Аделя. 1945
Аделі Ковалюк-Слесаренко шістнадцять – і вона зв’язкова УПА. У своєму селі Дернів Кам’янка-Бузького району Аделя виконує різні доручення від повстанців: передає записки, хліб, виконує зв’язкові завдання. Інколи до її батьків приходить Роман Шухевич. Частину інформації про роботу УПА вона знає, частину – ні, бо ще дуже юна, і багато чого тримають від неї в таємниці.
Аделя Ковалюк-Слесаренко
У селі ходять чутки про бої з радянцями і про зникнення людей – коли Аделю приймають в ОУН, дають псевдо "Софійка" і беруть обіцянку, що вона пам’ятатиме 9-ту заповідь українського націоналіста: "Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ні смерть не приниволять Тебе зрадити тайни".
І Аделя їй дійсно не зрадить.
У січні 1945-го вночі в село приходить облава НКВД. Людей збирають у хаті її батька, Матвія Ковалюка. Обшукують будинок, нічого не знаходять. Один із оперативників питає у дівчини: де бандерівці? Вимагає назвати псевдо. Вона мовчить – і тоді її починають бити: кидають на підлогу, тягнуть за волосся, знову б’ють.
Аделя зі зброєю
У камері в Кам’яно-Бузьку, куди привезли Аделю, темно і холодно, немає ні світла, ні води. Наступного дня її знову викликають на допит. Катують: б’ють по ногами, по спині тяжким дерев’яним поліном, по голові, по обличчю. Аделине тіло вкривається синцями і пухлинами. Карцерні щурі лишили їй на грудях величезні рани.
Катування посилюються. Допитувачі вигукують наказ: "Признавайся, бандеровская *****!" – і вимагають назвати прізвища повстанців. Вона не каже нічого. Від травми хребта, яку їй тоді нанесуть, Аделя не вилікується вже ніколи.
Її переводять між тюрмами: Личаківська, Замарстинівська, Казимірівська. У кожній з них тіло вкриватиметься ще більшою кількістю ран, наривів і набряків. На спині та грудях у дівчини з’являться великі пухлини. Щоб отруїти "бандерівців", їх годують "бобами з нафтою".
На крихту більш людяні наглядачі інколи таємно приносять бранкам шматок хліба, який ніяк не тамує голоду.
Аделя
Якось у тюремному шпиталі Аделі роблять операцію: очищають гній з ран, вставляють трубки для стоку. За причиною, яку Аделя так ніколи і не дізнається, НКВД вирішить її відпустити: вона так ніколи нічого і не сказала радянцям. Сусідка, що зламалась, потрапила на етап і назавжди після цього зникла.
Аделя йде в своє село зі Львова пішки; часто зупиняється, падає і безнастанно плаче. Але дістається хати.
Вдома мама й односельці плачуть, кажуть: "Що вони з тебе зробили? Визволителі!"
Здоров’я до Аделі так ніколи і не повернеться. Вона писатиме: "Я тяжко хворію, не живу, а мучуся". Лікування триватиме все життя, Аделя матиме інвалідність першої групи, але не облишатиме своєї роботи зв’язковою – проте нікому не розповідатиме про неї деталей.
"Віддали ми все, що найдорожче – життя, здоров’я, молодість – за незалежну Україну".
Це – спадщина, яку успадкує її онука Ірина – і доєднається до українського війська у 2014 році.
Ірина. 2014–2025
Зараз Ірина на псевдо "Відьма" – бойовий медик взводу 53-ої окремої механізованої бригади імені князя Мономаха.
До війська Ірина потрапить із середовища молодіжної націоналістичної спільноти, активної у соцмережах, яка складалася переважно з ультрас різних футбольних клубів, що цікавились українським визвольним рухом.
Ірина на псевдо "Відьма"
"Ми були такою групою, яка проповідувала національну ідеологію – послідовники Бандери, Петлюри і Шухевича. Хоча бабця дуже гарно відгукувалась про Шухевича, як про класного командира, а от Бандеру не любила – говорила, що він позєр", – згадує Ірина.
Саме в цьому середовищі вона знайомиться з людьми, які у 2014 році йдуть добровольцями на фронт. "ДАП", Іловайськ, бої за Савур-могилу – Ірина багато волонтерить для військових, аж поки сама не отримує запрошення приєднатися до батальйону "Азов".
Запросив її Микола Березовий – український громадсько-політичний діяч і вояк полку "Азов", голова Горлівського міського осередку партії "УДАР". Микола загинув у серпні 2014 року під Іловайськом.
Ірина на псевдо "Відьма"
У "Азові" вона служить до 2015 року. Після демобілізації на певний час переходить до цивільного життя, але паралельно починає працювати з різними підрозділами Збройних сил України.
З деякими бригадами ця співпраця тривала роками та включала різні напрямки: від логістичної допомоги до роботи з особовим складом. У 2022 році Ірина повертається до війська як бойова медикиня, хоча має маленьку дитину.
За час повномасштабного вторгнення "Відьма" служила у 95 ОДШБр бойовим медиком, у службі ЦВС 46 ОАеМБр (діяльність Збройних сил, спрямована на взаємодію з цивільним населенням та місцевою владою для створення сприятливих умов для виконання бойових завдань і забезпечення потреб цивільного населення, особливо в зонах бойових дій), у піхоті – командиркою взводу зенітно-ракетних військ 53 ОМБр, працювала й із загиблими: оглядала тіла, різала одяг, фотографувала рани, тату, шрами і речі, які належали військовим. Деякі епізоди з цієї роботи мучать її ночами досі.
Бійчиня ЗСУ Ірина
"Я забезпечувала кожен підрозділ, де я служила, від А до Я", – каже Ірина.
Зараз вона – бойовий медик. Її обов’язки включають евакуацію поранених, стабілізацію, домедичну допомогу.
За свою роботу під час повномасштабного вторгнення Ірина отримала орден за мужність третього ступеня та державну відзнаку за відмінну службу. Проте, коли дівчина на четвертому році служби отримує в соцмережах огидні сексистські коментарі чи бачить напади на військових від цивільних, у неї часто опускаються руки.
Захисниця Ірина
"Бабця, яка дожила до незалежності України і віддала за неї своє здоров’я, часто критикувала українців. Говорила, що де двоє українців – один зрадник. Найбільше бив і знущався з неї в НКВДиських карцерах хлопець із сусідського села. Тому на четвертому році повномасштабного вторгнення єдине, що хочеться сказати деяким цивільним: відстаньте від військових. Ми дуже старалися, щоб в тилу не відчували війни. І мабуть перестаралися", – підсумовує Ірина.
Від прадідів до внука
Прадід Андрон сипле в стакан 8 ложок цукру – і, ледь розмішавши, залпом випиває.
П’ятирічний Дмитро настільки звик до прадідусевої звички, що навіть не дивувався. Прадідусева любов до солодкого конкурувала з його любов’ю до онуків – приносячи їм цукерку, собі він натомість жартівливо очікував дві. За яких умов у чоловіка розвинулася така непереборна любов до солодкого, Дмитру так ніхто ніколи і не розкаже. Як і практично нічого з того минулого, де обоє його прадідів добровільно приєдналися до Української повстанської армії солдатами. Попри свою загальну небалакучість, коли Андрон приходив до дітей і внуків, часто наспівав українських пісень.
Прадіди Андрон та Антон, якого Дмитро не застав у живих, були воїнами УПА.
Прадід Дмитра Антон
Через 25 років уже дорослий воїн ЗСУ Дмитро у рідкісних випадках відпустки приходитиме на могилку прадіда Андрона.
Офіційно існує і могила прадіда Антона, проте насправді вона порожня: НКВДисти в середині 50-х років розстріляли чоловіка в лісі під Суськом, у Рівненській області. Родинна пам’ять зберегла історію про смерть, попри намагання Радянського Союзу стерти всю інформацію про злочини НКВД.
Тому, коли 24 лютого росіяни почали повномасштабне вторгнення, долучення до війська для Дмитра стало питанням часу.
"Якби я не пішов служити, мені було б соромно перед своїми батьками, дідусями, своєю мамою", – каже захисник.
Дмитро на службі
У вересні 2022 року він підписав контракт зі Збройними силами України.
Від піхотинця до психолога
Навчання хлопець проходив у Великій Британії – інтенсивний курс з ранковими підйомами і заняттями до пізньої ночі за участі інструкторів з кількох країн. Цікаво, що до повномасштабного вторгнення хлопець мріяв пожити і попрацювати у Сполученому Королівстві.
"Таки правда, що мріяти треба дуже обережно, бо мрії збуваються, тільки далеко не завжди так, як нам уявлялося. У Британію я закохався: в її природу, дуже схожу на українську, закохався в надзвичайно приязних і простих британців. Тож свою мрію я не полишив, просто відклав її на потім. Бо зараз мрія інша, і найголовніша – Перемога".
Дмитро з позивним "Пташка"
Дмитро приєднався до 14-й окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, якій раніше допомагав як волонтер, як старший стрілець у піхоті Першого механізованого батальйону
Перед службою новобранець для зручності поголив голову, залишивши лише козацький оселедець. Проте з сучасними шоломами зачіска козаків не подружилась, тож з часом "Пташка" (таке псевдо обрав хлопець) повернувся до більш сучасної короткої стрижки.
Проте після третього поранення Дмитро облишив піхоту. Натомість пройшов реабілітацію та перекваліфікацію – був командиром роти з психологічної підтримки персоналу. З часом отримав посаду начальника групи психологічного супроводу та відновлення в танковому батальйоні.
Дмитро
Його завдання зараз – підготовка військових перед виходами, супровід після повернення, оцінка психоемоційних станів і робота з бойовою втомою.
У професійній практиці Дмитру найбільше запам’яталася розмова з наймолодшим військовим у батальйоні – 18-річним танкістом. Командир намагався уберегти дуже юного військового від найбільш небезпечних завдань, проте той упирався: "Я прийшов сюди, щоб наближати нашу перемогу. Я не можу тут сидіти і нічого не робити".
На фронті сам Дмитро отримав легке осколкове поранення і контузію. Каже, що ці події змусили по-іншому подивитися на життя: "Недарма кажуть: той, хто вижив, сприймає життя інакше, ніж той, хто просто живе. Я ніколи не шкодував про вибір піти до війська. Я б пошкодував тільки якби цього не зробив. Так має вчинити кожен чоловік, який має можливості й здоров’я обороняти країну".
