"Характер" переповідає текст Наталії Гуменюк для "Foreign Affairs".
Воювати доведеться довго
З кінця весни українці майже щодня зіштовхуються з масованими ракетними й дроновими атаками на міста. І це на тлі інтенсифікації російського наступу вздовж 750 миль фронту. Це, а також саміт Трамп–Путін, лише підтвердили, що доведеться воювати довго – і що на США вже не можна покладатися. Багато хто готовий до цієї боротьби, навіть якщо вона означає нові жахи, як-от жорстока атака Росії 28 серпня на п’ятиповерхівку в Києві, де загинули 22 людини. Але є ще одна річ, критично важлива після трьох із половиною років безупинної війни: збереження суспільної згуртованості й демократичної підзвітності або того, що українці називають "воєнною довірою".
З весни Росія вливає ще більше ресурсів у бої, попри рекордні втрати. У серпні ворог досяг прориву північніше Покровська, хоча українські сили відбили більшість здобутого. Паралельно РФ атакує на Запоріжжі та інших ділянках, не шкодуючи людей. Водночас Росія різко наростила удари по Києву та містах: до 500 дронів і ракет за ніч. 28 серпня українські військові збили 563 дрони та 26 ракет. Хоч Україна перебуває в обороні, вона лідирує в інноваційному застосуванні безпілотників і утримує значно нижчий рівень втрат, ніж РФ.
Російська армія продовжує спиратися на величезний резерв живої сили, не цінуючи життя своїх солдатів. За оцінками українських командирів, Путін прагне продовжувати війну до повної окупації Донецької області, зокрема стратегічного "фортифікаційного поясу" навколо Краматорська та Слов’янська.
Українці не хочуть капітуляції
Попри високу ціну, яку Росія платить, Захід дедалі частіше припускає, що підтримка війни серед українців слабшає. Опитування Gallup у липні показало: 69% хотіли б домовленостей "якнайшвидше", а 24% – продовження бою до перемоги. Але це не означає готовність до капітуляції: більшість відкидає російські умови. І 68% водночас вважають, що активні бої не завершаться впродовж року. Військова рішучість України під сумнів не ставилася ніколи.
Проблемою лишається укомплектування армії. Від квітня 2024 року набір децентралізований: бригади самі змагаються за нових воїнів. Успішні підрозділи залучають більше людей, інші страждають від нестачі. Досі багато прогалин, а чисельність військ – недостатня. Питання демобілізації не врегульоване: уряд не хоче відпускати найдосвідченіших. У липні ухвалили лише мінімальну поступку: учасникам бойових дій дали додаткові 14 днів відпустки до 30 днів щорічної.
Для суспільства це створює відчуття дисбалансу: одні воюють без строків, інші залишаються демобілізованими. Серпневе рішення дозволити чоловікам 18–22 років виїжджати з країни викликало критику: воно може зменшити мобілізаційний резерв.
Межі влади навіть у час війни
Протести липня показали: українці вимагають не лише демократії, а й гарантій, що військові спроможності не будуть підірвані. Молодь, яка вийшла на вулиці, наголошувала на збереженні інституцій, відповідальності влади й підтримці армії.
Попри кризу з корупційним законом, 31 липня парламент під тиском суспільства відновив незалежність антикорупційних органів. Це стало символом: громадяни чітко артикулюють межі влади навіть під час війни, усвідомлюючи, що виживання залежить від військової стійкості й внутрішньої згуртованості.
Депутати на сесії Парламенту в Києві
Україна стикається з викликом не лише військовим, а й політичним: потрібно наростити власне оборонне виробництво, насамперед дронів, і водночас зберегти суспільно-державну єдність. Москва намагається показати Україну як залежну від Заходу, але реальність у тому, що вже 34 роки незалежності країна тримається завдяки власній стійкості – як держави, суспільства й військової сили.
А за останні пів року головний урок такий: цю війну ведуть лише самі українці.
