"Характер" перекладає текст The European Correspondent
Солона вода
Виснажені люди тягнуться вздовж білих берегів солоних озер Слов'янська на Донеччині, лише за 20 кілометрів від фронту. Опівдні світло яскраве, біле й нещадне. Молоді солдати, обтяжені спекою й пилом, розлягаються просто на землі. Скручені валиками мундири іноді правлять за матраци, іноді – за подушки. Хтось спить, хтось чіпляється за турніки, тренуючись.
Біля слов’янського солоного озера протягом кількох годин намагаються не думати ані про фронт, ані про політику. Торгові точки тут пропонують усе: від кебабів і шашликів до квасу й морозива, а також, що рідко для Донеччини, пиво, попри заборону продажу алкоголю в області. Можна взяти напрокат сапборди й каяки, можна замовити масаж.
У бірюзовій солоній воді тіла військових повертають собі бодай трохи гнучкості. Їхній дзвінкий, ясний сміх – сміх дітей, якими вони вже ніколи не стануть. На горизонті, за блакитними куполами церков, фабричними вежами й білими териконами, у небо тягнуться довгі стовпи диму.
Солоні озера у Слов'янську
Росія наступає. Літній наступ триває. Біля Костянтинівки й Покровська, двох міст на південь від Слов’янська, кільце стискається. Недоукомплектована українська армія чинить опір, але повільно відступає.
11 серпня українські війська повідомили про значний прорив ворога в регіоні – на 10–20 кілометрів углиб оборонних ліній. Такі успіхи пов’язують із масовим використанням невеликих штурмових груп і, за словами колишнього командира бригади "Азов" Богдана Кротевича, з некомпетентністю українського Генштабу.
Лише за двадцять кілометрів від російських позицій слов’янське солоне озеро залишається одним з останніх островів тиші в регіоні. Тут намагаються відпочити військові у відпустці, родини, які приїхали до близьких, і переселенці, що повернулися на вихідні. Вони плавають у воді. Вони забувають.
Думками все одно на фронті
Під парасолькою, з пивом у руці й сигаретою в зубах, Саша дивиться в порожнечу – густу, липку пустку, яку війна саджає глибоко в зіниці.
Саші 22. Він узяв зброю у 18. "Я з Херсонщини. Майже вся моя родина живе під російською окупацією. Коли ФСБ дізналося, що я служу в українській армії, вони заарештували мого батька. Побили його так, що він помер".
Пам’ятає своє перше відрядження без зусиль – Сєвєродонецьк, 2022 рік. Саша з побратимами тримався там понад півтора місяця. Три роки потому він – один із небагатьох живих у своєму підрозділі.
На відміну від інших військових, які у відпустку їдуть до сім’ї, Саші їхати нікуди. Тому він приходить сюди, до цього озера. "Воно нагадує мені озера з мого дитинства. На Херсонщині, на західному березі Азовського моря. Тут гарно, але не так, як там". І все ж він зізнається: навіть якщо тіло відпочиває, думки постійно крутяться. "Твій мозок залишається там. Він ніколи по-справжньому не повертається".
Солоні озера у Слов'янську
Щоб розвантажити голову, Андрій, 30-річний боєць з Волині, робить підтягування за підтягуванням, віджимання за віджиманням. У самих лише шортах і камуфляжному панамному капелюсі він підставляє накачані м’язи сонцю.
"Не можна просто сидіти. Треба постійно рухатися. Голова відпочиває тільки в дії, а не коли лежиш", – каже Андрій, який служить у спецназі з 2021 року. Між ротаціями він тренується на березі разом з кількома побратимами. Артем, 21 рік, – наймолодший серед них.
Перепочивши після чергового підходу на турніку, Андрій додає: "У нашому житті військового немає вибору. Тіло має витримати. Голова має витримати. Тренування – це зв’язок між ними".
Останнє літо українського Донбасу?
Поміж військовими на ротації та вигорілими від сонця "Жигулями" – Аліна й Олександра, 35 і 37 років. Вони приїхали на озеро з дітьми із сусіднього Краматорська. "Діти люблять сюди приходити, та й ми також. Серед бомбардувань, дронів і наших чоловіків на фронті добре просто побути біля води й ні про що не думати".
Поки що жінки не планують залишати регіон. Але Олександра неохоче зізнається, що думка про це з’являється. "Ми знаємо: якщо росіяни вже за десять кілометрів, місто стає непридатним для життя. Зараз відстань – двадцять кілометрів".
Безсила перед світовими лідерами, які вирішують її долю, вона розуміє: майбутнє її та дітей визначається як на полі бою, де дедалі виснаженіша армія, так і в коридорах дипломатії, де рішення Дональда Трампа дедалі менше сприяють інтересам України.
"Не думаю, що це наше останнє літо тут, – каже Олександра з проблиском надії. – Ми це вже так довго чуємо… Я навіть не звертаю уваги".
Головне фото: #Findway
