До річниці Революції гідності "Характер" розповідає, як вона стала революцією свідомості одного юнака, який зараз є заступником командира підрозділу.
Черкаси. Грудень 2013 року
– Поїхали зі мною на Майдан.
Друзі слухають Богдана з недовірою, ніби він сказав повну нісенітницю, що зовсім не вписується у їхню реальність. Який Майдан? Він що, здурів? Вдома не сидиться?
Не те, щоб він не розумів їхнього подиву. Ще до кінця листопада Богдан жив так само, як і ці двадцятирічні хлопці з його оточення: їх вільний час займали вечірки та увага дівчат, а не роздуми про українську державність.
Але коли 30 листопада він увімкнув телевізор, то гостро відчув: те, що відбувається на Майдані, неправильно.
Богдан зібрався в Київ за день. Намагався покликати з собою юнацьких друзів – вони дивились на нього як на ідіота, щиро не розуміючи, що на тому Майдані відбувається і кому він взагалі треба.
Хроніки Майдану
1 грудня Богдан вирушає на Майдан сам – і якраз потрапляє на штурм Банкової.
"Я зустрічав неймовірних людей просто на вулицях, на Майдані: хтось організував групу, хтось щось вигукував, хтось кудись біг, комусь потрібно було щось подати чи допомогти. Вони говорили про українську націю, про державу, про порядок і правила. В основному це були молоді, свідомі хлопці. Те, що вони говорили, було для мене далеким і трохи незрозумілим, але водночас привабливим – я ніби відчував, що мені це потрібно”, – згадує Богдан.
На Майдані
Він їздив на Майдан періодично: найдовше лишався п’ять чи шість днів підряд. Не жив там постійно, але повертався знову і знову, щоразу відчуваючи, як це місце і його люди поступово роблять його іншою людиною. Кращою.
"У січні чи лютому, коли вже були активні бої з силовиками, біля стели на Майдані Незалежності поранило хлопця. І в тій хаотичності хтось підбігає, кричить, ми його хапаємо – не на ноші, їх не було, а на якусь тканину, щось на кшталт рядна – і тягнемо наверх, до Михайлівського собору, – розповідає Богдан про події 12-річної давності і продовжує:
Приїжджаючи додому в Черкаси, хлопець намагався донести свої нові усвідомлення до старого кола друзів. Проте він змінився, а вони ні – і його залученість до Революції вважали тимчасовою і дивною.
"У мене тоді в кімнаті в батьківському домі були зелені шпалери. На них я раніше клеїв флаєри з нічних клубів, концертів, виступів. Це було моє життя. В якийсь зимовий день я зняв то все разом із шпалерами, бо інакше не віддиралось, і повісив прапор України, який отримав на Майдані".
Культура
Поступово книжкові полиці Богдана перестали бути порожніми. В школі йому здавалося, що книжки – це щось для ботанів; в університеті інколи відкривав якусь книгу жахів чи детектив.
Після Майдану Богдан уже міг цитувати Дмитра Донцова ледь не з пам’яті, читати лекції про націоналізм, проковтувати книги про Дивізію СС "Галичина", Міхновського й Самійленка. На Майдані хлопець вперше дізнався, що все це існує.
"Коли ти читаєш таку літературу, вона підсилює твоє бачення, кристалізує його. Проводиш паралель крізь покоління й усвідомлюєш: ти – продовження тих людей, які почали боротьбу колись".
Умовною "Біблією" Богдана став "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського. Він досі може відкрити її будь-де, зранку прочитати п’ять сторінок і отримати щось важливе для себе на цілий день.
Змінились і музичні фестивалі, на які Богдан їздив: крім електронної музики Тищенко полюбив "Бандерштадт", "Файне місто" і "Холодний Яр"; спалив не один фаєр, кидаючись у слем під "Карна" з її "Party на Прикарпатті".
30 січня, 2017 рік
Під кінець січня 2017 року, на початку своєї відпустки, Богдан приїжджає в Київ до Павла Наконечного, друга "Історика". На той час у Тищенка обов’язковий контракт рятувальника після університету, і розірвати його він не може. Але хлопця тягне до війська.
"Ми пішли на Майдан, і там якраз відбувалося прощання із загиблими в АТО після Авдіївки – від трьох чи п’яти трун, точно не пам’ятаю".
Богдана накрило: у лютому 2014-го, коли втік Янукович, він теж стояв на Майдані, під сценою. Тоді тут несли труни загиблих Небесної сотні, і звучала "Плине кача".
Прощання із загиблими на Майдані
І знову він тут – у тому самому місці, під ту саму пісню. Знову дощ, і знову труни з українськими героями. Прямо звідти він подзвонив Євгену Саражі, другу "Джеку": "Женя, я хочу на війну. Забери мене".
***
Богдан в Авдіїївці. Отримує свій перший калаш у Першій штурмовій роті. Молодий рятувальник місяць вчиться знешкоджувати росіян біля Донецька. Тут він чітко розуміє, що хоче бути серед воїнів – проте мусить ще кілька років допрацювати за контрактом. Наступного разу Богдан потрапить у військо на початку повномасштабного вторгнення.
Боєць Богдан
Яр
Бігти до останнього прихистку складно. 12 кілограмів, які Богдан спеціально навантажив собі у рюкзак, дають про себе знати – на якомусь етапі мозок уже кричить тілу, що більше не може.
Але друг "Історик", спецпризначинець Павло Наконечний-Добротворський, міг. Разом із чотирма товаришами з "Поклику Яру" – організації, яка популяризує Холодний Яр і подвиг його героїв – “Історик” у перший же день повномасштабного вторгнення РФ пішов у військо і робив там неймовірну роботу. У червні 2022 він загинув на фронті.
Павло Добротворський
Тому і він, Богдан, теж може – і могтиме. Тому біжить по горбах і низинах Холодного Яру, де похована частина праху Павла, – 14 кілометрів від початку території колиски повстанського руху до могили друга. Для себе вирішив, що це останнє його випробування перед добровільною мобілізацією. Богдан 5 місяців готувався до вступного випробування. І коли добіг до могили друга, виплакався йому, побув біля нього, то зрозумів – він абсолютно готовий.
Коли побачив відбір до 47-го штурмового полку, то пройшов його з легкістю.
В Третю штурмову доля заведе його пізніше.
100 куль
Богдан Тищенко, 19 жовтня 2025 року
Колись, умовно давно, я прочитав книгу Сергія Пантюка «Війна і ми». Книга хороша і варта читання й сьогодні. Та чомусь найбільше в ній мені врізалися в душу слова, що «кожен чоловік має випустити свої 100 куль у бік ворога».
«100 куль у бік ворога» зачепили мене й не відпускали. Спочатку АК, потім ПКМ — який я так полюбив, що навалював лише з нього. Відпустка із знайомством з пострілами танків, прильотів мін, свистом куль снайперів і смертями та брехні рідним щодо того, де я є.
Цифра 100 була досягнута швидко, у перші дні. І водночас настав момент усвідомлення: у ДСНС більше робити нічого. Філософія, мотивація й ментальність людей у роті ідейних добровольців прямо вказали, що таке справжня честь і гідність, без прикриття погонів і зірок на них.
З того часу минуло багато років, але мотивація цих «100 куль» трансформувалася разом із масштабуванням війни.
Богдан Тищенко
Потім — повномасштабна війна, перехід у підрозділ FPV. Можливість перетворювати ворогів на фраги (відправляти до пекла, по-іншому не напишу, бо забанить). Спочатку — роль штурмана розрахунку, потім — пілота, а згодом — одночасно командира розрахунку, пілота й штурмана. І розуміння того, що кількість фрагів стрімко зростає.
Пам’ятаю перші результативні виїзди й моє повідомлення дружині: хочу працювати так само результативно, як наш найкращий пілот, і перевершити його — людину, що літає на літаках, а в FPV він просто ас.
Коли ти на війні з власної волі, маєш мотивацію, ставиш цілі й старанно працюєш, щоб їх досягати, а не просто «аби гроші платили», — то кількість твоїх фрагів перетворюється на «ювілейні», з’являється здорова конкуренція й внутрішня «боротьба», хто ж краще. Професійні розрахунки з людьми, що мають запал у серці, прагнуть досягти тієї чи іншої цифри.
У мене було те саме. 100 — ціль, над досягненням якої ми працювали з певним божевільним шаленством.
Нам вдалося побудувати найкращий розрахунок у підрозділі — із найшвидшим часом реакції та найкращою результативністю. Там, де інші працювали вчетверо, нас було троє. Ми не чекали, поки дадуть ціль; постійно моніторили всі можливі сервіси, де з’являлася інформація про противника. Не відривалися від стрімів, передивлялися, аналізували. Палили, підривали, мінусували.
В більшості випадків, отримавши команду на виліт, ми вже були в повітрі. Ми діставали їх скрізь — у бліндажах, норах, посадках; там, де багато хто навіть не намагався залітати.
Я випрацював власний стиль пілотування, заснований на мікрокеруванні. Залітали й часто пролітали густі посадки, розвідуючи, літали між гілок ще до того, як з’явилося оптоволокно.
Богдан Тищенко
Майже половину фрагів нам вдавалося знаходити самим — застосовуючи логіку, вивчаючи ворога, його поведінку. І, звісно, маючи постійне бажання робити свою найкращу в світі роботу, відкидаючи лінь та втому.
Ми були тими, хто просив командира, щоб ми залишилися на позиції ще, хоч мали ротуватися. Бо за останні дні не було штурмів або була погана погода, і ми майже нікого не вполювали. Лише підкиньте нам трохи поїсти.
У нас був чудовий розрахунок, який я полюбив і який заслужив репутацію серед таких само відданих своїй роботі й результативних людей із усієї частини. Повний синхрон між собою. Повна залученість кожного. В той же час ніхто не ліз в роботу іншого, маючи змогу розвиваючи свій напрямок.
Ми кайфували, коли заступали на позицію розрахунку розвідки, або ж оперативні чергові інших підрозділів вітали нас і раділи, що працюватимемо разом; коли ми відпочивали, а нам писали щось типу «бл, погано, що вас немає, тут такі цілі, що ви б вже куражились».
Як розрахунок ми почали працювати на півроку пізніше за інших і, відповідно, відкрили рахунок також пізніше. Але нам вдалося стати першими, хто досяг цієї цифри — 100 підтверджених фрагів — не лише в підрозділі, а й загалом в історії нашого батальйону.
Невідомо, скільки ворогів ми залишили назавжди в українській землі, у їхніх сховках, де неможливо отримати візуальне підтвердження. 100 фрагів за короткий час. Ми — як розрахунок. Я — як пілот FPV.
І той дійсно найталановитіший пілот — один із небагатьох, хто без заздрості, а з честю й гідністю привітав. Ми подякували один одному за здорову конкуренцію й потисли руки. Ось це справжнє військове братерство.
З того моменту минуло вже чимало часу. Тож можу це розповісти. Розрахунок більше не працює в тому складі; люди працюють далі. А наш досвід незабаром буде поширений на сотні людей і працюватиме як інвестиція в результативність інших. Бо нам пощастило мати найкращих, толкових командирів — і все це безпосередньо впливає на наше протистояння в цій екзистенційній війні.
А ті слова Сергія Пантюка про «100 куль у бік ворога» працюють і досі: трансформуються, видозмінюються на полі бою, але дають результат.
Далі буде.
