У новому випуску подкасту "Думки на стіл" з Оленою Риж ветеран Олексій Притула розповідає свою історію: як з ветеринарного лікаря став штурмовиком, як вижив після прильоту ворожого снаряда і як приймав нову реальність без ніг. Разом із ведучою вони говорять про рішення йти на фронт, роль родини, тригери в цивільному житті, мову як вибір і байдужість частини суспільства.
До війни
Олексій Притула до 2022 року працював ветеринарним лікарем в Одесі. Після 2014-го мав намір вступити до Нацгвардії, але тоді, за його словами, не склалося. Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, сумнівів не було: він самостійно звернувся до військкомату в березні, але виклик отримав лише в липні. Після базової підготовки його направили до десантно-штурмових військ. У серпні він уже був під Бахмутом, на позиціях.
"Ми тільки приїхали в бригаду – і майже одразу в бій. Не було часу адаптуватись. Ти ще цивільна людина, але вже стріляєш".
Поранення і прийняття
Під час одного з виходів у вересні 2022 року його окоп накрила ворожа артилерія. "Я памʼятаю звук. Памʼятаю, як мене підкинуло. Я сам собі наклав турнікет".
Після евакуації та стабпункту – шпиталь і діагноз: обидві ноги доведеться ампутувати. Одна – вище коліна, друга – нижче.
"У мене не було депресії. Був шок, був страх, але не було депресії. Я якось швидко це прийняв. Плюс, коли ти бачиш, що люди гинуть, а ти залишився живий, то думаєш: ну блін, ну да, ну отак сталося".
Сергій Притула
"Зараз я не соромлюся своїх протезів. Я ними навіть пишаюся. Це моя частина. І це значить – я вижив".
Важливою опорою була родина: дружина і донька. Дитині на той момент було десять. Вона знала про поранення, знала про протези. Коли вперше побачила батька в лікарні – не злякалась. "Просто сказала: “О, кров, прикольно”. І все. Я зітхнув з полегшенням".
Повернення до себе
Сьогодні Олексій у цивільному. Продовжує відновлення, займається громадською діяльністю, ходить у шортах, не приховуючи протезів. З гумором каже, що почувається трохи як герой фільму "Врятувати рядового Раяна": той, хто вижив і тепер мусить жити достойно.
"Я не відчуваю, що роблю щось по-справжньому корисне. Але я пробую. Бо кожен має повертатися до життя".
Байдужість і чутливість суспільства
Найбільше в цивільному житті тригерить не жалість, а ставлення тих, кому просто все одно. Олексій каже, що байдужість – гірша за страх чи жаль. Іноді легше зустріти щире "дякую" на фронті, ніж у місті.
Олена Риж і Олексій Притула
"У цивільному житті багато тих, кому начхати. У когось війна тільки в телевізорі. Це деморалізує. Але я знаю, заради кого ми тримаємось".
Мова як вибір
Олексій свідомо говорить українською – вся родина після поранення також перейшла на мову. "Мені була потрібна зброя. І мова стала моєю зброєю". Зараз донька виправляє, якщо тато вживає русизм.
"До війни я міг говорити російською, бо так звик. Але після поранення щось клацнуло. Тепер я навіть не уявляю, як це – не говорити українською".
"Я звичайний тип. Я не герой. Але я не дозволив собі зламатись. Тому якщо зміг я – зможе кожен".
Більше розмови Олени Риж з Олексієм Притулою у відео.
