"Я вже відчувала, що ми сюди не повернемось", – каже вона. Родина забрала речі, перетнула кордон. Маму, народжену у Воркуті, затримали на допит, але відпустили. Відтоді дороги до того дому не існує.
"Характер" поговорив з Чайкою про її шлях у війську, втрату та вибір залишитися в медицині.
Вибір, якого батьки не хотіли
За першою освітою Чайка – філолог німецької мови з університету імені Бориса Грінченка, а ще тренерка з плавання, кандидат у майстри спорту. Батьки мріяли бачити її десь за кордоном: з магістратурою, кар’єрою, цивільним "світлим майбутнім".
Але в її колі було багато військових. Друзі-"азовці", фізична форма і спортивна дисципліна підштовхнули її до іншого шляху. "Я вирішила, що хочу піти в армію. Я ж КМС з плавання. Хотіла піти на бойового водолаза", – згадує вона.
Готувалася до фізичних нормативів 73-го центру сил спеціальних операцій і разом з нареченим вирішили піти у 72-гу бригаду.
Втрата
У липні 2022 року 82-га міна влучила в бліндаж її нареченого. "Він, прикриваючи своїх побратимів, загинув", – говорить Чайка.
Чайка з нареченим
Вона лишилася у строю. Перейшла до інтернаціонального підрозділу на евакуацію поранених, потім – на стабілізаційний пункт. Медичної освіти ще не мала, але вчилася у бойових медиків і сестер: ставити вени, комплектувати рюкзак, працювати з пораненими. "Для мене головним було доєднатися на якусь посаду, яка передбачає активну роботу", – Чайка хотіла працювати руками – і головою.
Цивільне світло
Сьогодні Чайка працює операційною сестрою під наглядом досвідчених колег.
Вчиться скрізь – навіть під обстрілами. "Навіть там, коли хтось хоче навчатися чомусь, немає перешкод. Це все виправдання, коли людина каже, що в мене немає часу чи світла", – каже вона.
Коли повертається до Києва, її дратують яскраві вивіски й неонові лампи. "Коли світло... цей спалах змусив мене встати, бо десь значить зараз буде небезпека".
Вона не ділить людей на військових і цивільних, але визнає: є заздрість до тих, хто може планувати життя. І є вдячність – тим, хто допомагає армії, волонтерить, виходить на акції.
До другого курсу університету Чайка була російськомовною. Перейшла на українську свідомо, попри те, що родина досі говорить російською. "Більше ні йоти російської не буде в моєму спілкуванні", – вирішила вона тоді.
"Що тримає? Вони!"
На питання про мотивацію Чайка відповідає коротко: "Вони!" – і показує фото поранених бійців.
"Ми носимо костюми. Хірургічні"
"Мені за честь бути обслуговуючим персоналом для піхоти, тому що, побувши в їх шкурі, я розумію, що це надзвичайні люди".
Вона планує залишитися у медицині й після війни. Бо для неї це не просто робота – це вибір, який одного разу став особистою клятвою.
