До дня пам’яті українських захисників "Характер" розповідає як пам’ятувати подвиг наших військових, що таке тактична і стратегічна пам’ять, навіщо потрібна хвилина мовчання та як її можна організувати. Про це говорили з істориком Антоном Лягушею, деканом факультету магістерських соціальних і гуманітарних студій Київської школи економіки (KSE). Антон керує єдиною в Україні профільною магістерською програмою з дослідження пам’яті та публічної історії. У своїй роботі він намагається наблизити теорію меморіалізації до практики – виростити нове покоління фахівців, які зможуть практично дати життя практикам пам’ятування.
Як в Україні з’явилася хвилина мовчання в пам’ять про захисників?
"Я завжди наводжу метафору – уявімо, що ми з вами зранку прокидаємось, а навколо темрява. Ми не знаємо, хто ми. Ми не знаємо, куди нам рухатись. Ми не знаємо, хто стояв за нашими спинами для того, щоб ми дихали і жили. Якою буде наша перша реакція? Паніка і шок. Так ось, політика пам'яті для нас – це компас і карта, яка допомагає нам рухатись. Як нації, як індивідам, як спільноті", – пояснює Антон Лягуша.
Революція Гідності
Щоденну загальнонаціональну хвилину мовчання в Україні запровадили 16 березня 2022 року указом президента Володимира Зеленського. Спершу оголошення о дев’ятій ранку транслювали під час марафону "Єдині новини", згодом ініціативу підтримали окремі міста: Чернівці, Рівне, Полтава, Острог, Житомир, Суми та Вінниця.
Над тим, щоб зробити хвилину мовчання дійсно пам’ятною, останні кілька місяців свого життя наполегливо працювала медіатренерка і парамедикиня Ірина Цибух. Вона загинула на Харківському напрямку 29 травня.
Похорони Ірини Цибух у Львові
""Хвилина мовчання" була запроваджена, але не наповнена змістом. Натхненні Ірою Цибух, ми створили громадську організацію "Moment of Honor". Ми хочемо зробити цю хвилину моментом честі і вшанування. Так ми активно продовжуємо справу Іри і просуваваємо ідею як персоналізованого, так і суспільного вшанування", – пояснює Антон.
"Moment of Honor" підготувала рекомендації для соціально-відповідального бізнесу, якими підштовхують підприємців до запровадження хвилини мовчання. У них пояснюють, як саме має проходити ця хвилина:
Що варто робити о 09:00?
- 08:59 вмикається звук-оголошення;
- доки звучить голос, у вас є можливість відкласти свою роботу;
- якщо ви сидите і можете піднятися – зробіть це; якщо ви щось робили – припиніть це робити; якщо у вас немає можливості піднятися (памʼятаймо про інклюзивність) – можете схилити голову і прикласти руку до серця; якщо ви десь йдете – зупиніться;
- мовчати у цю хвилину – символ поваги;
- після цього – можете повертатися до попередніх справ.
Важливо: це має бути добровільним виявом, а не примусом.
Про що думати?
У кожного з вас є друг чи подруга, однокласник чи знайомий, який пішов воювати або загинув. Тому ви можете думати про нього чи неї.
Або можете згадувати наших працівників.
Або ж можете думати куди задонатити 10 гривень сьогодні, щоб загиблих було менше.
Чи не зачасто це?
Вам може здатися, що кожного ранку зупинка о 09:00 – це занадто часто. І, що не треба відчувати трагедію кожного дня. Але це більше про гордість. Що є чудові чоловіки і жінки, які можуть нас захищати і що у нас є сили боротися. У всієї нашої країни. І так, вони гинуть, і це реалії, в яких ми щодня живемо.
Це культура пам’яті і її потрібно виховувати в собі.
Яку культуру пам’яті практикують за кордоном?
Антон Лягушка вважає, що жодну практику меморіалізації з-за кордону не можна просто перенести на українські реалії.
"Ми повинні розуміти, які практики нам підходять, з огляду на суспільний діалог, на всі процеси, які відбуваються в суспільстві", – говорить Лягуша.
Як приклад, науковець наводить американське меморіальне кладовище Арлінгтон, на території якого поховані учасники війн, президенти, судді Верховного суду і астронавти. Цвинтар створили після Громадянської війни в США, як компромісне місце поховань військ і Півночі, і Півдня. Нині він налічує близько 300 тисяч могил і є місцем абсолютної поваги і слави військ Сполучених Штатів Америки.
Військовий цвинтар "Арлінгтон" у США
"Класно було б мати в Україні кладовище, яке було б як Арлінгтон. Але я не про копіювання Арлінгтона – це неможливо", – пояснює науковець.
Яка різниця між тактичною і стратегічною пам’яттю?
В науці про меморіалізацію існують поняття тактичної і стратегічної пам'яті. Особливості кожної пояснює дослідник:
"Коли ми говоримо про тактичну пам'ять, то це про різні способи, форми пам'ятування війни, трагедії, подій нашої історії тут і зараз, які не потребують багатьох ресурсів. Наприклад, народні форми меморіалізації, як от стававати на коліна, коли поруч проїжджає кортеж із загиблим героєм".
Прощання з героєм у Вінниці
Натомість, стратегічна пам'ять – це той тип і спосіб формування наративів, фіксації інформації, створення великих монументів, музеїв, виставок, направлених на виховання майбутніх поколінь.
"Стратегія – це про трансмісію, передачу пам'яті про цю конкретну війну. Формування національного наративу. Тобто стратегічна пам'ять в своїй основі бере фіксацію, передачу інформації, збереження, монументалізацію, створення цифрових реальних об'єктів матеріальної пам'яті. Формує нас як націю і спільноту. Щоб люди наступних поколінь також могли брати приклади з героїнь і героїв цієї війни та нищити Росію далі. Тактика – це тут і зараз. Стратегія – це потім", – пояснює науковець.
Лягуша вважає, що великі монументи мають формувати і створювати тільки після завершення війни.
Батьківщина-мати
"Коли ми виплачемося, видихнемо. Коли буде можливий суспільний діалог на тему: "Що ми хочемо бачити? Які саме пам'ятники, музеї, артефакти?" Якщо ми зараз будемо говорити про великі монументи, ми всі посваримося – це по-перше. По-друге, війна ще не завершилася. Саме від завершення залежатиме наш спосіб, формат і бажання її пам'ятувати: виключно як горе чи як горе і героїзм? Тисячі великих і маленьких питань", – говорить Антон Лягуша.
Чому важливо повторювати пам’ять?
Тоталітарні режими часто реалізовували "організоване забуття" минулого. Саме такий термін ввів дослідник пам’яті Пол Конертон.
"Це свідома політика держави, спрямована на забування певних історичних подій: від вимивання з медійного простору до найстрашнішого шляху – геноциду. Коли треба вбити націю, щоб вона не пам'ятала своє коріння. Щоб з нами не сталося, "неорганізованого забуття" допустити не можна. Тому пам’ять про загиблих дуже важливо фіксувати, зберігати, транслювати", – пояснює Антон Лягуша.
Пол Конертон називав пам'ять звичкою, а ритуал – повторюваною практикою, яка цю звичку закріплює.
Лягуша запевняє, що спільні ритуали об'єднують, показують кордони, ідентифікують хто свій, а хто чужий:
"Мертві поруч, мертві навколо нас. Ми батьки, діди, баби, сестри, брати, діти мертвих. Якщо стільки мертвих навколо, сьогодні час турбуватися про них. Ця турбота можлива завдяки ритуалам. Вони нагадують нам, якщо ми раптом забудемо, про що ми і про що світ навколо нас".
