Як відбувався вихід з Азовсталі, якою була перша зустріч з ворогом та чому з перших хвилин стало зрозуміло, що ворог не збирається дотримуватися домовленостей. Про це у новому подкасті Характеру розповіли азовці на псевдо Пако, Южний і Расті, які після 2,5 років неволі повернулися на Велику Землю.
Пако
«Я лежу на Желізяці з пораненням, прикутий до ліжка. Приходить Редіс і каже: йдуть перемовини, скоріш за все — здаємося в полон. І я так лежу й думаю: ну, капець просто настав. Інтернету немає, навіть рідним не напишеш — що, мовляв, Саша в полоні, здається. День був сумний, тривожний. Але якась надія ще трималася, бо я вірив командиру. Вірив, що все буде добре.
Поруч лежали поламані хлопці — без рук, без ніг, з пробитими легенями. Всі думали тільки про одне: чи доживуть вони взагалі до цієї здачі в полон. Ми говорили про мам, бабусь, дівчат — як їм це сказати. Інтернету не було, але один раз я зловив зв’язок і написав коротко: «Скоріше за все, здаємось».
Сприйняв цей наказ я спокійно. Бо військовий. Бо наказ є наказ. І сумніватися в командирі я не мав підстав — ніколи не сумнівався. Тому виконав це з гідністю.»
Расті
«Отримав наказ піти на Желізяку — забрати нашого побратима. У нього була сильно зламана нога, в кількох місцях. Казали, що діє режим припинення вогню. Я прийшов, там паніка, шок — усі гниють, важкопоранені, жорстко дуже. Я його підняв, несу на собі, а він каже: "Ти нічого не знаєш? Кажуть, що ми здаємось", — а я справді нічого не знав.
Расті
Є навіть фотка з того дня — з другом Фростом. Ми щось балакаємо, і тут виходить командир: "Збирайтесь. Треба ухвалювати рішення, щоб урятувати важкопоранених".»
Южний. Евакуація з Азовсталі
«Мені дали наказ переписувати хлопців і готувати документи для передачі між Україною та Росією. Тому перша комунікація з росіянами у мене була одразу — я не чекав три дні, як інші. Стою, переписую на вулиці, а поруч, через місточок, москалі вже кричать: "Ти фашист! Щоб ти здох! Діди воювали!" Ну, шляпа якась, якщо чесно. Отака в мене була перша розмова з ними.
Друг Вайчик з хлопцями стояли неподалік, питав постійно: "Що чути? Що далі буде?" А я не знав, що відповісти. Ми просто виконували наказ. Значить, так треба. Уже потім нам скажуть: "З вами домовлявся генерал, а не ми". Ну, типу — і все.
Виконали наказ стояти, виконали наказ вийти з гідністю, з честю. Щоб урятувати важкопоранених, дівчат, увесь особовий склад. А куди далі — було незрозуміло. Поруч стояли росіяни й несли якусь херню: "Це наша територія, ви — наші". А ти стоїш, переписуєш, розумієш — усе, ти вже в їхніх руках. Далі — побої, катування, все по накатаному. І ти це ковтаєш, бо мусиш. Це вже інша історія.»
Пако
«Я здавався в перші хвилі — 16 травня. Я не називаю це евакуацією. Евакуація — це коли тебе вивозять із небезпечного місця в безпечне. А тут тебе несуть із одного пекла в інше — ще й де б’ють при цьому. Це просто здача в полон, і все.
Колона людей. Чотири чоловіки несуть одного на ношах. Кожен — зі свого підрозділу, веде свого побратима. Я лежу з поламаною ногою, шина, весна, тепло. Дістаю контрабандну пачку "Прилук" 2013 року, запалюю, дивлюсь у небо й розумію: це капець. Біля мене Бодька — зараз уже звільнений з полону.
Кажу хлопцям: "Треба триматися. Я не знаю, що буде, але триматися треба". Довели до пазіка, дев’ять місць, мене прикріплюють. І перше, що чую від росіян: "Ну что, уроды, вот вы и попались". І я зрозумів — щось пішло не так.»
Як азовці пережили полон, які були умови утримання та їжа, як поводилися російські наглядачі і як вони планують мститися за закатованих побратимів — у новому подкасті «Характеру».
