"Чому у Василя і Платона тати не схожі на нашого? Чому вони тут, а мій тато там?" Восьмирічний Ілля дивиться на маму і виклично, і зацікавлено, і трохи ображено.
Жанна, мама Іллі і дружина захисника, зітхає і починає обережно підбирати слова, відповідаючи сину.
"У нашої країни є паркан від ворога. І цей паркан повинен будуватися з дуже міцних дощечок. І в нашого тата є одна дощечка. Дощечки не можуть бути гнилими, слабкими, тонкими. Вони повинні бути стабільними, обористими; міцними і непохитними. Наш тато саме такий".
"А чого інші тати не такі?", – бурмоситься дитина.
"Не знаю, Ілля. Думаю, що не всім дано бути там, де є наш тато. Не всі можуть це зробити, пережити і впоратись. А твій тато може".
"Бо тато – герой?" – швидко запитує Ілля.
"Бо тато – герой!" – ствердно киває Жанна.
До Дня захисника і захисниці "Характер" розповідає історії військових і бойових медиків очима їхніх дітей і коханих.
Бути як тато. Ілля, 8 років
"Коли тато приїде, ми будемо багато гуляти. І грати в лото. І разом робити математику, бо тато на мене ніколи не сердиться!" – Ілля швидко перераховує все, що треба встигнути, коли додому повернеться його тато Єгор – морський піхотинець.
Старший Ілля (справа) з братом і татом
Жанна, психологиня і дружина Єгора, у два тижні його відпустки вміщає все життя. Від моменту, коли зустрічає чоловіка на вокзалі, коли той кидає сумки і біжить до неї; коли двоє їхніх дітей виснуть на ньому, ніби дві мавпочки; до часу, коли він намагається заземлитись і звикнути, що найближчі кілька днів він у відносній безпеці.
"Ми з Донецької області. Раніше Єгор працював у шахті, а тепер доля завела до війська", – спокійно проговорює психологиня.
Вдома героїзм її чоловіка вимірюється інакше. Жанна не знає, що таке агресивний чи грубий чоловік: весь свій біль, агресію чи негативні емоції Єгор проживає в спортзалі чи на спортмайданчику. Він ніколи не розповідає їй, що відбувається на службі: оберігає їх на фронті, оберігає і вдома.
"Я хочу бути, як тато!", – малює на білому листочку Ілля, щоб вкласти малюнки мамі в сумку, яку та понесе на Нову Пошту.
Бути тихою опорою, найсильнішою дощечкою – бути як тато.
Позивний "Мама". Соломійка, 10 років, і Варвара, 16 років
Сніжно-білий Цукісіма – з японської "місяць" – лавиною впорхує на руки Соломії. Старезний – трохи кіт, трохи дух, знайдений мамою на Донбасі і врятований від голодної смерті. Зараз Цукі виглядає так, ніби ніколи не бачив голоду; а за розмірами – ніби нещодавно проковтнув баскетбольний м’яч.
"Він жахливо хропить", – хитає головою старша Варвава. "Жахливо, але Соля все одно відмовляється спати без нього". На колінах у самої Варі вилежується темна Тінь – чорна кішка родини.
Анастасія Хлібник – мама Соломії і Варвари – бойова медикиня, госпітальєрка. І позивний у неї – "Мама".
Варвара і Соломія
За три роки маминих ротацій, дівчата сформували свій міні-кодекс "Мати маму госпітальєрку це":
-
попри драконів і ельфів у фільмі, все одно чути, що рану герою продезинфікували неправильно і взагалі без рукавичок. "Ну і що, що це фентезі? Медицина понад усе!";
-
отримувати від неї і вітчима в подарунок рожеві колекційні турнікети з сердечками;
-
з дитинства звикнути, що вдома бувають військові і бойові медики;
-
цілком логічно, що ваш хресний і рідний тато – в ЗСУ, а турнікетів вдома ніколи не буває багато;
-
коли мама читає вам книги на ніч навіть на ротаціях, хоч тоді робить це онлайн і хитаючись у такт руху кейсеваку;
Настя і її чоловік "Гаспод" з котами сімейства
-
уже в 16 знати, що хочеш піти по маминих стопах, і обережно розпитувати, яких поранених їй привезли цього разу;
-
втратити частину знайомих, які не розуміють, чому мама обрала собі таке заняття – рятувати життя;
-
уже з семи років дискутувати в Німеччині, чому вивчати російську з 2022 року – це як мінімум дивний етичний вибір, і там же переходити на німецьку, коли звертаються російською.
"Спершу деякі родичі мене засуджували за те, що я стала госпітальєркою, коли маю двох дочок. Тепер – за те, що я, через три роки після початку повномасштабної, повернула їх з Німеччини до Львова", – стинає плечима "Мама".
На питання, що ви відчуваєте, коли мама на ротації, дівчата говорять різне.
"Заздрість! – випалює десятирічна Соломійка, яка дуже пишається мамою і тим, що вона рятує людей на ротаціях: – А ще страшно, що їй відірве ногу і вона помре".
"Страх – коли вона відповідає лише через кілька годин тоді, коли має час і не рятує поранених", – більш стримано відповідає старша Варвара.
Нещодавно Анастасія вийшла заміж вдруге. На весіллі спостерігала, як доньки знайомляться з її екіпажами. Потім Варя бідкалася, що поки стане достатньо дорослою, щоб доєднатися до "Госпітальєрів", уже всі мобілізуються.
"Я мушу прийняти, що ця війна може бути все моє життя; що я можу побачити, як мої доньки стають частиною боротьби. Варя вже мене акуратно розпитує, що і як я роблю на ротації. До 18 я можу її стримувати, а після – підтримаю в будь-якому виборі", – каже госпітальєрка.
Другий чоловік Анастасії теж став госпітальєром і прийняв позивний "Гаспод". Тепер вони чергуються: хтось залишається з дітьми, хтось їде на ротацію.
"І тому, хто чекає, завжди важче”, – стиха закінчує розмову "Мама".
Пиріжечок. Настя, 7 років
"Я тебе люблю. Коли ти приїдеш?", – випалює семирічна Настя, і тікає від телефону.
Мама Ольга звикла до того, як її досить незалежна донька кидає усі заняття і несеться до мобільного, як тільки чує дзвінок тата. Старший 15 річний син спілкується з батьком через додаток Signal і Ольга сама не знає, які теми двоє чоловіків – старший і молодший – обговорюють у тих онлайн-бесідах.
Родина Крюкових разом
Тато – військовий 128 механізованої бригади "Дике поле" на позивний "Крюк". Без жодного військового бекграунду за три роки чоловік доріс до офіцера та відзнаки Міністерства оборони України ("Знак пошани").
Крюкови зустріли лютий 2022 року в Харкові. Ольга довго не хотіла вірити, що росіяни таки нападуть, в той час як чоловік змирився з цим фактом досить швидко і вже в перші дні вторгнення допомагав евакуйовувати людей на Північному вокзалі.
"Мені сниться, що я воюю. Я хочу зустріти Перемогу в берцях", – чоловік родом з Ізюму, і в прямому ефірі спостерігав за тим, як окуповують його рідне місто.
"Я не хотіла тримати чоловіка коло спідниці. Тому на сімейній раді вирішили, що він таки піде добровольцем", – спокійно говорить Світлана.
З того часу пройшло майже 4 роки. Про те, що робить у війську, "Крюк" принципово не розповідає дружині; коли приїжджає додому, подовгу мовчить і не дуже хоче виходити "в люди". Світлана до чоловікового приїзду засолює червону рибу і особливо нічого не розпитує: дім стає прихистком і місцем, де він може просто прихилити голову.
Проте для доньки "Крюк" – тато. В рідкісні дні відпустки Настя біжить до нього з усіх ніг, катається на плечах і чекає можливість поїхати з ним на море.
Нещодавно Світлана помітила, що донька в гостях шукає уваги від татів своїх подружок, якщо ті теж військові – форма стала для нею символом тата, символом захисту.
Для Світлани форма – символ героїзму і втоми, яка густими тінями залягла під очима її чоловіка; і нема тій втомі кінця, як і немає дати закінчення його службі.
