"Характер" публікує розділ з дозволу видавництва "Вавилонська бібліотека".
На годиннику 6:47, 24 лютого 2022 року. У мій просторий, оновлений і суперсучасний кабінет Головнокомандувача Збройних сил України зайшов друг – начальник генерального штабу Сергій Шаптала. На той час і наш могутній монстр, і весь Київ здригалися від вибухів, виття сирен і сигналів машин. Всі доповіді було вислухано, всі команди віддано. Настав час.
– Дозвольте? – Сергій неквапливо переступив поріг. Немов нічого не трапилося, він оглядав стіни, вдивлявся у книжкову шафу. Я ж зі свого місця роздивлявся його, обдумуючи, чи все ми зробили за останні 4 години. Він повільно сів у крісло навпроти мене і поклав паку документів на стіл.
– Усе готово, можна спускатися.
– Ну, ходімо, – видихнув я, встаючи з крісла, і натиснув кнопку на телефоні:
– Викликайте зв’язківців. Всю апаратуру відімкнути. Секретну апаратуру винести.
– Слухаю, – відповів спокійним голосом черговий. Після цих слів будівля знову загуділа.
"Не згадуй лихим словом", – глянувши у стелю, подумки мовив я до монстра. Ми неспішно покрокували коридором Генерального штабу до своїх нових бойових робочих місць. Від винесених у коридори сейфів і великих меблів, з яких будували барикади, будівля здавалась ще похмурішою. Світла не було.
Залужний за роботою
– Стій! Пароль? – пролунало з кінця коридору.
– 29, – відповів начальник Генштабу, – свої.
– Ми вас за силуетами впізнали, – озвався хтось бадьоро з темряви, – але ж порядок.
– Привіт, хлопці, – сказав я серйозним і зосередженим фігурам зі зброєю.
– Бажаємо здоров’я, – відповіли вони. – Все буде добре, не хвилюйтеся!
– Дякую щиро!
***
"А ось і місце, – згадалось, коли підходив до фінансової частини. – Боже, нащо ти мене сюди привів?" Тут тоді лежав величезний сейф, який перегороджував коридор. А тут – перекинутий стіл, за яким виклали ряд білих мішків з піском. А ось і сповнені віри люди у формі й зі зброєю. А ось і той, хто того ранку впізнав нас за силуетом. Тепер тут чисто, прибрано, але я все одно це бачу.
***
Ще один поворот:
– Стій! Пароль?
– 29, – відповідаю я.
– Проходьте, пане генерал-лейтенанте. Здоров’я бажаю! Обережно, будь ласка.
Їх було троє. Мовчки потиснувши кожному руку, ми йшли далі. Відчуття сирості і такий запах, як у метро, чимраз ближче. Ще поворот, вузький коридор, і, нарешті, світло. Ще перевірка, і знову вузькі коридори і сходи. Потім зачинилися двері ліфта, поштовх – спуск. Місце, куди лежав наш шлях, я знав дуже добре.
Воно було збудоване наприкінці 1960-х і призначалося для виживання й управління війною в умовах найстрашнішого явища того часу – ядерної війни. Радянське керівництво не шкодувало ні коштів, ані людей, будуючи ці складні споруди.
Ця очікувала свого часу понад 50 років. І ось 24 лютого 2022 року нащадки тих, хто готувався до ядерної війни пів сторіччя тому, прийшли знову на цю землю, щоб вбити тих, які хотіли лише спокійно жити.
Валерій Залужний
Зізнаюся, що під монотонний гуркіт двигунів у шахті, які опускали наш ліфт глибоко під землю, я думав саме про це. Я геть не думав про дружину, яка залишилась за 150 метрів у службовій квартирі на території Генерального штабу. Не думав про старшу доньку, яка у складі бойового розрахунку в той самий час отримувала зброю. Не думав і про меншу доньку, яка під виття сирен залишилася вдома і не пішла на заняття в університет. Не думав про маму, яка на прохання моєї дружини спустилась у підвал і жила там цілий тиждень. Я про них забув у ту мить… Ліфт знову смикнуло.
– Приїхали, – сказав Сергій.
Тут було тихо.
Я добре знав це місце. Проходячи службу на посаді першого заступника начальника Об’єднаного оперативного штабу і довго виконуючи обов’язки начальника, я безпосередньо відповідав за утримання об’єкта. Відома мені була й військова частина, що його обслуговувала – тут проходило багато стратегічних навчань, у яких я брав участь. Численні проводив особисто. Тут же розташувались й робочі місця вищого політичного керівництва. Саме мені 2019 року випала честь показати ці місця Президентові України Володимирові Зеленському.
– Який прекрасний маленький кабінет! – сказав він тоді. – Я б тут і працював.
– Увага на командному пункті! – гукнув хтось, коли ми ввійшли у велику залу, де під яскравим світлом метушилися офіцери й генерали Генерального штабу, займаючи свої місця у згоді з бойовим розрахунком.
"Добре", – подумав я. Усі виструнчилися, запала мовчанка, яка у глибокому підземеллі мала специфічний відтінок. Мені в ту мить хотілося подивитись кожному у вічі – я мав переконатись, що вони зі мною. Тут і тепер.
– Продовжувати роботу, – звичним голосом скомандував я.
Зала в яскравому штучному освітленні працювала. Дзвінки телефонів і голоси людей злилися в один суцільний гамір однієї тональності, яка в унісон з гулом генераторів, який в унісон з гулом генераторів і витяжки утворював єдину безкінечну симфонію, що супроводжувала нас до середини квітня, коли ми, підпорядковані інстинкту самозбереження, змінили місце пункту управління. Та це вже інша історія, історія нашої з вами війни.
***
Моя ж війна на новому місці набувала буденності. Події першої доби були настільки динамічні, що, мов величезна динамомашина, заряджали нас надлюдською енергією, що дозволяла не тільки цілодобово не заплющувати очей, але й цілком та повністю поринути в рутину війни. Щоб хоч якось, хоч на мить відволіктись, я швендяв між залою бойового управління й своїм кабінетом. Це був шлях у двадцять кроків, який вів нас до наскрізь прокуреного димом електронних сигарет кабінету, де за іншими дверима стояв маленький розкладний диван, який не спокушав і не притягував до себе.
Постійне гудіння й деренчання металевої підлоги доповнювало ілюзію перебування у підводному човні, який іноді у фантазіях опускав мене на дно океану. Але тільки у фантазіях. На нашому ж "підводному човні" кипіла робота.
Якось, намагаючись розім’яти ноги, десь, мабуть, на третю добу війни, я вирішив пройтись довгим коридором цього підземного міста. Минаючи черговий погано освітлений коридор, я краєм ока побачив чи то маленького собаку, чи то цуценя. Зупинився.
– Ти бачив це? – запитав у свого помічника Олександра, який йшов поруч.
– Що саме, Валерію Федоровичу?
– Цуценя. Маленьке таке, чорне.
– Це бетонний коридор, – відповів він, – тут немає нікого.
Мене всього пересмикнуло. "Мабуть, треба трохи відпочити".
– Добре, ходімо назад, – кажу йому з надією побачити цуценя знову. Але справді нікого немає.
Вихор буремних подій крутив нас жорстоко і нещадно. Робота, робота, робота… Сон ніяк не приходив, і я знову вирішив пройтися тими лабіринтами.
Життя й побут у підземеллі налагоджувалися. Ми чимраз більше ставали схожими на екіпаж підводного човна. Люди, що були на його облавку, або працювали, або відпочивали.
Не поспішаючи, я вийшов на знайомий маршрут довгим коридором, що перетинався перпендикулярними проходами, які сполучали відсіки. В коридорі було безлюдно й тихо, у відсіках тривала бойова робота. Мені знову ввижалася гігантська субмарина. І я знову краєм ока щось помітив. Здалося – кішка.
– Сашо, ти це бачив? – спитав я в помічника, якого знав ще з курсантських часів. – Це була кішка.
– Валерію Федоровичу, вибачте, але Вам треба відпочити, – відрубав він суворо.
"Нехай, – подумалося. – Може, й правда. Божеволію потроху... Біс його знає". І в ту мить чітко і ясно почув дитячий сміх… "Господи, ні, я не можу збожеволіти. Дійсно, я стомився".
– Добрий день, Валерію Федоровичу! – хтось привітався.
– Добрий! Автоматично відповів я. "Так, тут теж є день і ніч. Цуценя, кішка, дитячий сміх… Де вони тепер, як вони без мене? Нічого, нормально. Я тримаюся. Я повернуся".
Залужний
Попри війну й тяжкий тягар на наших плечах, в бункері ми навчилися розрізняти час доби і навіть погоду. Ми боролися. Багато подій промайнуло за цей короткий час. Багато краяли душу й серце, але змушували думати й діяти. Це була наша війна.
В один із днів у хмарах диму від моїх тодішніх електронних сигарет ми обговорювали, як приборкати й приглушити потік брехні з російських джерел та утримати наш канал інформації. Звичайний регламентний захід. Але я ніяк не міг забути того, що почув і побачив останніми днями. Я боявся, що справді божеволію, тому після наради попросив свою помічницю Людмилу Долгоновську залишитися:
– Людо, у мене до тебе дуже важливе питання. Навіть особисте, тому прошу, щоб це залишилось між нами.
Ми були давно знайомі, тож я міг їй довіритись. Та й боятись не мав чого.
– Звичайно, слухаю Вас, Валерію Федоровичу, – стомленим голосом відповіла вона.
– Скажи, – почав я прямо, – ти нічого дивного не помічаєш в мені останнім часом?
Було помітно, як ця маленька, тендітна, але сильна жінка не те щоб злякалась, а якось внутрішньо напружилась, і включивши захист, але вже опанувавши себе, перепитала:
– Що, вибачте?
Вона нахилилась ближче й уважно вдивлялась в мої очі. Від цього погляду й запитання вже стало незручно мені, і я готовий був провалитися під землю. Хоч ми вже й так були глибоко під землею.
– Просто у нас в коридорі мені іноді ввижаються то цуценята, то коти, то вчувається дитячий сміх, – намагався виправдовуватися я.
– Ви дуже зайнята людина. На Вас колосальне моральне навантаження. Все на Вас. А Ви мало відпочиваєте. Вам треба просто більше спати.
– Добре. Вибач! Не зважай. Я дуже тебе прошу – не хочу, щоб хтось тут засумнівався, що я притомний, – винувато сказав я.
– Ні, – з широкою посмішкою відповіла Люда, – ви не збожеволіли.
У кабінет непомітно зайшов Сергій Шаптала. Мені здалося, що його вицвіла від поту футболка була така ж жовта, як його очі.
У нас було дуже душно, спекотно попри кінець лютого надворі.
– Чого ви тут так довго? – спитав він, всівшись навпроти.
– Та ось, скаржився Людмилі, що з’їхав з глузду. То коти, то собаки, то діти ввижаються, – кажу.
– Ні, так не піде, – досить серйозно відповів Сергій і додав, підводячись: – Тепер мій час спати, тому перепрошую.
"Добре, – мовив до себе, випустивши величезну хмару диму електронної сигарети. – Все добре. Значить, повоюємо!"
Того ранку мої помічники помітно пожвавішали і суєта, яку вони створювали, дедалі більше муляла око й різала вухо.
– Чому вони метушаться? – запитав у мене Шаптала. Ми переглянулися між собою і разом глянули на генерала Миколу Івановича Балана.
– Я не знаю, – ніяково відповів той.
– Розберемось, як поснідаємо.
– Валерію Федоровичу, в мене, точніше, у нас з хлопцями до вас величезне прохання, – затарабанила Людмила, заступивши мені дорогу в приймальні.
– Так, звичайно! – спокійно відповів я, сподіваючись дізнатись причину ранкової біганини.
– Як Ви почуваєтесь?
"Ого, все ж таки засумнівалася в мені", – подумав я, але не встиг з відповіддю.
– Я... ні, ми хочемо попросити завітати Вас до одного місця. Це недалеко, – з цими словами вклала до моїх рук невеликих розмірів коробку. – Не відкривайте її! Ми скажемо, коли.
– Людо, Сашо, все нормально? – я дещо отетерів.
– Так, – коротко відповіла вона й одразу скомандувала: – Всі за мною.
Ми вийшли з приймальні й попрямували довгим коридором нашого "підводного човна". Гудіння й звук металевої підлоги знову намагалися занурити мене на дно океану, але наша процесія рухалася швидко, це винесло мене на поверхню. Найменша заминка могла обернутись падінням або травмою голови від удару об переділки. Пройшовши знайомими коридорами, ми звернули в один з бічних тунелів, погано освітлений. Наприкінці ще раз звернули.
***
***
Коли відчинилися важкі двері, вони обидві і ця історія зринули переді мною. Стоячи в кінці вузького тунелю, я все намагався згадати схему – де ми і яке призначення у цього місця. В ту ж мить Людмила гучно постукала, прочинила двері всередину і гукнула:
– Це ми, не бійтеся!
Після цих слів почала відкривати коробку, що була в моїх руках. Я все ще губився у здогадках, не розумів, що відбувається, й несвідомо обернувся у пошуках когось, хто мені це все пояснить. Олександр поплескав мене по плечі:
– Заходьте, не бійтесь!
В його руках була така ж коробка. Я ступив у пройму.
На порозі примружився від яскравого світла і завмер. Трохи оговтавшись, спершу поглянув на коробку: вафлі "Артек", цукерки, шоколадки… Мовчки підняв очі і побачив великий відсік зі встеленою ковдрами, матрацами підлогою. Не менше як 15 чи 20 пар дитячих очей дивились на мене. Побачене не те щоб мене шокувало, але моє серце забилось так, що кожен його удар відлунював у голові. Діти! Це були діти!
Побачивши мою розгубленість, помічник підштовхнув мене всередину й гукнув:
– Дітвора, дядя Валера приніс вам подарунки. Налітайте!
Я не міг мовити й слова. Сльози кипіли на очах, але в цю мить радісно загавкало цуценя, що прибігло по наші подарунки. Воно й врятувало мене від незручної ситуації. Діти ж трохи боязко підходили й розбирали цукерки з шоколадками.
Назад ми поверталися мовчки. Кожен, гадаю, думав про своїх дітей: де вони, хто їм допоможе і хто захистить.
– Вибачте, будь ласка, це діти наших військових. Їх не було куди подіти, – сказала Люда.
Купити книгу можна за посиланням.
