"Характер" переповідає розмову Володимира з Оленою Риж з подкасту "Думки на стіл".
Повернення з фронту і ролі у цивільному житті
"Я чоловік, я брат, я названий батько. Я ветеран, психолог, психотерапевт, кризовий психолог. Все навколо військової психології", – так говорить про себе Володимир Галащук.
Після звільнення з війська у 2022 році він отримав припис, що не має права носити військову форму без дозволу: "Це мене обурило. Це моя форма. Просто коли тобі забороняють – це вже викликає спротив", – відкрито говорить Володимир.
Замість форми на ньому фліска з патчем друга з ампутацією: "Ця фліска почала обростати новими сенсами вже після того, як я звільнився. Але все ж таки військовими. На якийсь відсоток точно".
Після фронту Володимир не замикається в одній ролі. Він уважно формулює, хто він є. Це – частина його особистої реабілітації й основа його роботи: "Військові часто не відпускають свою роль. Я вже не служу, але на мені фліска. Це теж про роль. Якщо ти все змішуєш, важко вийти у цивільне життя".
Після повернення Володимир Галащук працював на лінії запобігання самогубствам, вів тренінги з посттравматичного зростання: "Я навчився говорити. Раніше я продавав комп’ютери. А тепер я не продаю – я працюю з менталкою".
Його принцип – "рівний рівному". І хоча є кабінет, зустрічі відбуваються де завгодно. "Головне – щоб було безпечно говорити", – каже ветеран.
Те, що не забудеш
Володимир Галащук є психотерапевтом Олени Риж. Саме тому на подкасті вони підняли питання, які можуть тригерити фактично кожного, хто пройшов фронт, і Олену Риж зокрема. Питання про перший бій і (не)вистріл; про неможливість допомогти пораненому побратиму; про рідних, які не змогли реабілітуватися.
"Я не вистрілила"
"Можливо, це не сором. Але це відчуття з’їдає. Я мільярд разів уже натиснула курок у голові", – каже Олена, згадуючи свій перший бій.
Тоді ворог зі зброєю був на відстані п’яти метрів. "Я тримала зброю, але заклякла. – згадує Олена. – Думала про синій скотч Friendly fire. Боялася, що це наш". Постріли пішли в землю. Ворог зробив крок назад і зник.
"Чи могла я його витягнути?"
В іншому бою Олена отримала поранення: "Я бігла. Потім зрозуміла: Вася залишився. Я не знаю, чи був він ще живий. Це запитання залишиться назавжди в моїй голові".
І хоч побратими кажуть, що вони зробили все правильно, Олена все одно повторює: "Чи могла я його схопити і тягнути? Чи був він ще живий? Ніхто не відповість".
“Я не боюсь бути незручною”
"І більше ніколи не буду", – каже Олена, коли мова заходить про людей, які не мають чіткої позиції щодо війни. Вона не уникає неприємних розмов: "Я не мовчу. Я не боюся поставити запитання. Я кажу, як думаю".
Олена чесно признається людям, з якими не хоче більше спілкуватися, бо переконана: "Це про відповідальність. Якщо я почну уникати її в малому, вона відгукнеться у великому".
Брат, якому не допоміг
Своїми тригерами поділився й Володимир. Він пройшов реабілітацію після 2015 року. А його брат – ні. "Його життя майже не змінилося. Це мій біль. – каже Володимир і продовжує: – Але я зрозумів: родичів не змінюють. Їх можна тільки любити".
Тому ветеран перенаправив енергію і почав працювати з іншими: "Бо сила, яка не вивільнилася на війні, шукає вихід. І якщо її не направити – вона буде саморуйнівною".
