"Характер" переповідає його історію, яку розповіла "Українська правда".
Священник із села Терпіння
Василь народився 1974 року на Запоріжжі у селі Терпіння. Виріс у патріотичній родині, але українську почув уперше в другому класі. В юності пережив релігійне і національне пробудження. Після педучилища, армії й роботи в школі, 2001 року пішов на контракт до Сімферопольського прикордонного загону.
У 2013-му отримав квартиру в Керчі. Але вже 2014-го після окупації Криму Василь залишив усе й вийшов з побратимами в Херсон, далі – служив у Лисичанську, а з 2019-го – в Маріуполі. Після виявлення у нього пухлини, почав шукати зцілення у вірі й став священником ПЦУ.
До повномасштабного вторгнення служив у храмі Петра Могили в Маріуполі. 15 березня 2022-го він провів там останню літургію.
Під час облоги міста Василь виконував обов’язки польового капелана. Був на "Горі", позиції між Бердянським шосе й аеропортом, де вперше в умовах активного бойового зіткнення взяв до рук зброю. Там же охрестив одного з "азовців". Після бою перейшов на "Азовсталь".
Кальміус у сяйві місяця
14 квітня прикордонникам наказали перейти до головного управління поліції Маріуполя, а в ніч на 15 квітня – прорватися на "Азовсталь". Їхній БТР упав з моста – Василь опинився у воді Кальміуса. Виплив з річки без зброї, але з молитвословом. Вважав це знаком – попереду буде полон.
З переломом руки дістався до "Азовсталі". У бункері молився з пораненими, допомагав шукати дрова, роздавав просфори, читав псалми. 15 травня командування оголосило про "почесний полон".
ГУЛАГ, тортури й Камишин
17 травня полонених привезли в Оленівку. У Василя забрали майже все, лишивши молитвослов. У бараках було тісно, їжі бракувало. Потім – тортури, мародерство, "етапи".
2 жовтня Василя відправили до СІЗО в Камишині. У "коридорі смерті" полонених били кийками, шокерами, далі на них чекала ніч на колінах на гравії – один офіцер впав у кому. У камері було 5–6 осіб, спілкувалися пошепки, бо били навіть за усмішку.
Щодень: підйом, гімн РФ, "доповідь у зігнутій позі", російські пісні. "День бані" був сеансом тортур. Василь щодня молився. Згодом почав читати молитви для всіх. Іноді до камери долинав церковний дзвін, хоча частіше – пропаганда, пісні Шамана, "Смуглянка", Брежнєв.
Червоний Хрест
Восени 2023-го до полонених вперше приїхала делегація МКЧХ. Тоді дали більше їжі, книжки: Джек Лондон, "Робінзон", "Три мушкетери". Одна з візитерів – жінка зі Швейцарії – плакала, тиснула руку кожному. Але жодних реальних зрушень не було. Цей "театр" для гостей закінчився побоями.
Адміністрація СІЗО не дозволяла навіть написати листа рідним. У грудні 2024-го Василя змусили надиктувати лист дружині – вона його так і не отримала.
Великдень і "смачна" паска
У грудні 2024-го вперше прийшов священник РПЦ – "благословив" полонених. Їм роздали Євангелія. Василь не міг читати – слухав, як читають інші, й плакав.
З січня 2025-го "режим" трохи послабили. На Великдень дали яйце й 10 грамів паски. У травні полонених зважили – у Василя був критичний дефіцит ваги. Його перевели до "напівмерців": годували краще і тортури припинились.
Обмін і гімн
Василь пам’ятає, як на "Азовсталі" командир казав: не чекати обміну, а просто жити. Та все ж 14 червня 2025 року його вивезли на кордон з Білоруссю. Український автобус і гімн дав зрозуміти – він вільний.
Вперше за три роки Василь зателефонував дружині, а потім обійняв дітей у лікарні. За час полону втратив понад 20 кілограмів.
Повернення до життя
26 червня Митрополит Епіфаній нагородив Василя Орденом Архістратига Михаїла. У липні він відсвяткував 51 рік. Каже, що у лікарні молитися важче, ніж у полоні: віра – те, що лишається, коли втрачено все.
Після реабілітації Василь хоче повернутися на службу капеланом. Його підтримка важлива для психологічного стану бійців.
"Хай наші серця не зачерствіють. Ми маємо змінитися духовно. І кожен хай почне зі спасіння душі – християнин, мусульманин чи буддист", – каже отець Василь.
Автор фото: Олександр Чекменьов
