"Характер" поговорив з Максимом Курочкіним, художнім керівником проєкту, про те, як театр стає способом реабілітації та допомагає військовим знайти нові сенси.
Театр Ветеранів
Ідея створити "Театр ветеранів" з’явилася після вистави "Голоси" Євгена Степаненка – постановки, де ветерани розповідали свої історії. "Було дуже помітно, який ефект справляє на них можливість донести свою правду, робити театральні вправи, брати участь у виставі, отримувати оплески", – згадує Максим.
Максим Курочкін
Коли Курочкін приєднався до "ТРО Медіа", з’ясувалося, що там давно мріяли про театр як засіб реабілітації. Разом із побратимами – зокрема Олексієм Дмитрашківським, Ахтемом Сеітаблаєвим, Юрієм Мацарським та Максимом Девізоровим – вони почали роботу над першим набором. Театр постав як спільна ініціатива "Театру драматургів" і "ТРО Медіа".
Театр без поблажок
"Ми намагаємося вчити драматургії "на максималках", сподіваючись, що це комусь буде цікаво – і співпаде з його глибинними здібностями. Так, це про реабілітацію, але й про результат", – пояснює Максим. Він підкреслює: якщо з’являться сильні п’єси – це допоможе ветеранам сказати правду й бути почутими не лише терапевтично, а й публічно.
На перший курс "Театру ветеранів" подалися 50 охочих. Але зрештою диплом про завершення курсу отримали лише десятеро з 17, достатньо зацікавлених, щоб дійти до кінця. "Ми розмовляли з кожним. Головне для нас було – відкритість до нового, – каже Максим і додає: – Ті, хто приходив з уже давно написаними історіями, ще до війни, аби просто їх реалізувати – не мали переваги. Ми шукали тих, хто хоче говорити саме зараз і саме в цьому форматі". Краще - про те, що відбувається зараз
До проєкту взяли не лише військових, а й цивільних: дружин воїнів і людей з досвідом біженства. Але більшість – це ветерани, які вже полишили лави ЗСУ.
Музейна кімната
Першу зустріч "Театру ветеранів" провели в Кримському домі. "Пам’ятаю, що ми сиділи в музейній кімнаті при тьмяному світлі. Перед ветеранами виступив наш командир, полковник Олексій Дмитрашківський. Він розповів про задум, про нашу ідею. І паралельно в нас була фотосесія – учасники отримали професійні фото", – розповідає Максим.
Автори і актори "Театру ветеранів"
Тоді ще ніхто з учасників не уявляв, скільки сил забере цей курс. Але, як згадує Курочкін, "вони зрозуміли, що ми – нормальні люди, без зверхності, які хочуть зробити щось хороше разом".
Наука драматургів
Найскладнішою частиною для більшості стало саме письмо. "Хтось узагалі не вмів набирати текст на комп’ютері. Хтось учився писати з телефона. Але всі, хто хотів і працював наполегливо, – написали свої п’єси. І вони конкурують із текстами професійних драматургів", – пишається Курочкін.
На курсі не було страху сцени – всі брали участь у читках і в театральному процесі. Але грали тільки ті, хто справді цього прагнув. "Ми намагалися пояснити: драматургія – це не серіали за шаблонами. Вона вимагає іншої щирості. І ми не хотіли поблажливості. Але й не ламали – давали чесний, але не травмуючий зворотний зв'язок".
П’єси, що стали виставами
У жовтні відбувся фестиваль Перших п’єс. Учасники самі обирали режисерів – і деякі ескізи перетворилися на повноцінні вистави. Їх сьогодні ставлять у театрах Києва. "П’єса Аліни Сарнацької, наприклад, отримала сертифікат і договір на постановку у Львівському театрі імені Заньковецької", – розповідає Максим.
Ще до фестиваля першим публічним прочитанням тексту учасника курсу стала моновистава ветерана Геннадія Удовенка – його текст про поранення і евакуацію. "Я хвилювався. Але коли побачив, як уважно його слухають, зрозумів, що все буде добре".
"Це вже не реабілітація – це розвиток"
До менторства долучилися кращі драматурги, режисери, актори, літературознавці. “Люди витрачають свій час на волонтерських засадах. Це не про повернення до себе колишнього – це про рух вперед”.
Серед менторів були й ті, хто має бойовий досвід – це полегшує спілкування. "У декого з них такі історії, що просто записати – вже буде документ епохи. І ми хочемо їх фіксувати зараз, доки все ще свіже".
Не лише про війну
Сюжети п’єс дуже різні. Хоч більшість, звісно, пов’язані з війною. "У п’єсі Аліни Сарнацької – дилема військової медикині: лишитися з побратимами чи повертатися до хворої доньки. І все це – з окопним гумором. У Геннадія – монолог про втрату ноги, що нагадує трилер. "Госпітальна рапсодія" Юрія Веткіна про шпиталь після поранення".
А є й історії про біженців. І в кожній – своя інтонація. "Ми не закликали до єдиного стилю. Головне – щоб було правдиво. І виявилося: це найкраща стратегія. Не треба підлаштовуватися під глядача. Глядач готовий до чесної розмови".
На питання, що найбільше запало йому, як керівнику проєкту, в душу, Максим відповідає цитатою з листа Геннадія Удовенка, в якому той описав результати роботи з "Театром Ветеранів": "Вперше я собі подобаюсь". І це – найцінніше, що міг почути художній керівник проєкту.
