"Характер" перекладає матеріал The Guardian.
Історію розповідає сама Елла
Від початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році я створила безліч політичних карикатур на тему війни: з Володимиром Зеленським, Володимиром Путіним і час від часу з ведмедем. Але з самої України все виглядає інакше: тут війна проживається й виборюється звичайними людьми. У лікарнях, які я відвідала у травні цього року, я малювала, як війна залишає відбитки на тілах, і слухала історії, приховані за цими шрамами.
Я зображувала не тільки те, що бачила, але й те, що мені розповідали. Травма і надія – речі невловимі, це щось із царини пам’яті та уяви. Ампутовану кінцівку неможливо намалювати, крім як через спогади, так само, як і втрачений дім чи близьку людину. Камера цього не схопить, а от олівець може.
У клініці я спостерігала, як психіатр MSF допомагала солдатові повернути чутливість у паралізованій руці за допомогою маленьких шматочків тканин з різною текстурою. Вона торкалася ними його пальців і пояснювала: "Це може нагадати светр бабусі, цей пух – дитячу іграшку, а цей – траву".
Цей образ повторювався скрізь у лікарні: поранені намагаються віднайти життя за межами війни. Люди яскраво описували спогади про мир, але коли я запитувала, що для них означає перемога, – у відповідь лише розгублені погляди. Один з бійців жартома сказав: "Не знаю... але я пообіцяв дружині, що коли вона настане, я зголю бороду". Його борода була довгою, а дружина, що сиділа поруч на ліжку, запропонувала показати, як добре чоловік може піднімати гантелі тією рукою, яка у нього залишилася.
Діма, 29 років
Після того, як Діма прийшов до тями у лікарні, він зателефонував мамі й сказав, що "все добре – лише кілька подряпин". "Це не було правдою, – розповідає він. – У нозі була величезна діра, у вусі й руці теж". Діма досі не може спати: "Мені сниться одне й те саме: мене везуть з лікарні назад в окопи, а потім я вже над землею – я дрон, що скидає снаряд на мене ж".
Діма – оператор FPV-дронів, він добре знає цей ракурс. Його психолог каже, що він би спав краще, якби менше сидів у телефоні ночами. Але Дімі подобається дивитися відео: здебільшого бойові зйомки з камер на тілі. Каже: "Вони допомагають зрозуміти деталі моїх спогадів: що я зробив, що міг зробити".
Діма згадує свого наставника Матровського, який наказав йому залишатися в окопі, а сам виглянув, щоб перевірити, чи є там росіяни. Постріл у шию – Матровський помер від втрати крові.
Уламок дрона, який вибухнув і вразив тіло Діми, тепер лежить на його тумбочці. "Я на мить відчув параліч від хребта до кінчиків пальців, – каже він. – Думав, що це кінець. Але торкнувся голови: крові немає. Сказав собі: я живий, не мертвий. Чув, як вороже FPV дзижчить над головою. У них жахливий звук, як у болідів Формули-1. Чим гучніше – тим небезпечніше. Я лежав і прикидався мертвим, доки вони не полетіли. Потім почав кричати від болю, боявся стекти кров’ю".
Діма переконаний, що вижив, бо "я – єдина дитина в мами". Коли пішов у військо, вона плакала, і він пообіцяв, що все буде добре. "Вона – вихователька в садочку, найкраща людина у світі. У неї каштанове волосся й зелені очі, як у мене. Завжди усміхається, навіть коли їй сумно".
Олена, 30 років
Я питаю Олену, що для неї дім. Вона розповідає про небо над Луганськом: "Воно дуже гарне, як гори, бо там немає високих будівель. Дім – це коли в небі немає ракет, лише хмари, сонце, птахи й літаки, але пасажирські, безпечні. Найважливіше, щоб можна було дивитися в небо без страху. Після 2022 року мені довелося знову цьому вчитися".
Вперше Олена втекла від війни у 2014-му, коли їй було 19. "Сіла на потяг у нікуди" й опинилася в Києві, переглядаючи друзів у Facebook у пошуках притулку. Потім повернулася й відбудувала життя в Луганську.
"Я любила свою квартиру. У дитячій були шпалери з повітряними кулями, ми з чоловіком добудували великий балкон, я обклеїла його наклейками з півоніями. Ми жили добре й не очікували нової війни. А потім почали чути вибухи на фронті, бачили перші ракети в небі – діти були налякані".
Коли почалося вторгнення, Олена з родиною втекла у Вінницю. "Я наче маю два життя. Частина душі залишилася там. Я тут, але водночас – там". На питання про майбутнє Олена відповідає: "Я його не бачу. Живу одним днем: прокинулася – дякую Богу. Пішла на роботу – дякую. Діти пішли в школу – дякую".
На руках у неї тату-портрети дітей, інші малюнки пов’язані з війною: мандала, ромашка з пластирем, пташки. "Вони як шрами".
Роман, 40 років
У 2022 році Роман звільнився з роботи в службі доставки й приєднався до медичного підрозділу, який евакуював поранених і загиблих. "Часом уламки тіл зависали на деревах", – згадує він.
Коли дрон вибухнув – його ноги опинилися в коробці поряд у стабілізаційному пункті, ще в черевиках. "Я дивився на свої ноги в коробці й був наляканий, що не зможу повернути минуле. Моє майбутнє буде іншим. Я попрощався з тим, що було, але зрозумів: ще рано помирати. Я не попрощався з родиною, не добудував будинок".
Будинок Роман почав будувати давно, узявши кредит у банку. "Кредит оформила дуже красива блондинка. Я розповів їй про будинок і вона сказала: можливо, колись ти покажеш його мені. Я запросив її на каву". Так вони з Танею одружилися. Тепер у них двоє дітей: 12-річний Олексій і 21-річний Іван. Будинок майже добудували: "Білі колони, сині стіни, залишилося кілька черепиць і, можливо, басейн".
Роман згадує, як вони всі разом їздили купатися в Одесу. "Але якщо я повернуся, як я зможу зайти в море? Можна плавати з протезами? – запитує він і сам собі відповідає після паузи: – Іван займається в спортзалі, його м’язи навіть більші за мої. Він занесе мене на спині в море і я поплаваю з ним. Потім він винесе мене з води й посадить на стілець, а я вдягну протези. Ось так і буде".
З лікарні Роман зателефонував дружині й сказав, що втратив ноги, але "не варто хвилюватися: все добре". Він сказав: "Нічого не змінилося. Я не хочу, щоб щось змінювалося".
Інна, 42 роки, та Тетяна, 48 років
Інна і Тетяна розмовляють зі мною разом, обмінюючись поглядами перед кожною відповіддю, передаючи одна одній серветки й тихі слова підтримки. Син Тетяни Валерій і чоловік Інни Микола – у російському полоні з травня 2022 року. Валерію тепер 27. Інна зізнається, що ледь пригадує вік чоловіка: "Ми більше не святкуємо дні народження. Коли їх захопили, час зупинився".
Жінки чекають кожного обміну полоненими в надії побачити серед звільнених своїх близьких. Якщо їх немає – розпитують тих, хто повернувся. Так вони знають, як змінилися їхні рідні: "Виснажені, такі худі".
У перший рік полону чоловіка Інна майже не їла. Тепер трохи легше: вона знайшла Тетяну: "У нас один і той самий біль, ми розуміємо одна одну". Жінки вірять, що мають духовний зв’язок з близькими і "повинні бути сильними й менше плакати, щоб ті відчували нашу надію і молитви".
Інна каже, що любить уявляти, як сидить з чоловіком у їхньому саду в Маріуполі. Микола любив вирощувати квіти – дикі польові. Не знати, де знаходив насіння. "Тоді вони мені не подобалися, але тепер я була б найщасливішою, якби могла їх побачити". Тетяна уявляє сина Валерія в полі ромашок під яскравим сонцем і серед співу птахів.
Три роки вони не мали жодного прямого зв’язку зі своїми рідними. Якби могли поговорити, Інна сказала б: "Я тебе люблю – ми чекаємо". Тетяна додає: "Ми обов’язково дочекаємося".
Тетяна, 66 років
Тетяна мовчки плаче протягом усієї нашої розмови. Вона не хоче уникати запитань, завжди дивиться прямо в очі. Її син Максим народився в 1995-му – того ж року, що й я. Він загинув у боях під Донецьком 8 травня 2022 року.
"Неможливо описати тягар цього болю, – каже Тетяна. – Я думаю про нього щодня: коли прокидаюся, коли лягаю спати. Часом на вулиці бачу молодого чоловіка, схожого на нього: високого, сильного, і думаю: ось колись у мене теж був такий син".
Тетяна народилася в Росії, але у 1974 році переїхала в Україну. Її родина – "залізнична". Вона пропрацювала на залізниці 40 років. Хотіла, щоб Максим теж пішов цією дорогою, але з дитинства він мріяв бути військовим. У лісі грав у "зарницю" – стару радянську гру, що перекладається як "блискавиця". "Таким він і залишиться для мене – бігає лісом".
Тетяна досі не подивилася на фото його тіла, яке зробив командир. "Нехай він залишиться для мене живим на все життя".
Максим був "справжнім військовим і любив свою країну", але й дуже лагідним: на передовій підгодовував безпритульних котів і надсилав матері їхні фото. Дзвонив і казав: "Мамо, не хвилюйся. Все буде добре".
Дмитро, 43 роки, та Петро, 40 років
Брати Дмитро й Петро "з дитинства разом робили маленькі моделі солдатів і вели свої війни". У дорослому житті вони опинилися на іншій війні – теж разом. Коли дрон підірвав їхній автомобіль, загинули двоє інших бійців, але брати вижили й тепер лікуються в одній лікарні, у різних відділеннях. Я говорю з ними окремо, але кожен розповідає переважно про іншого.
Петро згадує: "Відчув сильний біль і кричав. Чув, що Дмитро теж кричить, і зрадів: це означало, що він живий". Дмитро каже: "Почув голос брата й заспокоївся. Мені здалося, що час зупинився. Коли побачив, що Петро серйозно поранений у всі чотири кінцівки, зрозумів: якщо не надам допомогу, він помре. Я довго на фронті, багато разів накладав джгути. У цій ситуації я не панікував – просто робив усе спокійно".
Тепер Дмитро хвилюється за руки Петра: лікарі кажуть, що він не відновить повністю рухливість. "У Петра золоті руки: він скульптор, грає на гітарі", – каже Дмитро. Петро ж розповідає, що це була гітара брата, який купив її й покинув після однієї вивченої пісні. Тоді Петро навчився грати сам.
Він сподівається, що зможе знову працювати зі скульптурою. Одна його рука забинтована, а інша пришита до живота, щоб приживалися шкіряні трансплантати. На тумбочці біля ліжка Петра – підставка для телефона з емблемою рідної бригади. Він наполегливо хоче віддати її мені.
Валентин, 51 рік
На світанку Валентин розміновував поле. "Вибрав цей час, щоб нас не бачили, і дощ, бо дронам важче літати". Він каже, що не торкався міни – вона спрацювала від електромагнітного поля його тіла.
Тепер Валентин показує перев’язані кукси рук: "Для цієї руки немає шансів. Але на іншій – один палець живий". Він демонструє протез, яким можна тримати ложку, і додає: "Наступний пристрій має бути для вудки".
Рибалка для нього – пам’ять про дідуся, який навчив ловити рибу у Дніпрі. "Там дуже гарно й спокійно. Люблю бути наодинці: якщо друзі, то вони нап’ються й розженуть рибу".
Наталія, 55 років
З Наталією я познайомилася у Вінниці на зустрічі групи підтримки жінок, які виїхали з Херсона. Цього дня вони роблять квіти з кольорового дроту, а вікна кімнати прикрашені справжніми, вирощеними в баночках з-під йогуртів.
Вона показує фото свого саду в Херсоні: 200 квадратних метрів абрикосових дерев, винограду й троянд. Будинок зруйновано, але троянди цвітуть досі.
Тепер Наталія з родиною живе в маленькій квартирі у Вінниці. "Саду немає, але є гарне вікно. На день народження мені подарували величезний букет і в ньому були живі корені, які можна посадити. Тепер у мене сім великих кущів у воді на підлозі перед вікном".
Квіти для Наталії – "пам’ять про дім".
Світлана, якій 68 років, сусідка Наталії по групі каже: "Жодне фото не передасть того, через що ми пройшли: що означає мати все, бути з родиною в рідному домі, а потім жити на узбіччі дороги".
І це справедливо.
