Знайомтеся з “Незламними” – першим у Харкові футбольним клубом для гравців з ампутацією. Майже всі учасники – ветерани, які втратили кінцівки на фронті.
“Характер” переповідає матеріал медіа United24.
Тренування на милицях
Першим правилом, яке журналістам озвучили відразу після прибуття, було: не розмовляти з гравцями під час тренування, аби їх не відволікати. Це означало дві години очікування на лаві запасних, поки команда повністю занурена у спорт.
Гравці залишають протези на краю поля й розпочинають розминку – складний комплекс вправ. Це нелегко, але кожен старається.
Футбол для людей з ампутаціями відрізняється від звичайного, пояснює Володимир Лях, директор клубу “Незламні”. “Оскільки хлопці грають на милицях, навантаження на м’язи зовсім інше, – каже він. – Треба адаптуватися. Переважно працює одна нога, а руки залучені набагато більше”.
Володимир, сам ветеран, згадує, що хоча клуб офіційно заснували в березні 2025 року, його ідея виникла ще за пів року до того: “На той момент в Україні вже існувало п’ять подібних команд. Я теж ветеран і граю у футбол зі своїми побратимами. Під час церемоній нагородження ветерани завжди отримують відзнаки за оборону Батьківщини”.
На одній з таких подій Володимир познайомився з ветераном Олександром Тебеньковим – згодом він став тренером “Незламних”: “Коли побачив, як він виходить на поле на двох протезах, зрозумів: час настав. Побратими повертаються. Вони повертаються з пораненнями, але з любов’ю до футболу. Потрібно створити команду, щоб і вони могли тренуватись і грати на змаганнях разом з нами”.
Від мінного поля – до футбольного
Перші тренування “Незламних” стартували 23 березня. Відтоді команда встигла взяти участь у двох чемпіонатах. “Ми вже були на Весняному кубку в Києві і на Літньому теж. Обидва рази привезли “срібло”. Усі задоволені. Чекаємо на нові матчі й старанно тренуємось”, – розповідає гравець Олександр.
“Хоч я з дитинства мріяв про футбол, смішно, що тільки зараз, у такому віці, потрапив на чемпіонат і отримав автограф від Андрія Шевченка”, – продовжує 51-річний Олександр, який до повномасштабного вторгнення був художником, а потім вступив до лав 127-мої бригади 227-го батальйону територіальної оборони у Харкові.
“Брали участь у звільненні Старого Салтова, Стариці, Бахмута. Працювали в Сумській області”, – розповідає ветеран. Згодом підрозділ перекинули на Запорізький напрямок: “Саме там, біля Рівнопілля, я наступив на міну”. Це сталося в грудні 2023 року.
Менш ніж за два роки після травми Олександр уже дає інтерв’ю після чергового тренування. Каже, спочатку був скептичний щодо футболу: “Але, як тільки потрапив на стадіон, одразу почав бігати з хлопцями. І тепер намагаюся не пропускати жодного тренування”.
Безпечний простір, де знову можна сміятися
Володимир пояснює – кожен на цьому полі знає, навіщо він грає: “Ми граємо для себе, ми граємо для тих, хто повертається, щоб вони бачили: спорт існує. Їм не обов’язково замикатися в собі чи сидіти вдома – вони можуть вийти на поле з побратимами. Тут можна говорити про те, що сталося, про те, про що не скажеш цивільним. Коли потрапляють у команду – розкриваються”.
Клуб відкритий не лише для військових: “У футболі для ампутантів можуть грати як військові, так і цивільні. І чоловіки, і жінки, незалежно від віку”, – зазначає Володимир.
Наймолодшому гравцю команди – Артуру – 16. Він утратив ногу внаслідок російського обстрілу шкільного подвір’я в Харкові. Найстаршому – 58.
“На перших тренуваннях цивільним трохи ніяково, – каже Володимир. – Але вже на третє заняття вони вливаються, жартують з хлопцями й стають частиною команди. Атмосфера тут неймовірна”.
“Незламні” тренуються двічі на тиждень, але спілкування не обмежується лише полем: у гравців є спільний чат.
“У тих, хто вже був на фронті, зберігся внутрішній інстинкт жартувати, – розповідає Олександр. – Усі веселі, усі з гумором. Бо, якщо почнеш падати духом, швидко втратиш пильність. На фронті всі намагаються тримати одне одного. І тут так само: заходиш у роздягальню, а там сміх, сміх і ще раз сміх”.
Головне фото: United24
