Характер розповідає історію захисника, якому не давали шансів вижити.
Прийшов до тями через три місяці
Олександр пішов до війська у 2023 році. Після базової підготовки на Яворівському полігоні його відібрали до окремого штурмового батальйону. Він служив водієм-механіком: евакуював поранених і загиблих безпосередньо з лінії зіткнення – з нуля до стабпункту.
"Наша задача була: заїхати, забрати і вивезти. На стабпункті вже лікарі надавали допомогу. А в нас просто не було часу", – згадує він.
На фронті Олександр пробув пів року. Найстрашніше сталося під час евакуації одного з побратимів: "Ми витягували трьохсотого середньої тяжкості. Спочатку вдвох, потім викликали забрати ще двох. Нас, мабуть, засікли: або з дрона, або ще якось. І тоді накрило мінометним обстрілом".
Олександр знепритомнів одразу. З поля його винесли лише під ранок. Прийшов до тями вже в Києві – майже через три місяці.
"Я чув, що до мене говорять, але відповісти нічого не міг. Не міг балакати, бо все було на апаратах. Увесь час були трубки, нічого не розумів".
"Саша в комі. Ситуація критична"
22 січня 2024 року Юлія помітила, що чоловік не подзвонив до 11-ї ранку, як робив завжди. Його не було в мережі. Побратими не могли сказати нічого конкретного, але одна з дівчат зі штабу підтвердила: поранений і його вже везуть до Дніпра.
"У той самий день я зібралась і поїхала. Наступного – була в госпіталі".
Там Юлія побачила Олександра після багатогодинної операції. Він був у медикаментозній комі: так вирішили лікарі, аби не допустити больового шоку. Лежав на животі. Обличчя і руки були неушкоджені. Але ураження були глибші: внутрішні.
"Коли я вийшла з реанімації, лікарі вже пояснили: стан критичний і шансів, що він виживе, дуже мало".
У Олександра був перелом стегна, масштабні ураження сідниць, ураження живота. Довелося проводити резекцію тонкого і товстого кишківника. Ампутацію обох ніг зробили 24 січня, щоб зупинити поширення інфекції. Згодом почалася штучна підтримка всіх життєвих функцій: працювало лише серце.
"Він був на межі майже пів року"
Реанімація розтягнулася на місяці. Кожного разу здавалося, що стабілізувались – і знову назад. Сепсис повторювався шість разів.
"Шість разів лікарі повертали його. Один з хірургів сказав: у 95% подібних випадків пацієнти не виживають. Але він вижив. Так, як він боровся, у клініці не боровся ще ніхто", – розповідає Юлія.
Олександр переніс близько 120 хірургічних втручань. Усе це в умовах майже повної нерухомості, штучної вентиляції, замісної терапії для нирок. До лікування долучалися й іноземні фахівці: допомагали формувати схеми пластичних операцій, консультували щодо наступних етапів.
"Залучили всіх. У Феофанії працювали всі лікарі: від хірургів до реабілітологів. Він був на межі майже пів року", – згадує Юлія.
"Вертикалізація. Ми дочекались"
Коли нарешті настала стабільність, почалася реабілітація. Подружжя звернулось до Protez Foundation – української протезної організації.
"Коли ми туди прийшли, у них не було подібних випадків. Але вони не розвели руками. Сказали: спробуємо. І зробили. Вертикалізація – це були емоції, яких не описати. Ми дочекались", – емоційно розповідає Юлія.
Зараз Олександр пересувається на тимчасових стабіксах. Наприкінці місяця він з Юлією летить до США: там будуть ставити постійні протези.
"Неймовірні люди з великим серцем"
"Не хочете донатити фондам – допомагайте напряму. Бо війна – вона в кожній родині. У когось брат, у когось однокурсник. А в Києві, здається, що війни нема. Тільки тривоги. А насправді – вона є. Життя триває. Ще купа роботи", – каже Олександр.
Волонтерка Тата Кеплер підтримувала Безверхніх з перших днів. Саме вона доставляла життєво необхідні антибіотики, підтримувала морально, згодом оплатила й протезування. Волонтерка Вікторія Алексютенко, фонд "Птахи", лікарі, анестезіологи – Безверхні не забувають нікого, хто допомагав і витягував їх.
Безверхні з Татою Кеплер
"Це неймовірні люди. З великим серцем. Дуже хотілося б, щоб таких було більше – це була б інша країна", – каже Юлія.
