"Характер" публікує його історію, розказану у книзі Владислава Головіна "Збройні люди України. Історії, які ми розповімо онукам". Уривок надано видавництвом "Наш Формат".
Він почав спротив, ще коли ніхто не збирався цього робити. І досі тримає його
Дуже маленька кімната, не більша за п’ять квадратних метрів, обшита дошками й ізоляційною плівкою, схожою на фольгу. На стінах розвішані автомати і снайперські гвинтівки. При вході, на підлозі, — російський прапор.
— О, у вас є об що ноги витерти, класно придумали! — кажу я.
— Так точно, — відповідає звідкись привітний голос, — заходь, сідай. — Власника цього голосу я ще не бачу через приємний дим із запахом дині, який заповнив пів кімнати. Я ступаю кілька кроків і бачу біля столу кальян. За столом, тримаючи мундштук у руці, сидить полковник Вадим Сухаревський на псевдо Борсук, Герой України, командир 59-ї окремої штурмової бригади ЗСУ, у підпорядкуванні якого — кілька тисяч бійців. Ця кімната — його кабінет у системі бункерів і підземних ходів штабу бригади на Донеччині. Він спілкується з трьома офіцерами своєї бригади. Іноді вони з дуже серйозною інтонацією планують операції на наступний день, іноді — обмінюються жартами й сміються, часто посипаючи все міцною лайкою.
Через кілька хвилин Сухаревський відпускає офіцерів, підводиться з-за столу, міцно тисне мені руку й щиро усміхається:
— Привіт, друже, — майже до всіх, окрім командування, він звертається «друже» чи «брате». На війні він із 2014 року, за цей час пройшов дуже багато боїв. Короткі вуса й невеличка щетина на вилицях, голова поголена. Але навіть коли на його обличчі немає усмішки, погляд здається дуже доброзичливим. Важко повірити, що серед підлеглих у нього репутація жорсткого командира, який вимагає суворої дисципліни й без вагань може звільнити порушника.
Про цю людину мені розповідало багато воєнних кореспондентів і військових. «Саме він першим почав спротив у війні з Росією у 2014 році, коли всі цього боялися», — приблизно так мене забрифували. Я прослухав кілька його старих інтерв’ю, дістав через знайомих воєнкорів його номер, домовився про зустріч і приїхав на фронт.
Судячи з того, що мені вдалося дізнатись, Сухаревський — історична постать у цій війні. Чи не забагато пафосу в такій фразі? Зовсім ні. Згадаймо березень 2014 року.
Тоді здавалося, що Україна зазнає поразки. Росіяни підняли російський прапор у Криму, почали захоплювати мерії і міліційні відділки на Донеччині. І це був не мирний протест, як намагалася подати все російська пропаганда. 18 березня, під час штурму військової частини ЗСУ в Сімферополі, росіяни вбили одного українського військового, а іншого поранили. Ще через місяць у Донецьку місцеві сепаратисти до смерті закатують українського активіста Володимира Рибака. Це вже була війна, але тривалий час реакція українських політиків і військових була дуже кволою. Ніхто не давав команди чинити опір, ніхто не брав на себе відповідальність зробити це самому. Розгубленість і нерішучість були панівними настроями.
Усе змінилося 13 квітня 2014 року на околицях Слов’янська. Знайшовся офіцер, який не вагався і не дивився мовчки на таку зухвалість ворога. Він першим почав збройний спротив. Однією своєю фразою і прикладом зупинив повзучу окупацію. Тоді все трапилося за пів години. Терористи агента ФСБ Іґаря Гіркіна (Стрєлкова) із засідки напали на спецпризначенців СБУ. Цей бій мав перетворитися на бійню і криваву перемогу Росії, адже раптовий напад був перевагою. Але їм завадив саме Вадим Сухаревський.
Кілька хвилин тому зі своїми бійцями полковник говорив швидко, а тепер, коли пригадує події, що сталися десять років тому, — значно повільніше. Не поспішаючи, звичними рухами він знову розпалює кальян, підносить мундштук до рота й затягується. Його розслабленість так само заразлива, як і його усмішка. «Так, отже, ранок 13 квітня 2014 року, околиці Слов’янська, — починає він. — Добре, зараз будемо все згадувати...»
14 червня 2014 року вся країна була шокована трагічною новиною: в аеропорту Луганська бойовики з російської терористичної групи «Вагнер» збили транспортний літак Іл-76, який перевозив кілька десятків десантників 25-ї бригади ЗСУ. Підбитий літак вдарився фюзеляжем об землю. Сепаратисти продовжили із засідки розстрілювати його з великокаліберного кулемета. Вибухнув і боєкомплект, який був у літаку, загинули всі 49 людей на борту — і десантники, й екіпаж. Тоді ніхто не очікував, що російські найманці можуть діяти настільки підло й жорстоко.
Це був збіг обставин: постріли вагнерів були призначені для Сухаревського і його бійців. Вони були у транспортному літаку, який здійснив посадку в тому самому аеропорту на кілька годин раніше. Близько першої ночі Сухаревський прокинувся від надзвичайно гучного вибуху. Як з’ясувалося потім із радіоперехоплень, аеропорт уже був оточений російськими диверсантами.
Українські політики, дипломати, журналісти й лідери думок на весь світ розповідали про цю трагедію, намагаючись довести: Росія — це країна-терорист, яку потрібно за будь-яку ціну зупинити.
Лейтенант Сухаревський тоді мав виконувати іншу місію — збирати тіла загиблих. Він сформував групу з кількох БТР і БМД, його десантники швидко дісталися місця трагедії.
— Почали складати в мішки все, що залишилося від хлопців. Це було справді страшно, — згадує Сухаревський, — хтось не витримував, починав плакати. Когось знудило.
— Це сильно гнітило твоїх солдатів?
— Та ні, я б так не сказав. Загальний настрій був іншим. Ми були одержимі помстою.
Я намагаюсь уявити, що пережив він і його хлопці, збираючи рештки півсотні людей, розкиданих на сотні метрів по величезному полю. Якийсь час ми мовчимо. Пригадую, що ще треба спитати в комбрига. Не виходить, і я ставлю банальне питання, щоб підтримувати інтерв’ю:
— Що тобі ще запам’яталося з тих часів? Якою була та війна?
— Що запам’яталося?.. — Вадим кілька секунд згадує. — Був один випадок... Це теж було в червні 2014-го, біля Луганського аеропорту... Важкий мінометний обстріл, я всім завжди жорстко наказував надівати каски. На жаль, не всі до цього серйозно ставилися...
— Комусь прилетіло прямо в голову?
— Уламком від міни відірвало половину голови, — спокійно відповідає Сухаревський.
— Це жах...
— Та ні, жах був потім.
— Щось може бути страшніше?
— Може, — говорить Вадим. Він знову робить паузу, підбираючи слова. А я вже не перепитую, розуміючи, що зараз треба просто помовчати. — Ми разом з іншим бійцем відтягли це тіло подалі від зони обстрілу. А потім... У його кишені задзвонив телефон... Тобто на трупі... Я дістав цей телефон, а там на екрані виклику написано «Мама».
— Ти відповів?
— Так.
— І що почув?
— Жіночий голос, який питав: «Андрію, синку, як ти там, що з тобою?».
— Тобто мати якось серцем відчула саме в цей момент, що із сином щось не так?
— Так, — відповідає Сухаревський і знову замовкає.
— Ти щось їй сказав?
— Сказав. «Це не Андрій, це його командир, лейтенант Вадим Сухаревський. На жаль, ваш син загинув, захищаючи країну. Прийміть мої співчуття».
У мене на очах виступають сльози. Це чиясь доля, надія, син, захисник. Для чого ці нелюди прийшли на нашу землю? Хто навчив їх ненавидіти нас? Усі ці думки проносяться в моїй голові.
Подібних випадків у житті Сухаревського було декілька. Не завжди телефони дзвонили через кілька секунд після смерті. Іноді Вадим чи його бійці знаходили в телефонах загиблих побратимів номери їхніх рідних і дзвонили їм повідомити, що трапилося, щоб матері чи жінки не жили в невідомості. Навіть тепер, через десять років, згадувати ці епізоди йому боляче. В очах не видно сліз, але за інтонацією чутно: це один із найжахливіших епізодів війни для нього.
Бій під Луганськом
Це був спекотний липень 2014-го, звичайне маленьке село Георгіївка на кілька десятків хат. Від нього до Луганська три кілометри. Здається, ще трохи — і ЗСУ звільнять одне з найбільших міст українського Сходу. Сухаревський зайшов сюди разом зі своїми десантниками і бійцями добровольчого батальйону «Айдар». Один із них — 57-річний уродженець Лисичанська Олексій Лепкалюк — першим увірвався на блокпост сепаратистів і зірвав прапор так званої ЛНР. Сили ЗСУ і добровольців були незначними, якщо порівнювати з боями часів повномасштабного вторгнення. Два БТРи й десяток десантників Борсука, на околицях села — чотири танки і піхота сусіднього підрозділу. Які сили в противника, звідки і наскільки потужно він може нападати, було невідомо.
Аж раптом почався обстріл. Один із танків ЗСУ підбили сепаратисти. Снаряди лягали на вулицях села, за кілька метрів від Сухаревського і його бійців. Оборона почала розсипатися. Від сусіднього підрозділу по рації Борсук почув:
— У нас наказ відступати!
Він нічого не міг удіяти, бо ті бійці не були в його підпорядкуванні.
Потім, буквально через кілька секунд, те саме повідомили танкісти:
— Нам наказано відкотитися.
Це було вже схоже на початок неминучої поразки. Може, пора теж відводити своїх людей? Як пишуть зазвичай у рапортах — «для збереження особового складу». Після відступу танкістів та інших підрозділів він зі своїми десантниками міг сподіватися лише на допомогу добровольців «Айдару».
Тут полковник знову вмикає відео, де про бій розповідає Євген Дикий — ветеран і доброволець «Айдару», який тоді теж відстрілювався від сепаратистів.
— Нас по рації викликає Борсук і питає: «“Айдар”, а ви теж линяти зібралися?» — І одразу додає: «Всі мої залишаються на позиціях!».
— Нє, якщо ви на позиціях, то ми також залишаємось! — відповів той, явно вражений сміливістю десантників.
Через кілька днів після цієї розмови з Вадимом мені вдалося поговорити з іншим учасником того бою — тодішнім командиром роти «Айдар» Ігорем Лапіним на псевдо Зола. «Дуже смілива людина, — говорить він про Сухаревського. — Іншими словами, у нього проблеми із задньою передачею. Буде наказ стояти — він стоятиме до кінця, нікуди не зрушить».
Але зараз я слухаю полковника. Тобто більше як половина основних сил відступила, ворог накриває вогнем. Фактично він опинився в ситуації, про яку раніше розповідали в історичних романах чи фільмах про війну: нерівний бій проти ворожих сил, які переважають.
Чому Сухаревський залишився? Річ не лише в сміливості. Таке рішення він ухвалив тому, що швидко оцінив ситуацію і зробив це холоднокровніше, ніж командири, які не були на місці й здалеку наказували своїм бійцям відступати. Ще минулого вечора він встановив контакт з українськими артилеристами і дав їм координати квадратів на підступах до його позицій — щоб ті могли його підтримати в разі наступу сепаратистів. Так і трапилося. Артилерія підтримала його, і завдяки цьому вдалося знищити частину сєпарів, які пішли в наступ.
Крім цього, десантникам Сухаревського допомагав один танк з іншого підрозділу. Екіпажем тої машини командував капітан Андрій Плохой, якого всі називали Копчений. Він прийняв бій і допоміг зупинити ворога. Зіткнення тривали весь день, українських десантників накривали і з ворожої артилерії, і з танків, і з ракетних установок, піхота ворога атакувала село з двох боків. Єдиний танк, який підтримував Сухаревського й підбив танк ворога, — це машина Копченого. Капітан знищив два вогневі осередки противника. Десантникам і айдарівцям вдалося витиснути росіян і сепаратистів за межі села. Результат бою — один підбитий танк сепаратистів, захоплена БМП, кілька трупів ворогів, у яких потім знайшли російські паспорти. В українців — четверо легкопоранених. У той день село Георгіївка залишилося за ЗСУ, тому що один із командирів вирішив не відступати, а дати бій. «Тоді я запропонував айдарівцям новий лозунг: “Недоумство і хоробрість”», — із самоіронією згадує Сухаревський.
Купити повну книгу можна за посиланням.
