Про це "Характер" поговорив з Тетяною Гацурою-Яворською та білоруським вояром Чорним Котом. З міркувань безпеки, ми називаємо лише позивний військового.
Тетяна Гацура-Яворська — білоруська журналістка, правозахисниця й активістка, яка присвятила своє життя боротьбі за права людини та допомозі тим, хто цього потребує. У 2023 році Тетяна відкрила в Україні реабілітаційний центр для ветеранів-іноземців, які після поранення лишилися сам на сам з власними ранами та часто байдужістю української державної системи.
Країна не/свободи
"У вас більше свободи. Навіть під обстрілами почуваюся спокійніше, ніж у Білорусі, де постійно жив у страху. Там було відчуття, що після кожної ночі можуть увірватися додому й відправити за ґрати на кілька років. Тут такого немає, і це велика різниця."
Вояр-білорус (нам невідомо, чи це Кіт)
Чорний Кіт народився й виріс на заході Білорусі. Хлопець з дитинства цікавився військовою тематикою, зброєю та воєнною історією. Проте основна частина його життя була цивільною. Як і більшість білорусів, він розмовляв російською мовою – і дуже дивувався, коли на вулицях хтось звертався до нього білоруською.
Довгий час Чорний Кіт не брав участі в протестах проти режиму Лукашенка, вважаючи це марною справою. Він бачив, як небагато людей виходили на вулиці, знав про ризики бути побитим, затриманим або навіть ув’язненим.
"Не хотілось отримати по горбу без толку", – лаконічно пояснює вояр (військовий з білоруської).
У 2020 Коту 25. Цей рік стає для нього переломним.
Після оголошення результатів президентських виборів, які були сфальсифіковані, у Кота з’явилася надія на зміни. Він вийшов на вулиці свого міста разом із тисячами інших білорусів, відчуваючи, що вперше за довгий час з’явився шанс змінити ситуацію. Однак Лукашенко жорстоко придушує протести.
Кота затримали. Він провів 15 діб у СІЗО. Умови утримання відображали "особливе ставлення" до політичних в’язнів: залізні ліжка без матраців, заборона на передачі, книги чи навіть елементарні особисті речі. Його затримання закінчилося звільненням із роботи, після чого хлопець не зміг знайти нову через статус "неблагонадійного".
Шлях в Україну
Чорний Кіт із 2014 року стежив за подіями в Україні. Він підтримував Революцію Гідності та виступав проти російської агресії на Донбасі. Хотів долучитися до боротьби, але сімейні обставини змусили його залишитися в Білорусі. Після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року він більше не міг стояти осторонь. Кадри руйнувань Маріуполя й інших міст стали останньою краплею.
"Я дивився, як росіяни руйнують Україну, й безсило скрипів зубами. Я розумів, що мовчати більше неможливо. Вирішив, що час діяти" .
Влітку 2022 року Чорний Кіт прибув до України й записався в добровольчий батальйон з мотивацією не лише допомогти Україні, але й з вірою – перемога у війні проти Росії стане першим кроком до звільнення Білорусі.
У липні 2022 року Кіт приєднався до бойового батальйону. Його перший бій відбувся вночі, під час штурму окупованого росіянами села.
Боротися не так страшно, як вмерти через чужий ідіотизм – тому куріння в посадках викликало в Кота більше негативних емоцій, ніж БПЛа над головою. Найстрашнішим було очікування, коли виходили на вихідні позиції в темряві, ризикуючи бути викритими. Проте, коли починався бій, страх відходив.
Після служби на Запоріжжі, у грудні 2022 року білоруса направляють в Бахмут, де він був мінометником і працював з розрахунком СПГ (станкового протитанкового гранатомета). Бої в Бахмуті запам’яталися йому як безперервні, виснажливі зіткнення.
Поранення
У березні 2023 року Чорний Кіт отримав поранення. В глуху ніч хлопець повертався на позицію за забутим прицілом. Через погану видимість і запітнілі окуляри, він не помітив яму в гаражі й упав у неї, отримавши перелом ноги.
Бійцю провели операцію, встановивши пластину. Після реабілітації він повернувся до підрозділу. Однак надмірне навантаження призвело до травми спини, після чого він звернувся до реабілітаційного центру.
Так Кіт і потрапив у "Звяно".
"Звяно" і допомога іноземним військовим
У 2023 році білоруська правозахисниця Тетяна Гацура-Яворська заснувала реабілітаційний центр для іноземців, які після поранень опинилися без підтримки України. Центр став місцем, де допомагають відновитися фізично і морально тим, хто воював за Україну, але не має українського громадянства.
Тетяна Гацура-Яворська з підопічним
Часто після поранень іноземці опиняються буквально на вулиці – коли їхній контракт закінчується, юридично і легально держава Україна перестає допомогати іноземним ветеранам.
Іноземці можуть отримати тимчасову посвідку на проживання, лише за однієї з цих умов:
- або укладення службового контракту на три роки;
- або отримання державної нагороди за службу;
- або звільнення за станом здоров'я після поранення (висновок ВЛК – військово-лікарської комісії).
Але з обрахунком не все так просто:
-
Штурмові підрозділи: участь у бойових діях рахується лише в активних штурмах. Через це навіть ті, хто постійно знаходиться на фронті, не завжди накопичують необхідну кількість днів.
-
Поранення, лікування чи реабілітація значно скорочують цей термін, адже дні перебування на лікуванні не зараховують до бойових.
Навіть якщо військовий виконає всі вимоги й отримає тимчасову посвідку на проживання, це надає йому лише базові права:
- Право жити на території України.
- Право працювати в Україні.
- Посвідка не гарантує доступу до соціальних пільг чи постійного проживання.
Один з останніх випадків: канадський військовий, який служив в українському війську рік і мав кілька штурмових операцій. Внаслідок поранення його відправили на лікування, через що він втратив можливість набрати необхідні 180 днів бойових. У результаті, навіть після тривалого лікування й продовження служби, він не зміг отримати тимчасову посвідку на проживання.
Тетяна пояснює: в описаній ситуації люди, які дійсно служили Україні, ризикували життям і зазнали поранень, не отримують належної підтримки. Лікування й відновлення виключають можливість виконати формальні вимоги, хоча це не зменшує їхнього внеску в оборону країни.
Тому зараз місією "Звяна" є:
- надати іноземцям підтримку, яку вони не можуть отримати через бюрократичні обмеження.
- створити простір, де люди з різних країн можуть відчути себе частиною спільноти.
- підтримувати людей, незалежно від їхнього статусу чи громадянства.
"Коштовності" з білоруської – цінності. Тому на питання: навіщо вона це робить, Тетяна відповідає: "Допомагати іншим – це мої "коштовності"".
Комуна
Спочатку центр приймав в основному українців і білорусів, тож жодних мовних бар’єрів не виникало. Згодом почали приїжджати англомовні іноземці, проте це не стало великою проблемою: знайти психолога, який володіє англійською, цілком можливо. Ситуація ускладнилася, коли до центру почали звертатися грузини та колумбійці.
Останні говорять виключно іспанською і спілкування з ними можливе тільки через перекладача. Грузини ж виявилися більш відкритими до адаптації: вони із задоволенням почали вивчати українську. Для них організували заняття, і хоча деякі грузини все ще говорять російською, більшість приїхала до України, не знаючи ні української, ні російської. "Уявіть собі: вони тут, у чужій країні, і просто з нуля, з війська, вчать українську", – говорить Тетяна.
Інколи реабілітація виглядає і ось так
Попри мовні бар’єри, іноземці часто знаходять спільну мову. Особливо зійшлись грузини з колумбійцями: називають один одного "аміго" і намагаються порозумітися за допомогою кількох доступних їм слів.
Втім, у питаннях психологічної роботи мовний бар’єр стає значно складнішим. Якщо потрібна консультація психолога або психіатра, де треба ретельно розпитати людину, без перекладача це зробити важко.
Ритм
Ритм життя в центрі залежить від заїзду.
"Одного разу в нас було шість хлопців з англомовних країн: Швеції, Канади, Австралії. Це був найскладніший період: вони дуже згуртувалися як група й іншим учасникам було складно інтегруватися до них", – згадує Таня.
Натомість грузини й чилійці відкриті, схожі за темпераментом, тому легко знаходять спільну мову. "Одне точно можна сказати: з ними весело", – сміється Таня.
Одного разу заїзд захопився настільним футболом. "У нас навіть провели турнір із роздрукованими таблицями. Поки всі команди не зіграли між собою, спати ніхто не лягав. Це була така собі внутрішня Ліга чемпіонів", – сміється засновниця центру.
Один з майстеркласів
Грузини часто дуже творчі: один з них вирізав ложки та шкатулки; інший кожного вечора сідав із голкою та валяв іграшки, створюючи неймовірні речі. "З кожним заїздом усе зовсім по-різному. Але єдина спільна риса – це те, що всі поступово стають однією родиною", – говорять у центрі.
Ні, не санаторій
Працівники центру завжди наголошують: тут усі живуть за принципом комунальної родини
"Кожен долучається до прибирань і готування їжі. Ми живемо як одна велика родина", – пояснює Таня.
Підхід стає частиною реабілітації. Ті, хто спочатку не хоче брати участь у спільних справах, швидко змінюють свою думку.
"От уявіть: хтось приготує щось дуже смачне, пригостить сусіда по кімнаті і вже наступного ранку цей сусід готує щось для всіх. Ми часто бачимо, як людина поступово відкривається й починає вкладатися в спільне життя", – розповідає Таня.
Сніданки "Звяна"
Зазвичай у центрі можна бути до двох місяців. За цей час іноземці можуть пролікуватися, відпочити і вирішити усі питанням з документами.
"Трохи більше у нас був грузин Гела. У нього було два контракти, але жодного він не мав на руках, коли повернувся до Грузії. У себе на батьківщині він зіткнувся з репресіями проти добровольців, які воювали на боці України. Його затримали, побили поліцейські й навіть винесли вирок. Гела повернувся до України, бо не міг залишатися в Грузії. Але прибув із жахливим станом здоров’я: його тиск сягав 195", – згадує Таня.
У центрі Гела відновлюється, а волонтери допомагають йому вирішити питання з документами.
"У нього здоров’я ніяке, документів немає. Немає шести місяців бойових, тому формально у нього майже немає підстав для легалізації. Але він неймовірно талановитий: побачив, що в нас камін так собі виглядає, знайшов плитку у підвалі і сам зробив ремонт. Він майстер на всі руки, міг би сам заробляти на життя, але проблема в юридичному статусі", – розводить руками Таня.
Два українці, три гетьмани
У реабілітаційному центрі Чорний Кіт отримав необхідну допомогу для відновлення спини, комфортне житло, доступ до травматологів, фізіотерапії та навіть психологів. А ще – трохи часу порефлексувати про свій військовий шлях.
"З тими українцями, з якими ми працювали, – це переважно дуже круті хлопці. Але у вас є одна особливість: немає "середини". Є або хоробрі: справжні леви, готові пройти через вогонь, або ті, хто легко здається. Це крайності, без середнього прошарку. Все залежить від конкретної бригади. У білорусів трохи інакше: у нас є дуже професійні бійці, але є й ті, хто просто виконує роботу, хто не відзначається ані хоробрістю, ані боягузтвом".
Під час навчань у Львівській області Кіт відчував себе дивно: не розумів, чому на нього косо дивляться на вулицях. Після скандалів з ТЦК ставлення до військових стало настороженим.
Собака Тетяни – один із головних реабілітологів центру
"Хотілося б, щоб мобілізація була прозорою: перестали ловити людей на вулиці, забезпечили нормальні умови, за яких люди самі б йшли в армію. Багато проблем виникає через брак діалогу між владою та суспільством. Люди бояться, а російська пропаганда цим користується. Страшні історії про ТЦК поширюються масово, хоча насправді це поодинокі випадки", – пояснює білорус.
Зараз Кіт перебуває на території України законно, після звільнення з військової служби. Займається оформленням документів у Державній міграційній службі (ДМС).
"Є певні труднощі, бо для цього потрібен військовий квиток, а він після звільнення залишається у частині. Щоб отримати його на руки, потрібно писати запит".
Наразі чоловік подався на новий контракт і чекає, коли його укладуть.
"Зараз я цивільний, не військовослужбовець. Тому зарплати чи виплат на лікування немає — на цей момент усе самостійно".
Для Чорного Кота ця війна є частиною великої боротьби за свободу. Він упевнений, що без російської підтримки режим Лукашенка впаде, а Білорусь зможе стати незалежною демократичною державою.
"Але попри все, Україна залишається країною, де свобода відчувається сильніше. Хотілося б, щоб українці використали цю свободу для єднання, а не для внутрішніх конфліктів. І так, живе Білорусь – без Росії Лукашенко ніхто. Якщо ми зруйнуємо російську імперію, ми зруйнуємо й диктатуру в Білорусі".
