Коли військовослужбовець зникає безвісти, його партнерка опиняється в стані, що не має чіткої назви. Вона потрапляє в стан очікування, яке не має строків. Вона не вдова, але й не дружина поруч. Її намагаються долучити до спільнот родин загиблих або діючих військових, проте жодна з цих категорій їй не підходить. Вона ніби за межею – і фактично лишається сам на сам з болем, провиною, тривогою та соромом за свої емоції.

Психологиня і ветеранка Тетяна Сухоборова, яка працює з жінками в такому становищі, пояснює: щоб підтримати, не потрібно правильних слів – потрібні щирість, витримка і готовність бути поруч. 

Характер зібрав поради психологині для близьких, громад і фахівців, які прагнуть справді не зашкодити жінці, чоловік якої зник безвісти.

Якщо не знаєте, що сказати, то так і кажіть 

В такому випадку найпростіше і найправильніше бути відвертими: “Я не знаю, що сказати і як тебе підтримати, але я хочу якось тобі допомогти”. 

Жінки часто кажуть, що саме ця щирість приносить найбільшу користь.

Чого говорити не варто?

Не проявляйте надмірну жалість. Говорити щось на кшталт “бідна, яке горе” – це тригер. 

Особливо болісно, коли таких жінок відносять до категорії дружин загиблих воїнів. Навіть з благою метою – запросити, наприклад, на заходи для таких родин. Це викликає сильне неприйняття.

Не вдавайте, що нічого не сталося: партнеркам дуже не вистачає згадок про їхніх чоловіків. Не можна уникати теми, але й не можна говорити заготовленими фразами на кшталт:

– Все буде добре.
– Не втрачай надії.
– Просто живи далі.
– Ти маєш бути сильною.
– Уже минуло багато часу – заспокойся.
– Не плач, будь сильною заради дітей. 

Чи варто запитувати про обставини зникнення?

Тут важливо розуміти, з якою метою і хто цікавиться. Якщо є реальна можливість допомогти, наприклад, через контакти з пошуковими групами чи державними структурами, тоді так. 

Якщо ж ні, краще запитати: “Чи хочеш ти про це поговорити?” І діяти відповідно до відповіді.

Що насправді є підтримкою?

Досить часто жінки говорять про те, що їм не вистачає елементарної фізичної допомоги. Багато людей пишуть слова підтримки, але ніхто не допоможе забрати дитину зі школи, приготувати їсти чи прибрати вдома. Особливо це критично в період після сповіщення про зникнення. Запит на фізичну підтримку – постійний.

Якою є роль громади, суспільства та інституцій?

Майже в кожній консультації звучить претензія до державних органів, командування, бюрократичних процедур. Також часто – до суспільства. Жінки з такою втратою часто зранюються в цих структурах. Навіть якщо це вже десята людина з подібним досвідом у вашому кабінеті – це не знімає потреби проявити до неї повагу.

«Особливо хочу зробити акцент на вчителях у школах. Часто ми чуємо, що вони не знають, як реагувати на особливості проживання втрати дітьми з таких родин. Зазвичай обирають два шляхи: або повне ігнорування ситуації, або надмірна увага до неї, яка порушує інтимність. І в тому, і в іншому випадку це шкодить дітям і їхнім матерям», – говорить Тетяна.

***

Автор: архів героїні

Тетяна Сухоборова – психологиня, ветеранка, колишня військовослужбовиця. Понад 15 років проходила службу у Збройних силах України, зокрема в 10-й морській авіаційній бригаді. Після звільнення у 2023 році продовжила підтримувати військових і ветеранів як фахівчиня з травмотерапії та сімейної психотерапії. Окрема частина її роботи – консультування жінок, чиї партнери зникли безвісти. Вона веде індивідуальні сесії та групи підтримки, де створює простір для безпечного діалогу й поступового проживання втрати.