"Характер" розповідає історію військової Інни на псевдо "Арвен" – та її тата, який героїчно загинув за Україну у серпні 2023 року.
2005
– Не бійся. Я поруч, – тато дивиться на Інну заохочувально, і переляк трохи відпускає дівчинку.
Маленька Інна ще не вміє кататися на ковзанах. Ноги роз’їжджаються, але з татом не так страшно, як самій. А точніше – з татом нічого не страшно.
Інна з села Дунковиця Закарпатської області, її тата звати Іван Варга.
Біля села є невеличке озерце. Зимою, у великі морози, воно часто замерзає. Тато розумів, що доньці страшно кататися, тож знайшов довгу мотузку і прив’язав до дерева, щоб Інна могла за неї триматися.
Батько Інни
Іван – будівничий-архітектор, який створює церкви та храми. Він завжди вчить доньку, що на хороші справи не можна нічого жаліти.
Уже доросліша Інна не дуже любить готувати і добровільно за це заняття береться рідко. Але для тата готує. Попри те, що пироги чи млинці виглядають не надто апетитно, тато завжди їсть і нахвалює, бо це робила його Інна – значить це автоматично смачно.
Новобранець
У 2022 році Іван відразу після 24 лютого йде у військкомат. Тоді було повно добровольців, і його, як категорію 50+, намагаються відправити додому. Пан Іван переконує ТЦК, і таки потрапляє до війська.
Спершу на навчання, а згодом і на фронт – з часом він стане воїном 3-ої окремої штурмової бригади ЗСУ на посаді навідника мінометного відділення взводу вогневої підтримки 3-ї штурмової роти 2-го штурмового батальйону.
***
26.08.23
Того тижня на евакуації чергували двоє: пан Іван та його побратим. У підрозділі було правило – хтось іде в бій, а двоє бійців залишаються витягувати поранених.
"Це була дуже важка ніч. Вони вдвох вирушили рятувати бійця з пораненням живота. Під час масованого обстрілу поранений отримав друге влучання і помер. Побратиму влучило в ногу – кінцівку було неможливо врятувати. Батько поставив йому турнікет і тягнув довго під обстрілами", — згадує Інна.
Коли бійці вже майже дісталися до евакуаційного пункту, артилерія накрила їх знову: вибуховою хвилею побратиму відкинуло вбік, а пану Івану уламок 120-го калібру влучив просто в артерію.
Батько Інни стік кров’ю за секунди. Підійти до нього було неможливо: обстріл тривав ще дуже довго. Пан Іван загинув там само, де ще кілька хвилин перед тим рятував інших.
Доброволиця
Ще на початку повномасштабного вторгнення Інна відчула, що теж хоче йти до війська. Вона працювала, волонтерила, допомагала військовим – і вже не могла жити звичним цивільним життям. Та і коло спілкування складалося майже повністю з воїнів і волонтерів.
Коли батько тільки пішов на фронт, вона теж вирішила спробувати. Прийшла до ТЦК у перші дні повномасштабного вторгнення, але у загальному хаосі з нею навіть не захотіли говорити.
Ідею довелося відкласти на якийсь час – але відчуття, що вона робить недостатньо, лише росло.
Після загибелі батька – 26 серпня 2023 року – почався найважчий період життя Інни.
"Я ніби сама померла разом із ним. Майже два роки нормально не спала, тижнями не виходила з кімнати. Але розуміла, що в такому стані у війську користі не принесу", – згадує дівчина.
Від психологічної допомоги Інна теж відмовлялася: було надто складно говорити з кимось про батька. Антидепресантів не хотіла: боялася, що "втратить себе" остаточно.
"Це тривало, аж поки я не переїхала до Києва. Там з’явилося коло людей, які теж пережили втрату. Я потихеньку відчула, що відхожу: сон повернувся, з’явилася зацікавленість, відчуття сили".
У липні 2025 року Інна знову вирішила йти у військо – і цього разу спокійно пройшла ВЛК і співбесіду, де сказала чітко: "Я буду робити все, що потрібно". Це був її головний меседж.
Бригаду вона обирала свідомо: хотіла служити там, де і її батько, – у Третьому армійському корпусі. Побратими Івана стали для його родини дуже близькими – практично членами сім’ї.
Інна у війську
Для мами рішення доньки було болючим – спершу чоловік загинув, тепер у військо збирається єдина дитина.
"Спочатку мама питала, чому вона знову має бути одна. Але згодом сказала, що приймає мій вибір – зрештою я донька свого батька, тож таке моє рішення не надто її здивувало”, – розповідає Інна. На вокзалі, перед БЗВП, вони домовилися не плакати.
Потім були 55 днів БЗВП у лісі – намети, холод, важкі умови, потреба постійно бути в броні. Проте Інна успішно завершила навчання і отримала посаду, яку поки не може розголошувати. Тепер же чекає, коли зможе приєднатися до своєї бригади.
Інна каже, що в цивільному житті зараз дуже важко тим, хто втратив рідних, хто служить чи сім’ям, рідні яких на фронті:
"Особливо важко чути скарги, коли поруч говорять: "Ой, цей ТЦК… Ой, за що нам воювати… Хочу виїхати за кордон”. Коли ти дочка Героя України, коли в тебе друзі гинуть, всі близькі воюють – дуже важко слухати таке".
На початку Інна конфліктувала з тими, хто висловлював такі, часто болючі для неї, думки: "Мені могли навіть деякі родичі сказати: “А за що твій батько загинув?'".
Важко і тоді, коли в соцмережах пишуть, що "нема за що воювати, нема за що боротися", хоча, каже Інна, саме завдяки військовим люди живуть у своїх містах, у себе вдома й можуть говорити українською: "Були ситуації, коли я навіть плакала після таких розмов. Це важко. Тому у війську, вперше за довгий час, я відчуваю, що опинилася на своєму місці".
В пам’ять про батька та їхній спільний улюблений фільм – "Володар перснів" – Інна взяла собі позивний "Арвен", бо таку схожість між нею і героїнею Толкіна бачив тато.
