"Характер" переповідає текст The Guardian
Фільм про самісіньке пекло боїв, де без довіри – ніяк
Ми вперше зустрілись у Слов’янську – у тилу східного фронту – восени 2023 року. Тоді Мстислав Чернов розповідав мені про "20 днів у Маріуполі" – документальний фільм, який згодом отримає "Оскар". Він складався з кадрів, які Чернов і його команда зняли в Маріуполі в перший місяць повномасштабного вторгнення. Але на той момент Мстислав уже працював над новою стрічкою – ще більш тривожною і болючою – "2000 метрів до Андріївки". Вона занурює глядача в самісіньке пекло боїв: у кадрі – відео з бодікамер солдатів і зйомки Чернова та його команди, які були поруч з бійцями. Глядач опиняється поруч із воїнами в окопах. Це страшно, криваво і неймовірно боляче. Після перегляду неможливо залишитися тією ж самою людиною, як до.
У центрі фільму – солдати 3-ї штурмової бригади, які мають звільнити село Андріївка на Донеччині. Єдина дорога туди – вузька смуга лісу між відкритими полями. Цей ліс – і щит, і, для багатьох, могила. Важкий і небезпечний прорив крізь ці два кілометри – основа сюжету. Але за зовнішньою динамікою бойовика в "2000 метрах" відчувається головне – ніжність. У поглядах, у взаєминах між чоловіками – в цій довірі справжня руйнівна сила фільму.
"Абсурдно усвідомлювати, що в той час, коли я перебуваю в безпеці, ці хлопці гинуть"
На момент монтажу більшість героїв фільму загинули. У стрічці бачимо, як вони підіймають прапор над Андріївкою – точніше над тим, що залишилося від неї. У 2024 році село знову втратили. "Зрештою, фільм став радше вшануванням пам’яті", – каже Чернов. Він отримав повідомлення про загибель одного з героїв, стоячи на червоній доріжці в Лондоні, отримуючи премію BAFTA. "Я постійно відчував провину. Було абсурдно усвідомлювати, що в той час, коли я перебуваю в безпеці, ці хлопці гинуть".
Парамедики надають допомогу пораненому побратиму.
На прем’єрі фільму в Києві, у травні, були рідні загиблих. Вони не бачили "2000 метрів до Андріївки" раніше. Один з героїв на позивний "Шева" розповідає у стрічці про дружину. Після показу вона підійшла до Чернова зі словами: "Дякую. Тепер я зможу показати онуку, ким був його дід". Режисер додає: "Якщо звести фільм до одного сенсу – це спроба зберегти бодай шматочки життя цих людей для їхніх родин".
В "Шеві" вражає його природність – він не позує. Навіть просить не знімати його: "Я ще нічого не зробив, що варте фільму", – каже. Але йде в бій, попри страх. Можливо, це і є справжня мужність.
Без спрощень і цензури
Одного вечора в Києві український друг запитав мене: чи цей фільм – антивоєнний? Гарне запитання. Звісно, Чернов ненавидить війну – він так і каже. Але назвати стрічку "антивоєнною" – значить спростити. У "2000 метрах" немає ані слави, ані переможної риторики. Ми бачимо простих людей: робітників, вчителів, айтішників, які кров’ю платять за кожен метр української землі. І водночас – глибоку повагу і співчуття до тих, хто, стиснувши зуби, чинить спротив російській агресії. Війна прийшла до них: у дім, у родину, в дитячі спогади, і їм доводиться її зупиняти.
Пейзажі сходу України – розлогі ліси, степи, обпалені вирвами й гусеницями – займають у фільмі окреме місце. Усе це – 30 кілометрів від Харкова, рідного міста Чернова. "Це – ландшафти мого дитинства, – каже він і додає: – Це коли ти біжиш у поле з бабусиного двору, крадеш кукурудзу чи граєш у схованки з друзями в лісі. Ці краєвиди – частина нашої ДНК". Саме тому режисер вирішив бути поруч з воїнами, а не лише використовувати бодікамери. "Цей фільм міг би існувати і без мене. Але для мене було принципово пройти цю землю пішки. Відчути біль, гнів і шок, що я більше не впізнаю ці пейзажі. Наче я не в Україні, а в лісах Вердена 100 років тому".
"Ці краєвиди – частина нашої ДНК"… кадр із фільму "2000 метрів до Андріївки".
Візуально Чернова надихали картини Першої світової. Зокрема робота Пола Неша "Ми створюємо новий світ", а ще "Шляхи слави" Крістофера Невінсона, де два британські солдати лежать мертвими в лісі. В час війни у Британії заборонили цю картину: вбивати на полотні німців дозволялось, а британців – ні. Чернов упевнений: його фільм не пережив би ту цензуру. Він занадто чесний. Він показує смерть українських солдатів, хоча в найстрашніші моменти екран гасне."Це як інстинкт: коли поряд вибухає, ти закриваєш очі", – каже режисер.
Велика проблема, яка турбує солдатів
Фільм має глибоку моральну місію – показати війну такою, якою вона є. Без прикрас і офіційних реляцій. "Є одна велика проблема, яка турбує солдатів більше за все, – каже Чернов. – Це не відсутність підтримки від США. І не те, що Росія не хоче закінчувати війну. І навіть не те, що воїни роками житимуть на фронті і втрачатимуть побратимів. Найстрашніше – що частина українського суспільства віддалилася від солдатів".
Це правда. В Україні часто чути тривогу: як зшити розірвані досвідом частини суспільства; як об’єднати тих, хто на фронті, тих, чиї рідні служать, переселенців, добровольців і тих, хто намагається не бачити війну?
Чернов згадує спеціальний показ у звичайному кінотеатрі в Києві: солдати вийшли із зали після перегляду "2000 метрів" поряд із людьми, які дивилися блокбастери в інших залах і їли попкорн. "Вони сказали мені: Мстиславе, ми хочемо, щоб ці люди подивилися цей фільм. Щоб вони знали, що з нами відбувається".
Фільм – про відстань. Ті небезпечні 2000 метрів до Андріївки. І водночас – 3000 кілометрів до Парижа. І про російську телевізійну фантазію, що танк за добу доїде до Бундестагу, а ракета за 20 хвилин долетить до Лондона. І, головне, про ту нульову відстань – між серцем солдата і глядачем. Тому що ти більше не дивишся фільм. Ти там. Разом із ними.
