Легенди
– А звідки ви, якщо не секрет? Ви ж мабуть на форум приїхали?
– З України. Я журналістка, працюю з військовими.
Австрієць, господар кав’ярні біля мого гестхаузу, витримає невелику паузу, а потім якось неочікувано щиро випалює: "Дякую Вам" – і широко відчиняє переді мною двері закладу. Я легенько киваю, перехоплюю рукою довге вишите плаття на виступ, намагаючись не пролити на нього какао з паперянки.
На вулиці видно гори – сизі величні Альпи оточують селище Райт ам Альпбахталь, як спини лінивих вгодованих котів.
Спізнитись не можна, бо автобуси тут ходять за двома принципами: з математичною похвилинною точністю вдень і "як Бог дасть" ввечері.
***
Альпбах – маленьке селище в австрійських Тірольських Альпах, яке кожного серпня стає схожим на тимчасову столицю Європи. Саме тоді проходить Європейський форум Альпбах, заснований у 1945 році, одразу після Другої світової війни. Його задумували як простір для діалогу, що мав об’єднати континент, який тільки-но виходив із руїн війни: люди лише нещодавно перестали вбивати одне одного.
Протягом десятиліть тут виступали відомі впливові люди різних мастей: і Індіра Ганді, і Жозеп Борель, і Тімоті Снайдер, і Жан-Клод Юнкер; від українців приїжджали і колишній прем’єр-міністр Павло Клімкін, і письменниця Оксана Забужко, і нобелівська лауреатка й правозахисниця Олександра Матвійчук.
Альпбах дуже сучасний і при цьому древній, як бабця Австрія: на кожному балконі, на кожній клумбі тут пишні грона різноманітних квітів; на дні Тіролю місцеві жінки одягають довгі темні сукні з білими блузками та кольоровими корсетами; чоловіки в коротких бриджах з підтяжками і кепках з пташиним крилом цілком можуть виявитися членами австрійського парламенту чи делегатами якогось з комітетів ЄС.
Щороку форум збирає понад шість тисяч учасників з більш як сотні країн. Політики, науковці, митці, бізнес і молодь з’їжджаються до гірського містечка, щоб говорити про безпеку та оборону Європи, демократію і верховенство права, кліматичні виклики та економічні трансформації.
У черзі за дуже посередньою кавою поруч можуть стояти нобелівський лауреат і талановитий студент-бакалавр; спеціаліст з ядерних розробок і хореограф-початківець.
На хайках – імпровізованих прогулянках горами – можна зустріти і депутатів Єврокомісії, і принца Ліхтенштейну.
Перший "семінарський" тиждень Альпбаху майже повністю належить молоді до 30 років: талановитих перспективних людей із зовсім різних сфер відбирають локальні клуби у кожній з країн-учасниць.
В Україні процес відбору в Kyiv Initiative Group Alpbach (KIGA) займає загалом три місяці: від перших вебінарів з поясненням процесу до заповнення аплікації, інтерв’ю та результатів відбору. Дуже бажано мати міжнародний сертифікат про знання англійської від B2 і вище, досвід роботи з міжнародними проєктами та чітке розуміння, що саме твоя участь може дати тобі і країні.
Альпбах – це і село, і подія, і маленька держава в собі; договори і домовленості тут відбуваються і на серйозних панелях, і біля каміну кав’ярень, і за пивом в місцевому легендарному барі Якобер.
Стипендіати та борд КІГА 2025
Кожен сезон українці привозять сюди нові теми: від історій переселенців з Криму та Сходу до фільму про молодь, яка відбудовує села після російської окупації. У 2023-му, разом із Repair Together, українці навіть провели техно-рейв в Альпбасі – як символ відновлення і культури спротиву.
Цього року події привезла і я – як художня репортерка та журналістка "Характеру".
***
Коли я завершувала меморіальний репортаж пам’яті братів Ратушних, то вже знала, що стала стипендіаткою Альпбаху. Історія хлопців крутилась у мене в голові місяцями; я шукала формату, щоб розповісти її іноземцям; шукала способу показати, що таке сміливість, жертва та юність, яка згорає і згасає на очах у цілої країни.
Зрештою найоптимальншішим форматом стала коротка моновистава, яку я подала на місцевий міжнародний вечір і виграла конкурсний відбір. У п’ять хвилин треба було втиснути значення подвигу ціною у два життя; на ці кілька миттєвостей зробити хлопців живими і об’ємними. Проспівати їхні долі, вплести їх в структуру вечора, де немає місця жалю і печалі, де повен зал людей з усіх куточків світу.
Тут колумбійка розкручує в танці кольорові спідниці; вірмени шикуються в національному танці кохарі; кашубка з Польщі співає зі сцен древню пісню своєї меншини.
А я привезла українську пам’ять – легенду про подвиг і втрату. Смерть, таку ж об’ємну, як і неминучу для всього роду людського.
Мій виступ завершився. Я сходжу зі сцени. Перші кілька секунд мене супроводжує гробова тиша. Зал мовчить – а потім вибухає оплесками; люди підіймаються зі своїх місць хвилями, доки на сцені ще видно обкладинку репортажів про українських героїв.
***
Вони біжать під обстрілами – посадка перекошена, кулі свистять над вухами;
все, що ще не вибухнуло, ось-ось вибухне.
Пилюка і бруд забивають очі і ніс.
Рома протягує побратиму один навушник і кричить: "Навали музона!"
Тепер блюз пісні "Creedence Clearwater Revival – Run Through The Jungle" у вухах хлопців перекрикує вибухи:
Ого, думав, що це кошмар,
Боже, але це все – правда.
Вони казали мені: не ходи повільно –
Диявол на волі.
Краще біжи крізь джунглі,
Краще біжи крізь джунглі,
Краще біжи крізь джунглі –
І не озирайся назад.
Пісня часів В’єтнамської війни ніби переповзає з в’єтнамських джунглів у степи Донбасу.
І хлопці біжать – під ногами горить земля, над головою горить небо.
Все сприймається як дивакувата відеогра, у яку вони випадково потрапили.
І їм самим дивно,
сміятися – сміятися по-підлітковому, по-хлопчачому,
біжучи крізь донецькі степові “джунглі”.
Фрагмент з моновистави "Ратушні. Легенда про Лицаря і Друїда"
