Власний досвід
Андрій потрапив на фронт у лютому 2022-го добровольцем. Пройшов оборону Києва, навчання у Великій Британії, після чого його підрозділ сформували в новий батальйон і відправили на схід. У жовтні під Горлівкою він отримав поранення, в результаті якого ногу довелось ампутувати.
"Перші тижні я ледь ходив на милицях, і навіть коли вже міг – просто не було куди. Наприклад, шпиталь у Луцьку стоїть майже на окраїні, навколо – крутий схил і один магазин. І все", – згадує він.
Додатковим ударом стала ізоляція. Психологічна, не побутова. В палаті всі були з різним рівнем травм і підтримки. Один із пацієнтів – Сашко, близько сорока, без родини поблизу, адже старенькі батьки не могли приїжджати до нього з Нікополя – почав пити. "Якось нам з медсестрою його навіть з підлоги доводилось піднімати", – каже Андрій.
Андрій потрапив до шпиталю у Львові – побачив схожі історії. Один із бійців, Льоня, втратив всю родину внаслідок ракетного удару. Але вижив, витримав і навіть повернувся на службу – завдяки волонтерам, які з’явилися поряд.
Походи в шпиталі
Після реабілітації Андрій повернувся до Києва. Після складного поранення стало очевидно, що на службу він не повернеться. І тоді виникла ідея – створити регулярні відвідини шпиталів для підтримки поранених. Формат простий: люди приходять, об’єднуються в групи, заходять до палат, знайомляться й розмовляють з пораненими військовими.
"Це не організована психологічна допомога. Ми не психологи. Ми просто люди, які хочуть поговорити з військовим, якого ніхто не навідує", – каже Андрій.
Ініціатива почалась у січні 2024 року. Організовує її команда "Студентського штабу". До відвідин долучаються студенти, викладачі, ІТ-фахівці, журналісти, підприємці – будь-хто. І майже щовихідних вони ходять до шпиталів Києва.
Кожного разу команда відвідує близько 30–40 бійців. Загалом – уже понад 2000 людей за півтора роки. Декого бачать по кілька разів – під час повторного лікування чи реабілітації. Один із таких хлопців навіть пожартував: "Ви мене переслідуєте".
Історії поранених
Серед усіх військових однією з найболючіших для Андрія стала історія Сергія. У ветерана внаслідок поранення були перебиті обидві ноги. Довгий час він лежав в окремій палаті, а згодом стан погіршився, і до нього перестали пускати. Команда передавала йому речі через медсестру – кепку, щось солодке до чаю. Через кілька місяців з’ясувалося, що обидві ноги все ж довелось ампутувати.
Відвідини військових
"Тоді ми не знали, що сказати. Але йому було важливо, що про нього хоча б пам’ятають", – каже Андрій.
У команді згодом з’явилось правило – коли йдеш із палати, прощаєшся словами: "Сподіваємось, що наступного разу вас тут уже не буде. Щоб виписали".
Чого найбільше бракує
На питання про головну проблему поранених Андрій відповідає коротко: відсутність контакту. "Люди не дзвонять, бо не знають, що сказати. Друзі, родичі, колеги просто зникають. Це найчастіше – навіть не зла воля, а страх. Страх не так спитати, не так відреагувати".
Це замкнене коло. Військовий, який залишився без підтримки, дійсно починає реагувати різко. Може замикатися або, навпаки, бути агресивним. Але не через те, що "контужений". А тому що ніхто з ним не розмовляє.
Андрій констатує: інколи достатньо п’яти хвилин щоб написати чи подзвонити до знайомого воїна. Найкраще, звісно, прийти. А якщо не знаєш як говорити правильно – цього завжди можна навчитися.
У межах ініціативи Андрій також проводить короткі лекції по комунікації з військовими – онлайн чи наживо. Для тих, хто хоче долучитися, але боїться сказати щось недоречне. Там він пояснює базові принципи спілкування з воїнами під час лікування, після поранень, у стані втрати чи ізоляції.
Як долучитись?
Анонси походів – у інстаграмі і телеграмі Студентського штабу.
Формат – раз на тиждень, зазвичай на вихідних.
Кого запрошують – будь-кого, хто хоче підтримати військових.
Як приєднатися – написати організаторам у телеграмі чи інстаграмі.
"Це не про велику допомогу. Про звичайну людську підтримку", – коротко підсумовує Андрій.
