Жити з протезом незвично, не тільки фізично, а й психологічно. Доводиться звикати до свого нового тіла і до того, як на протез реагують люди. Як не боятися поглядів перехожих, як реагувати на жалість оточуючих, та чи потрібно допомагати незнайомим людям з ампутаціями на вулиці? На прості питання відповідають ветерани та керівниця Центру психологічної реабілітації Superhumans Center Світлана Куценко.
Після поранення я не можу нормально пересуватися містом. Це зі мною щось не так?
Комфорт пересування містом для людей з інвалідністю залежить від кількості та якості впроваджених інклюзивних політик і рішень в громаді. Чим їх менше, тим людині складніше користуватись громадським транспортом, працювати, та навіть гуляти містом.
«Забезпечити інклюзивність ― обов’язок держави та громади, а не людини з інвалідністю. Проте людина з інвалідністю своєю активною громадською позицією може цьому сприяти. Принаймні, має на це право», ― каже Куценко.
Мене постійно хочуть пожаліти. Як на це реагувати?
Все залежить від того, які емоції викликає жалість інших у людини. Це може бути злість від порушення особистих кордонів або роздратованість через нетактовність. Може викликати апатію та байдужість до людини, яка висловлює жалість. А може сором і розгубленість, чи вдячність.
«Є інколи такий стан, коли ти не можеш сприймати ці погляди на себе. Вони всі дуже різні. Хтось дивиться із осудом. Інколи люди підходять і кажуть: "Можна я вас обійму?"», ― згадує ветеран «Азову» Антон Ковальчук, який втратив руку.
«Не потрібно жаліти. Просто дякуйте за службу», ― говорить Дерман.
Я не подобаюсь собі з новим тілом. Це нормально? Чи можна щось змінити?
Ампутація – перш за все, часткова втрата функціональності. Водночас це також раптова втрата сформованого образу тіла та ідентичності людини.
«Травматична ампутація викликає горювання за втраченим: частинами тіла, цілісного образу тіла та власного Я, способом та якістю життя. Окрім цього, протез відновлює функціональність, але не повертає тактильні відчуття, ― пояснює Куценко, ― це металева річ, вона холодна і механічна. Дотик протезом відчувається інакше. Звикання і адаптація до себе нового потребує часу і усвідомлених зусиль», ― каже психолог.
Під час звикання нове тіло також може викликати різні почуття: сором, жаль, роздратування і навіть злість. Крім того, втрачена кінцівка болить. Фантомні болі бувають нестерпні. Все це ― неприємні і небажані зміни.
«Проте психіка людини здатна до адаптації. Це прекрасне надбання еволюції. Після горювання приходить звикання і відновлення функціональності, а далі стає можлива і любов до нового тіла. Цей процес проходить швидше, якщо людина має міцну мотивацію для відновлення функціональності тіла (іншими словами, має конкретну відповідь на запитання про те, навіщо їй протез) і відчуває підтримку сім’ї, друзів, побратимів, громади», ― запевняє пані Світлана .
Побачив на вулиці також ветерана, але з пораненням очей. Чи варто пропонувати допомогу і як саме?
Тут найкраще може підійти одна порада. Щоразу, коли сумніваєтесь, потрібно надавати допомогу чи ні, найліпше ― запитайте в людини.
«Гіпердопомога ― це зайве, якщо мені треба допомогти, я попрошу», ― каже Вадим Мазніченко.
В будь-якому разі, все залежить від ситуації та конкретної люди з інвалідністю.
«Просто запитайте, чи потрібна людині допомога і чи готова вона прийняти її від вас. Якщо людина відповідає ствердно ― допомагайте, а ні ― то ні», ― каже Куценко .
