"Фісташка" в білому халаті. Перша ротація – становлення бойової медикині

"Характер" розповідає історію становлення "бойової медикині" – у реальному часі.  

Дизайнерка

Марічка з села Українка, що біля Кривого Рогу. Вона – четверта дитина з одинадцяти. Сім’я велика. Серед братів і сестер є й прийомна дитина – хлопчик, який давно вже свій, рідний.

МарічкаАвтор: Архів героїні

Батьки Марічки зробили все, щоб діти мали всього вдосталь: двоповерховий будинок у селі, маленький ігровий майданчик у дворі, гуртки, додаткова освіта. Тато денно і нощно пропадав на полі; мама – в турботі за величезною сім’єю. 

***

Наше село – на межі Дніпропетровської й Херсонської областей. Воно опинилося майже на лінії фронту. Кілька сіл поруч уже були окуповані. Ворог стояв зовсім близько.

Наш дім часто приймав військових, які захищали ці території. Вони зупинялись у тих будинках, яким довіряли. Моїх батьків добре знають в селі – добрі, відкриті, віруючі люди з великою родиною. Люди знали, що в нашій хаті їх не зрадять.

Хлопці час від часу заходили поїсти, помитися, перепочити. Бувало, й ночували. Молодші братики й сестрички їх обожнювали. У мене навіть в Інстаграмі є фото, де малі в касках і бронежилетах бігають по хаті. Військові, коли мали змогу, приносили щось дітям – маленькі подарунки. Бо самі далеко від своїх, а тут – живі, бешкетні діти. Це їх теж трошки “розряджало”.

Братик МарічкиАвтор: Архів героїні

Моєму молодшому брату тоді було два роки. Мама кожного дня готувала купу всього: по 200 пиріжків, борщі, ліки на всі випадки життя. Військові приходили, а вона вже їх чекала з теплим. І я тоді собі думала: “Молодці батьки, звісно. Класно”.

Сама я, паралельно з навчанням, допомагала студентам з самореалізацією в християнській організації "Campus". З початком повномасштабного "Campus" закрили і я організувала волонтерку зі ще однією дівчинкою. Тоді я взагалі не відчувала, що буду сама працювати з військовими. Здавалося, що у батьків своє служіння, у мене – своє.  

***

Школяркою Марічка шість років відвідувала художню школу й мріяла стати дизайнеркою. В іншій сільській родині така мрія могла би здатися несерйозною. Проте не в її: дід Марічки був архітектором, сестра – піаністкою. Тож ніхто не бачив перепон у її прагненнях. 

Але під час вступної кампанії Марічка, зайнята волонтерством, не розібралась у своїй системі пріоритетів. І замість омріяного дизайну потрапила на бюджет медичного факультету: він стояв першим у списку “для кількості”.

Диплом медичного мучив Марічку наступні чотири роки. Вона була переконана, що потрібно довчитись, аби не злетіти зі стипендії і врешті закінчити бакалаврат. Марічка збирала гроші на якісні курси дизайну на різних підробітках з цілковитою впевненістю, що працювати за спеціальністю вона не буде. Навіть отримала тимчасовий захист в Ірландії, а потім перевезла до себе батьків і молодших брата та сестру, подалі від близької окупації. 

Марічка по центруАвтор: Архів героїні

Але залишалась одна формальність: диплом. Щоб його отримати, треба було пройти обов’язкову двомісячну практику в лікарні. Без неї багаторічне навчання не зараховувалося. І Марічка повернулася в медицину. З неохотою. З відчуттям, що це лише тимчасово: зробити, що треба, і знову за кордон, до родини, до нової мрії.

Але щось пішло не за планом – у хорошому сенсі. Вже на третій день у шпиталі Марічка зрозуміла, що якимись дивними шляхами у 22 знайшла свою мету, ціль і призначення в житті.

Здається, нічого особливого: ранкові перев’язки, пацієнти – військові, поранені, мовчазні або балакучі. Але те, що вона може їм допомогти – обробити рану, підстригти нігті, вивезти на вулицю у кріслі колісному, поговорити – раптом виявилося не "медичною рутиною", а чимось глибоко осмисленим. Не роботою, а служінням. 

Марічка поряд з пораненимАвтор: Архів героїні

Вона побачила в поранених військових щирість, яку давно не зустрічала в повсякденному житті. Побачила красу в болючому і зовнішньо непривабливому процесі відновлення. Відчула, що тут немає місця поверховості – усе справжнє; що вона тут теж справжня – без маски.

Замість двох місяців Марічка залишилася в лікарні на майже два роки. І більше не називала цей фах "випадковим".

***

У шпиталі час іде інакше. Ти настільки в роботі, що забуваєш поїсти. Не тому, що депресія. Просто організм більше не подає сигналів. Не хочеш, не встигаєш, не думаєш.

Після перших втрат усе загострюється. Один із пацієнтів – з позивним Курятник – попросив: “Підстрижи мені нігті, добре? Бо ти медик, я тебе як дівчину не сприймаю. А перед волонтерками якось соромно”. Я обіцяла зайти наступного дня, але не змогла. Прийшла через день, а його вже не було. Реанімація, потім – смерть. Обіцянка залишилася зі мною.

Ця ситуація стала для мене поворотною. Відтоді я намагаюся виконувати кожне прохання одразу. Бо “потім” може не настати. Навіть якщо це дрібниця – чай, нові шорти чи почитати щось разом – я не відкладаю.

Мені важко відмовити. Я знаю, що не зможу врятувати всіх, але коли хтось просить, я хочу, щоб я могла допомогти саме сьогодні. Тут і зараз.

***

Психологиня, разом з якою працювала Марічка, першою помітила в ній вигорання. Почала давати поради: як подбати про себе, не знецінювати втому, не розчинятися повністю в роботі. Але Марічка лише відмахувалася: "Та-та, потім, зараз не до того".

Вона свідомо заганяла себе в роботу – по 13 годин на день. Так було легше. Фізична втома затуляла емоції. Прийшла додому – і вже немає часу на сльози, на роздуми. Тільки сон. В 5:00 ранку знову вставати на зміну.

Марічка під час роботи в шпиталіАвтор: Архів героїні

З часом це виснаження почало проявлятись у дрібницях. Марічка все частіше діяла на автоматі, жартувала з пораненими за наперед продуманими формулами. Ті самі жарти повторювалися знову й знову: вже не від щирого серця, а просто, щоб підтримувати атмосферу. Військові цього не помічали. А от психологиня-волонтерка – помітила. Так Марічка потрапила у власну терапію.

Шива

У шпиталі, як і на будь-якій іншій роботі, якщо медик звільниться чи піде, на його місце знайдуть когось іншого. А у війську – не завжди. Хлопці розповідали Марічці: вийшли на бойове, а медик не доїхав, не встиг; чи просто не було кому забрати; якщо щось стається, лишаєшся сам на сам.

Марічка думала: якщо у військо підуть її молодші брати, вона має бути готова допомагати, щоб бути там поруч з ними. Тепер же знає, що родичів не ставлять в одну ротацію – це вважається корупцією. 

Підписувати контракт Марічка боялася. Не через саму роботу. Через досвід спілкування з людьми, які дозволяли собі явно зайве: тиск, непрохані дотики, натяки. І навіть у шпиталі, де здавалося б, є певна межа, вона часом стиралася.

Медсестра у шпиталі – як багаторука Шива. Треба бути всюди: обробити рани, нагодувати, пересадити на крісло колісне, поговорити, пожартувати, підтримати. Усі приїжджають без нічого – хтось навіть без кінцівок. Хтось не може тримати ложку – годуєш з неї і робиш це не тому, що "так треба", а тому, що хочеш. 

Більшість дякують. Але трапляється той один, який скаже: "Ти перев’язала всіх, але головне – мене. Значить, між нами щось є". Раніше Марічка не знала, як реагувати на таке. Тепер може віджартуватися: "Так, між нами щось є – прірва". 

Але те, що вона сміється, не означає, що їй не огидно.

Частина військових чомусь вважає, що залицяння – це форма підтримки. Що вона має радіти, бо це свідчить про її "привабливість". Але коли просиш: "Не треба так", чуєш: "Та я ж просто жартую". І цей "жарт" повторюється знову і знову, попри очевидний дискомфорт.

Зрештою Марічка почала вигадувати "хлопця", щоб відкараскатись. А іноді питала прямо: "Я на повію схожа, чи що?" Було особливо огидно, коли сімейні чоловіки писали: "Я б з тобою зрадив дружину, ти така світла людина".

Після ворожої атакиАвтор: Архів героїні

Марічка настільки втомилася від натяків, що навіть змінила стиль. Перестала носити сукні, фарбуватися, користуватися парфумами. Була переконана, що винна сама, що провокує. Один знайомий капелан порадив їй “одягатися скромніше” і Марічка повірила. Хоча, як вона пізніше казала: "Я вже нічим не пахну, не виглядаю яскраво, не блищу – а все одно лишаюся мішенню".

"Я вже зробила все, щоб ви зрозуміли – мені це неприємно. Але вас, здається, це тільки заводить", – каже вона. І ця втома – не фізична. Вона про межі, які постійно доводиться виборювати.

"Госпітальєри" здались ідеальним виходом. З гарним балансом між служінням, допомогою, повагою до особистих кордонів та особистою свободою.

Про першу ротацію Марічки читайте у наступному матеріалі-щоденнику бойової медикині.