"Характер" переповідає текст The New York Times про нову реальність війни, де шанс на порятунок залежить не лише від медиків, а й від технологій.
Поранення
Друга година ночі. Тиша, темрява, трава по пояс. Патруль "Хартії" з чотирьох піхотинців виконує завдання – натягнути дріт між позиціями, щоб зупинити російських мотоциклістів. І раптом чути дзижчання. Російський дрон зависає над ними, вибираючи, кого вразити.
Пілот обирає Олександра на позивний "Шатай". Боєприпас падає поруч, вибух кидає його на землю. Осколки прошивають гомілку. Ліву ногу паралізує біль.
Олександр
Олександр спробував підвестися. Права нога піддавалася, ліва – ні. Він опустився назад, вилаявся і закричав: "Хлопці! Хлопці! Я живий!" Відповіді не було. У болю, сам, майже нерухомий, він залишився посеред поля, куди не приїде жодна швидка.
У темряві Олександр накладає турнікет, перевіряє ногу на дотик – кістки роздроблені, стопа висить на клапті шкіри. До лісосмуги – три сотні метрів відкритого поля.
Він скидає важкі бронежилет і шолом. У рюкзаку залишає лише пончо, ліхтарик, цигарки, телефон і ніж. Починає повзти з думкою: "Якщо відчую, що геть не можу рухатися – відріжу ногу".
Сам проти неба
Ніч стоїть тиха і чорна. “Шатай” розуміє, що ця темрява – його єдиний союзник. Посеред денного світла російські дрони швидко завершать розпочате.
Його тіло поступово холоне, нога пульсує болем. Серед трави Олександр намацує чужий наплічник – усередині пляшка води. "Бог мені її дав", – думає він. П’є, кидає пляшку вперед, повзе за нею. Досягає цілі – знову кидає – так грає сам із собою у виживання.
В голові різні думки: донька, мама, обіцянка повернутись. Доньці Євгенії зараз 11 – він мусить врятуватися і побачити в майбутньому її весілля.
Раптом у небі з’являється ще один дрон. Він завмирає над Олександром – той, уже прощаючись з життям, раптово чує українською свій позивний: "Шатай, повзи до укриття на світло". Це не росіяни. Це свої – пілоти-спостерігачі з "Хартії", які стежать з тепловізора і ведуть його голосом через гучномовець квадрокоптера.
"Лабораторія" дронів
Під ранковим світлом він помічає маскувальну сітку – муляж вогневої точки. Ховається під нею. Через кілька хвилин чує крик: "Шатай! Де ти?" – "Я тут!"
До нього підбігають двоє бійців. Один – з позивним "Мерефа", спокійний, виважений. Вони піднімають його, тягнуть у бліндаж. Всередині медик знімає турнікет, промиває рану і накладає шину. Олександр розповідає, що думав відрізати ногу – медик хитає головою, радий, що боєць цього не зробив.
Так “Шатай” вперше за ніч опиняється у відносній безпеці. Проте евакуювати його звідси може лише наземний дрон. Дощі розмили землю – дрон може застрягнути дорогою назад. Треба чекати.
Як "золота година" перетворилася на кілька “чорних днів”
Понад півстоліття у західних арміях існувала аксіома: важкопораненого бійця треба привезти до медиків впродовж 60 хвилин. Саме ця "золота година" різко підвищує шанси на життя. Поняття виникло ще під час війни у В’єтнамі, а згодом стало майже священним стандартом військової медицини.
Процес створення наземного дрона
У 2009 році, коли в Афганістані евакуація могла тривати понад дві години, тодішній міністр оборони США Роберт Гейтс назвав "моральним обов’язком" – скоротити цей час до мінімуму. Гелікоптери розміщували ближче до фронту, хірургічні групи висували у віддалені бази, а військові операції відкладали, якщо прогноз погоди не дозволяв швидко евакуювати поранених.
Тепер дрони повністю зруйнували цю систему. На фронті в Україні шлях до лікаря може тривати не години, а кілька діб. "Через високу активність дронів евакуацію іноді відкладають на день, два, навіть на три", – каже старша лейтенантка Дарія, анестезіологиня зі стабілізаційного пункту під Харковом.
Це не лише технічна проблема, а й людський фактор. "У нашому університеті нас учили: медиків на полі бою не можна атакувати – так написано в Женевських конвенціях. Але у цій війні це не працює, – каже вона і додає: – Евакуаційні групи – одна з головних цілей росіян".
Бійці та медики кажуть, що 2025-й став роком, коли медицина на передовій увійшла у темну епоху. Нові технології стерли старі уявлення: ті, хто раніше міг вижити, тепер помирають у бліндажах, не дочекавшись допомоги; інші доїжджають до стабпунктів з інфекціями, які можна було запобігти швидким втручанням.
"Все змінилося блискавично", – говорить британський фотограф і волонтер Джайлз Дулі, засновник фонду Legacy of War. Він сам втратив обидві ноги й руку після вибуху в Афганістані, але медевак доставив його до шпиталю НАТО за 40 хвилин – і це врятувало йому життя. "В Україні такого не буває. Не через брак волі чи відваги – просто неможливо. Удень ніхто не може нікого забрати. Це самогубство".
Гелікоптерів у ЗСУ небагато, а ті, що є, – повільні й надто помітні для FPV. Тому поранених вивозять лише суходолом, уночі, під сітками. Іноді це триває дуже довго і прямо впливає на те, як людина зможе оговтатися після поранення.
"Хартія" вчиться евакуйовувати роботами
13-та бригада "Хартія" – одна з перших в Україні, хто почав працювати з наземними безпілотниками. Ці машини виглядають як невеликі електрокари на колесах або гусеницях. Вони перевозять боєприпаси, воду, вивозять тіла, ставлять "міни-пелюстки", іноді навіть ведуть вогонь.
У бригаді є власна лабораторія-диспетчерська. Звідси оператори керують дронами – як диспетчери ІТ-компанії, тільки у зоні бойових дій.
Операція "Змій-500"
Минуло три з половиною доби. Дощ припинився. Земля підсохла. Командування вирішує: час забирати пораненого.
Великий наземний дрон "Змій-500" готують до виїзду – обклеюють електроніку плівкою, захищають камери, на вантажній платформі кріплять рацію, щоб говорити з пораненим під час руху. Пілот Олексій запускає машину.
Порятунок Олександра
Дрон рухається нічними дорогами, минає занедбані зупинки, спалені будинки, калюжі. Інколи просто продирається крізь кущі. Один із насипів біля струмка ворог зруйнував артилерією – доводиться об’їжджати.
О 2:18 ночі на камері з’являються двоє солдатів. Вони відкривають тент, розкладають підстилку, підсаджують Олександра на дрон. Накривають його бронековдрою. "Не прощаємось – до зустрічі", – каже один із них. Дрон рушає назад.
99-та година
О 3:30 ранку він проходить захисну сітку й виїжджає на дорогу, прикриту від FPV. Попереду з’являється силует швидкої. Вона зупиняється, медики вискакують і відкривають задній тент. "Як ти?" – питають.
"Нормально. Телефон десь там, у полі", – жартує Олександр.
Його перекладають на ноші, везуть до стабпункту. Минуло 99 годин від моменту поранення.
Стабілізація і повернення
У стабілізаційному пункті лікарі знімають пов’язки – обидва стегна посічені осколками, у правій руці діра від уламка, ліва нога інфікована. Переливають кров і плазму, промивають рани, підключають вакуумну систему. Прогноз обережно добрий: житиме, стопу врятують.
Ввечері Олександр телефонує матері. Каже напівжартома: "Трохи зламав ногу". Наступного ранку вона приїжджає в лікарню – бачить металеві спиці, бандажі, набряклу стопу. Сльози течуть самі.
"Я обіцяв, що повернуся живим, – і повернувся", – каже він, обіймаючи матір.
