платформа Меморіал, яка збирає імена та історії військових і цивільних, які загинули внаслідок російсько-української війни.
Саме тому в Альпбаху логічним питанням у моїй голові було: як вшановують пам’ять в інших країнах, адже біда, як і смерть – космополітка.
***
– Його переводять у піхоту. Практично без підготовки.
Іванка, одна з українських стипендіаток, плаче в коридорі перед нашим семінаром з блокчейну (протягом першого тижня Альпбаху всі стипендіати обов’язково мають відвідувати місцеві освітні семінари). Одні іноземці обходять нас, трьох українців, стороною; інші ж навпаки, багато не питаючи, пропонують серветки чи піти разом подихати свіжим повітрям.
На вулиці альпійське літо, всі весело обговорюють вечірку, яка буде цього вечора – а ми сидимо втрьох у коридорі в цьому цивілізаційному розломі, обговорючи ротації, терміни мобілізації та рішення головнокомандувача.
Чоловік Іванки – досвідчений технічний спеціаліст, відповідальний за обслуговування військової техніки; доброволець, який пішов служити в перші дні повномасштабного вторгнення. Уже 4 роки Іванка живе від дзвінка до дзвінка: "мені нема на що жалітись, я ж його часто бачу, інші от раз в рік у відпустці"; "я не можу з ним говорити про свої страхи, щоб не перевантажити його ще", "але він же нічого мені не говорить". Нещодавно умови служби для всієї роти змінилися до гіршого, а за намагання проговорити процеси хлопців почали ще більше шпиняти та влаштовувати ще складніше життя, ніж до того.
Іванка плаче, може, вперше за довгий час; часто зривається до телефона, як тільки чоловік може говорити. Ми з іншим стипендіатом можемо хіба слухати, не здатні запропонувати ніякого нового рішення проблеми.
Коли повертаюсь на семінар, сусід-іноземець нахиляється і запитує мене: “What`s wrong?” Я тихенько пояснюю: “Her husband is fighting (Її чоловік воює)”. Той сміється, мовляв, хлопці завжди сваряться з дівчатами – поки я не нахиляюсь і не пояснюю чіткіше, що він "fighting in the army" (воює в армії), а не "fighting with her" (воює з нею).
"О, мабуть це тяжко", – з ввічливою байдужістю коментує сусід.
"Мабуть так", – намагаюсь процідити крізь зуби я, розуміючи, що більше добровільно до нього не заговорю.
***
Місяць перед Альпбахом ми з Київським клубом планували подію на форум і вирішили запросити туди учасників з різних країн, які постраждали від війни, тероризму, політичних репресій, насильства.
Кожен спікер мав поділитися короткою рефлексією (5–6 хвилин) про те, як у їхньому суспільстві вшановують жертв насильства та як залучають молодь до колективної пам’яті.
Ми хотіли зрозуміти, як європейські суспільства пам’ятають трагічні події – від геноцидів і тоталітарного насильства до сучасних воєн – і як сама пам'ять стає формою громадянського спротиву.
Зрештою адженда звелась до чотирьох країн і п’яти спікерів:
• Мер’єм Хамзіч – Боснія і Герцеговина, рани Сребрениці;
• Патрік Літвінський – Польща, Варшавське повстання;
• Саймон Радченко – Україна/Норвегія, збереження пам’яті українців через роботу у школах;
• Мирослав Крха – Чехія, стерилізація ромських жінок у Чехії;
• Лера Лауда – Україна, Меморіал.
Кароліна, українська стипендіатка, запропонувала зробити стіл пам’яті – такий, як робимо в Україні: з порожніми тарілками і соняхами; додали туди листівки з героями моїх репортажів і зображеннями українських міст.
Подія от-от почнеться. У широко розчинені вікна долинає музика з місцевого прайду – ми переживаємо, чи прийдуть люди, бо конкуренція з яскравою подією ЛГБТК+ спільноти доволі відчутна. Там – яскраві кольори і драг-квінс. У нам – розповіді про рани воєн.
Проте люди потихеньку сходились. Прийшов знайомий австрієць, якого я зустріла в переддень в автобусі, хвилин 10 переконував мене, що Австрія не готова до військового вторгнення і вони всі не достатньо "дорослі", щоб прийняти об’єктивну реальність. Не те, щоб я з ним сперечалась.
Зрештою ми зібрали повний зал людей, готових нас слухати.
На події були речі, які навіть я не очікувала почути – що остання ромка, яка пройшла примусову стерилізацію в Чехії, пережила це вже на початку двохтисячних; що жінки, які пережили сексуальне насилля в Сребрениці, досі зіштовхуються з відторгненням та ізоляцією у своїх середовищах.
Дивовижним відкриттям Альпбаху стало те, що тут неможливо знайти нормальний HDMI – тож, замість того, щоб про Меморіал говорила його засновниця з онлайн-дзвінка, про меморіальну культуру в Україні розповідала я.
Було дивно бачити, як розширюються очі іноземців, коли кажеш: культура пам'яті в Україні молода, тому що і смерть у нас дуже юна; у нас масово помирають люди до 30 – і спосіб їх пам’ятати теж молодшає. Україна не обмежується меморіальними табличками – ми влаштовуємо фестивалі пам’яті загиблих, з піснями і танцями, які вони любили; показуємо їхні обличчя на найбільших бігбордах великих міст; соромимо людей, якщо вони не стають на хвилину мовчання; відкриваємо книгарні і реабілітаційні центри їхньої пам’яті; пишемо репортажі й книги про них; знімаємо фільми. Вбита юність має присмак чорного горя не лише для родини – для всіх, хто має совість і серце.
