"Характер" поговорив з Ольгою Закревською про те, як складно не реагувати на "відкосив з тцк" у кав’ярні та що таке ПОділ з наголосом на перший склад на четвертому році повномасштабної війни.
Поділені
Назва "Поділ" – багатозначна. Це і назва району Києва, де мешкає родина Закревських, і позивний чоловіка Ольги, і відгомін серіалу "Severance", де герої штучно поділяють себе на дві половини: робочу і приватну. У випадку Ольги останнє не вигадка, а повсякденність: бути в тилу і водночас жити війною. Тримати цивільне життя, яке має залишатися місцем, куди можна повернутись.
Ольга Закревська
Айтівець, який став військовим
Чоловік Ольги не одразу потрапив до війська: спроб було кілька. Але він наполягав. На момент повномасштабного вторгнення він мав непоганий дохід, досвід управління командами в IT, математичну освіту. Але у війську його зустріла зовсім інша ситуація.
Всі ці роки її чоловік забезпечує себе сам. Купує спорядження, витрачає бойові не на сім’ю, а на речі, які мали б надавати. Лікується теж самостійно. Ольга пояснює, що їхня родина ще має фінансову подушку від збережень чоловіка. Але багатьом іншим не пощастило. Люди залишилися без підтримки: ніби на дві зарплати, а насправді на одну, бо військову часто з’їдає система.
Пані Тетяна, кохана воїна, зазнимкована Ольгою для проєкту "Поділ"
"І найгірше – це навіть не навантаження. А те, що після трьох-чотирьох років війни ставлення до таких людей – абсолютно безправне. Це дуже боляче", – каже Ольга.
Тил, який ніколи не в тиші
За цей час Ольга навчилася багато чого: зберігати спокій, коли немає зв’язку; розмовляти з сином, не передаючи власної тривоги; підтримувати себе і не руйнуватись. Але щоденне навантаження не зменшується. І головне – воно невидиме. І не закінчується.
"Коли в родині двоє дорослих, хтось може вийти до аптеки, інший залишиться з дитиною. А коли ти одна – все на тобі. А ще ціни, школа, хвороби, робота. І це не на місяць. Так четвертий рік", – говорить Ольга.
Пані Олександра в об'єктиві Ольги
Вона не з тих, хто скаржиться. Але прямо каже, що психологічно це дуже важко. Постійний фоновий стрес, якому немає виходу. Ти тягнеш – бо треба. Але організм усе одно ламається.
"Я двічі проходила лікування за ці роки. Восени було найгірше, бо я весь час гасила в собі емоції. Особливо після розмов із чоловіком про армійщину, про безглузді накази, про зневагу. Ти слухаєш, переживаєш усе це, але мовчки. Бо що ти можеш сказати?"
Розмови, які хочеться не чути
Одні з найболючіших моментів, коли Ольга, як і тисячі інших жінок, сидить у кав’ярні або займається у спортзалі і чує чужі розмови: як хтось жартує про ТЦК; як обговорюють, "як уникнули армії"; як кажуть, що підтримують економічний фронт.
"Це завжди як удар. Ти сидиш і мовчиш, бо треба бути стриманою. Але всередині все стискається. Твій чоловік зараз у небезпеці, а поруч двоє інфантильних бугаїв обговорюють, як уникли відповідальності. І це не разово. Це постійно", – розповідає Ольга.
Кохана військового Олена у фотопроєкті "Поділ"
А ще буває, що приходять знайомі і починають виправдовуватись. Пояснюють, чому не пішли, чому важливі на місці: "До тебе приходять за індульгенцією. Хочуть, щоб ти погодилась: так, ти підтримуєш економічний фронт. Але мій чоловік теж міг би так підтримувати, на всю свою ІТ-зарплату, але чомусь він ще й воює. І ще забезпечує себе сам. Це все дуже гірко".
Поділ – як простір і як документ часу
Фотопроєкт "Поділ" – не лише про обличчя. Він про речі, які лишаються вдома, коли чоловік їде. Про шоломи, рюкзаки, коробки зі спорядженням. Про те, як вони заповнюють простір, витісняючи повсякденне. І стають частиною життя.
"У нас була комірка. Там були мої речі: на випадок, на всяк випадок, для подорожей. Тепер там усе його: зимове спорядження, літнє, аптечки, баули. І що цікаво – це дуже схоже в усіх. Коли я спілкуюся з іншими дівчатами, вони всі можуть описати свою систему зберігання. Це як новий досвід – просторовий, емоційний, побутовий", – каже Ольга.
Фотопроєкт "Поділ": кохана військового Тетяна
На перших зйомках жінки з’являлися поруч зі спорядженням чоловіка. Потім Олена змінила фокус – центром стали самі жінки. Але військові речі залишились у кадрі – як фон, як контекст, як пам’ять.
Іноді чоловіки самі просили: "Вдягни мій шолом. Це найкраще, що в мене є. Я хочу, щоб ти сфотографувалась саме з ним". І жінки сміялися – це було одночасно кумедно, незграбно і дуже зворушливо.
Громада, яка тріщить
Окрім дому, війна торкнулась і спільнот. Ольга багато років розвивала Самосад – громадський простір у серці Подолу. Її чоловік також був залучений. Але тепер усе змінилося.
"Хлопці, які раніше наводили порядок у саду, всі пішли на фронт. А тепер у чаті Самосаду пишуть: стало страшно, там підлітки, агресивні, хулігани. І просять: зробіть щось. Але мене вони не слухають. А чоловік не може, бо він військовий. Уявіть заголовок: військовослужбовець накричав на підлітка. Навіть якщо він просто попросив прибрати", – пояснює Ольга.
Кохана воїна Олена
В останній день своєї відпустки її чоловік пішов у Самосад. Подивитися, що там відбувається. Більше ніхто не приєднався. Після того він туди не ходить – знає, що не може бути таким, як раніше. І це теж частина "розриву": коли твоє минуле громадське життя не витримує тиску нової реальності.
