Поліна Лев – волонтерка, яка до повномасштабного вторгнення водила людей у Чорнобильську зону і по підземках Києва, а після – їздила з гуманітаркою у деокуповані села. Станіслав Зорій – ветеран ССО, який отримав поранення під Бахмутом і пройшов складну реабілітацію.

Їхня історія почалась із випадкової зустрічі на акції з підтримки військовополонених. А перше побачення привело не у ресторан, а на Марсове поле у Львові. 

Поліна і Стас розповіли "Характеру" історію їхнього кохання.

Від урбанотуризму до волонтерства

До великої війни Поліна Лев займалась урбантуризмом: проводила екскурсії підземеллями, іноді лазила на закинуті заводи, ходила в зону відчуження.

Ще була "діггером" – організовувала неофіційні вилазки міськими комунікаціями, від дренажних штолень до метрополітену. "Мені завжди подобалось відкривати для людей інший світ, розширювати їх рамки свідомості, долати страхи". 

Спочатку такі вилазки робила з друзями, а згодом як гідка. 

Після деокупації Київщини навесні 2022 року вона з компанією сталкерів-волонтерів почала їздити у звільнені села під Чорнобилем. "Всі мости були підірвані, щоб блокувати пересування окупантів. Коли через них проклали переправи, ми їздили на своїх низьких машинах, відривали бампери. Але коли тебе зустрічають люди які місяць не бачили хліба і дякують за те, що ми їм привезли, то про себе і машину вже якось не думаєш", – розповідає Поліна.

Поліна ЛевПоліна ЛевАвтор: Євген Гончарук

У її родині волонтерство і служба давно переплетені. На початку 22 року всі в сім'ї залишились без роботи. Декілька тижнів просто слідкували  за новинами. За кордон їхати ніхто не планував, тож вирішили бути корисними тут і зараз. "Батько з мамою разом пішли в воєнкомат. Тато став в чергу, а маму все ж таки попросив бути вдома, в разі чого допомогти стареньким батькам". 

Сама ж мама в 2014-му пішла доброволицею у ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь). Батько долучився до війська у 2022-му і служить досі. "Просто пішли щось робити. На величезній мотивації", – каже Поліна.

Дві міни і місяці реабілітації

На крайньому виїзді Станіслава з позицій, вони з побратимами сильно пошкодили колесо машини. Коли почали ремонтувати його, майже одразу потрапили під перший приліт. Їх підібрала наступна машина – знову приліт 120 міни. Зрештою в машині лишився живий тільки Стас – йому вдалось дочекатись евакуації. 

Після почалася складна реабілітація. Більше 30 операцій. Інфекція в суглобі, ампутація, кілька етапів протезування, потім – ендопротез з титану. "Я не лежачий пацанчик. Навіть зі спейсером у нозі ходив з хлопцями в гори. Через силу, через біль, але йшов", – каже Стас.

На момент знайомства з Поліною він уже стояв на протезі, спирався на милицю. Проте місяці реабілітації і болю дали своє: чоловік боровся з депресивними думками, проте активним способом. В один з таких днів вийшов зі шпиталю в Києві і пішов на акцію підтримки військовополонених. 

Там і зустрів Поліну вперше. Поглянув їй в очі і привітався. Але все ж не підійшов. Цього разу.

"Го" у директ

У жовтні 2023 року Поліна вирішила провести день народження на самоті в горах. Прямого потяга з Києва до Ворохти не було – довелось їхати з пересадкою у Львові. Вона зробила сторіс: мовляв, буду ввечері у Львові, якщо хтось хоче на чай – пишіть.

"Я просто написав: го. Без привітання. Побачив, що буде у Львові, і вирішив приїхати. Для мене це було нормально: вона мене давно цікавила як особистість", – каже Стас.

Він сів у машину і приїхав з Франківська, щоб зустріти її на вокзалі. "Я виходжу з потяга – і бачу ці самі очі. Він колись уже привітався зі мною на акції в Києві. Я це згадала", – говорить Поліна.

Побачення на Марсовому полі у Львові – і два тижні в Дземброні

"Ми пішли на Марсове поле: до могили нареченого нашої спільної подруги. Посиділи, поговорили. Потім була комендантська година і Стас сказав: давай я тебе відвезу в Дземброню", – згадує Поліна.

На Марсовому поліНа Марсовому поліАвтор: архів героїв

Вона погодилася. Він посадив її за кермо – це вразило Поліну. "Коли чоловік на першій зустрічі садить тебе за кермо своєї машини – це довіра", – каже вона. Вони їхали всю ніч – і пробули разом два наступні дні. 

Після того були спільні Франківськ – разом відвозили машину Стаса в Краматорськ, де вона була потрібніша. Незалежно від того, де це: Харків, Краматорськ чи Київ, Поліна і Стас майже не розлучались. "Я сказала: не хочу більше оцих от їздінь. Він відповів: все, більше не будеш. І забрав мене до себе", – згадує Поліна.

Всюди разом

Вони й досі намагаються все робити разом. Якщо Стасу треба на схід допомогти побратимам – їдуть разом. Якщо Поліні, як журналістці, треба знайти історії – Стас зв’язує зі своїми чи з командирами.

"Я не застала той період, коли він був на бойових. І це, може, й добре. З того моменту, як ми познайомилися, ми скрізь разом", – каже Поліна.

Поліна і СтасПоліна і СтасАвтор: архів героїв

"Після знайомства з Поліною я почав відновлюватися. Повернувся в ринг. Почав ходити в гори. Знову став активним. Вона підтримала мене – і дала поштовх", – розповідає Стас.

Дівчина визнає: коли з’явився Стас, усе стало просто. Він дав відчуття спокою, безпеки, нормальності. "Ми дуже швидко почали відкриватись одне одному. Не гаяли часу на сором’язливість чи банальні питання. Одразу все було по суті", – каже Поліна.

Вона зізнається, що мала дитячу мрію: хотіла, щоб її чоловік був із заходу України, щоб говорив українською, мав темне волосся, бороду, сильні руки й спину, а ще – машину. "Ось так скромно. Але Всесвіт мене почув", – сміється дівчина.

Поранення – це унікальність

Поліна cприймає протез Стаса як те, що робить його особливим. Це символ його боротьби. "Я закохалась у його дуже сильну особистість, у потенціал, у велике світле серце, – говорить Поліна і додає: – Його поранення – це його унікальність".

хлопець з ампутацією і дівчинаСтас і ПолінаАвтор: архів героів

Каже, що спочатку просто спостерігала, як Стас живе з протезом: як доглядає за ним, за культею, за паралізованою ногою. Потім почала допомагати: повторювати ці щоденні ритуали так, ніби вони завжди були спільними.

Поліна чесно зізнається: у дитинстві боялася людей з ампутаціями. Не хотіла дивитися, соромилася: "Мені просто не пояснювали. Коли стала дорослою і почала бачити ветеранів, то з’явилися повага й захоплення. А коли зустріла Стаса – страхи зникли, наче їх і не було. Але мені все одно соромно, що я так колись думала".

Хлопець і дівчинаСтас і ПолінаАвтор: Євген Гончарук

Жалю до Стаса через ампутацію вона ніколи не відчувала: "Я можу сміятися, коли він шпортається, і не панікую, коли він падає. Буває, протез не встигає вирівнятись, а він уже переносить вагу. І тоді – раз – і впав. Це нормально. Я не бачу сенсу робити з цього трагедію".

Поліна любить його коротку ніжку. Любить пальці, яких він не відчуває. Любить, коли діти в магазині із захопленням кричать: "Мамо, дивись: у дяді нога як у робота!" Любить, як він танцює, як боксує, як просто живе.

хлопець і дівчинаСтас і ПолінаАвтор: архів героїв

З упередженнями стосовно ампутації Стаса вони стикалися лише в коментарях від русні. "А так – ні. Моє оточення – нормальне. У нас закладений механізм швидкої оцінки. Ми схильні складати перше враження за зовнішністю. Але це дуже поверхнево. Якщо дозволити собі подивитися глибше – думка змінюється", – пояснює Поліна.

7.07.2025 Стас зробив Поліні пропозицію на горі Піп Іван.