Про це "Характер" запитав ветеранку та психологиню Тетяну Сухоборову, а також зібрав думки партнерок діючих і загиблих військових.
Чому реклама “А мій в Азові” викликала настільки емоційно полярні реакції: від гордості до агресії чи болю?
Реклама "А мій в Азові" змусила коментувати і говорити навіть тих, хто зазвичай відмовчувався. А отже, вона торкнулася самої вразливості чи не кожного українця. У тих, хто служить і чекає рідних (і не лише з Азову), вона викликала гордість. У тих, хто чекає з полону чи втратив воїна в сім’ї, – сум і печаль відповідно. У тих, хто з якихось причин не служить, – провину, сором і, як наслідок, злість. Оскільки вона зачіпає емоційну тему, то вочевидь і викликає сильну реакцію людей.
Чи може така кампанія поглиблювати розкол у суспільстві?
Не так поглиблювати, як показати ту прірву, яка вже давно утворилася між тими хто служить/служив і тими, хто досі цього не зробив і не збирається. Оскільки війна у нас затяжна, то з кожним днем суспільство стає все менше об’єднане проти ворога, і все більше один проти одного. Фронт і тил все ж таки живуть у різних психологічних часових поясах, і тільки ті люди з тилу, які пов’язані військовим досвідом, можуть хоч якось балансувати в суспільстві на межі відчуття реальності.
Як такий меседж впливає на родини військових: особливо на дружин, матерів, доньок? Це підтримка чи додатковий тягар очікувань?
Здебільшого викликає відчуття гордості і валідації своїх переживань у тих, хто чекає. Це свого роду маленька компенсація за очікування, жест підтримки. Для родин, які втратили рідну людину на війні, втратили з нею зв'язок чи які зазнали фізичних і психологічних травм, такий меседж може бути травмуючими. Тут все залежить від досвіду кожного.
Як сприймають цю рекламу ті, чиї близькі не на фронті? Чи є тут апеляція до їх сорому, провини чи протесту?
Я не побачила прямої апеляції до сорому даної категорії людей. Захисний механізм психіки тих, хто не воює, захищає їх від відчуття сорому та провини. Скоріш за все вони відслідкують тільки злість, агресію і заперечення, які будуть проявлятися якраз цим протестом як самозахистом. Хоча за ширмою звісно будуть і відчуття провини, і сорому, і тривожно-депресивні відчуття, і підсвідомо вони можуть впливати на організм та психіку. Але очікувати, що хтось подивиться цю рекламу і від сорому піде служити – думаю, не варто.
Де проходить межа між мобілізуючим меседжем і травматичним тригером, особливо для тих, хто втратив рідних?
Межа між тим, що мобілізує і тригерить, дуже тонка. Знову і знову повторюся – це буде залежати від індивідуального досвіду і сприйняття кожного. Звісно, для мобілізації суспільства дана реклама можливо й не найкращий вибір, але як підтримка бойового духу тих, хто воює і тих хто чекає, – дуже навіть непогана. Не забуваймо, що дехто вже чотири роки знаходиться в цьому постійному стані, в них теж згасають сили і мотивація, тому потрібно фокусуватися не лише на залученні нових, а й на підсиленні вже існуючих воїнів.
Чи може така реклама вплинути на зростання тривоги, самозвинувачення або емоційне вигорання?
У стані затяжної виснажливої війни і колективної травми багато чого може стати тригером для зростання тривоги і вигорання: люди виснажені і на фронті, і в тилу. Дана реклама не враховує вразливість всіх людей, які її подивляться, – це правда. Але попри суперечливості вона таки має свої позитивні аспекти: валідацію, визнання та шану військовим і їх родинам, їхню цінність і особливість, що зараз є вкрай важливим підтримуючим і мотивуючим кроком.
Що думають про “А мій в Азові” партнерки захисників
Наталя Бушковська, медична журналістка, дружина військовослужбовця
Попри захоплення, яке ми відчуваємо через рекламу, мене дуже хвилює, що це практично чи не перше відео, яке нарешті надає військовим та їхнім родинам привілей "пишатися".
Наталя Бушковська
Такі відео, і не від військових бригад, а на державному рівні, мали з'являтися три роки тому.
Але всім була зручна "лагідна дегуманізація" у вигляді котиків, сонечок і героїв, які не мають втоми й все порішають.
Бачу також роздуми, що це не переконає ухилянтів. Звісно.
Але важливість цього відео саме в тому, що нарешті родини військових з тих, хто має весь час щось пояснювати, виводять в абсолютно іншу площину. Фраза цієї жінки: "А мій в Азові", сказана трохи зухвало і навіть зверхньо, не потребує виправдань і пояснень.
Натомість питання хочеться поставити іншій жінці. Саме такого ставлення і, не побоюсь цього слова, такої пропаганди, не вистачає.
Колись одна людина, яку я вважала хорошою і навіть довіряла їй, сказала мені: "Ти вибиваєш собі повагу ногами". Не впевнена, що я щось вибивала ногами, але якщо хтось з родин військових дійсно мусить, то: Хьюстон, у нас проблеми.
Вже бачу спробу ботоферм працювати, порівнюючи наших жінок з росіянками. Чуваки, дуже товсто. Ви можете краще.
Наостанок скажу всім військовим і їхнім родинам: ви робите дуже гідну роботу. Ви не просто маєте право, ви мусите собою пишатись.
Валентина Машлай, дружина загиблого військовослужбовця Олександра Машлая
Ця реклама мені дуже сподобалася і відгукнулася. Вона справді про такі ситуації, в яких ми, як родичі військових, опиняємося. На ринку, в салоні краси, люди поруч часто не думають, що говорять. Нас дуже травмує коли родичі ухилянтів хизуються, що своїх "заховали". Ми ж за своїх теж хвилювалися, але поважали їх вибір.
Валентина Машлай
Так і потрібно з гордість казати "А мій/моя в Азові" чи іншій бригаді. Незручно має бути людям, що не виконують обов'язок із захисту України та своєї сім'ї. Це ролики про наші почуття і такі різні цінності. Бо в одних людей є гідність, а хто її не має, то принаймні хай не хизуються цим на людях. Це про повагу до тих, хто поруч, бо ми не знаємо їхній досвід і з чим вони живуть. Побільше б таких роликів.
Катерина Міщенко, дружина військовослужбовця
Я на тому полі, де НЕ окей хизуватися ухилянством чоловіків і кричати про це на вулицях, в чергах, кафе, громадських місцях. Мене ці розмови дуже бісять. Вони – не норма. І я з цим стикалась у житті, але коли люди дізнавались, що мій чоловік на війні, одразу ховали очі.
Катя з чоловіком
Прям як в фіналі того відео.
