Про те, чому пошук зниклих – це як прогулянка по дуже тонкому льоду, Характер поспілкувався з Христиною Грималюк, донькою зниклого безвісти військового та учасницею організації.
"Ти не один, але це не полегшує очікування"
"Це була моя ідея – зібрати світлини наших рідних і зробити з цього відео під музику. Ми просто хотіли, щоб їх бачили", – розповідає Христина.
Учасники ГО "Опора титанів" на мітингу
Тоді це було лише відео. Зараз інстаграм організації налічує десятки фото з демонстрацій, акцій і прохань рідних військових до громадськості: зверніть увагу, зникли люди, які нас усіх захищали. Так родини почали спілкуватися між собою, обговорювати, як шукати інформацію, як говорити з державними структурами і як не здаватися. Одна з учасниць підготувала статут, і так народилася організація, що стала точкою опори для сотень людей.
Нині до "Опори Титанів" входять 150–200 людей. "Багато хто досі вагається приєднатися. Можливо, бояться, що це якась офіційна структура. Можливо, просто не готові до спільної боротьби", – каже Христина.
Родини об’єднуються у закриті групи, де діляться інформацією та підтримують одне одного: "Зазвичай, коли хтось зникає, його рідні звертаються до командування. Їх додають у групу, де є тільки родини військових. Так ми і зв’язуємося".
"Людина може бути в полоні, але офіційного підтвердження немає"
За майже три роки очікування Христина має лише одне свідчення, що її батько перебуває у полоні. "Є свідчення одного визволеного полоненого і на цьому все. Ні Російська Федерація, ні Міжнародний комітет Червоного Хреста не підтвердили його статус".
Учасники ГО "Опора титанів" на акції в Чернівцях
Родини не можуть просто чекати. Вони самостійно шукають інформацію, звертаються до всіх можливих структур. Державні органи дають дорожні карти – алгоритми дій у разі зникнення рідного. Але це не гарантує результату. "Найважче – це коли людина просто зникає. Ні серед живих, ні серед загиблих. І ти не знаєш, де вона".
"Якось розуміти, що от була людина, і людина зникла у якомусь полі, лісі, посадці – і про неї нічого не відомо".
"Повернулися одиниці"
За час існування організації вдалося повернути лише 10–15 військових. Це – крапля в морі, враховуючи загальну кількість зниклих. "22-й рік – дуже сумна історія. Людей з того періоду майже не повертають".
Організація не лише шукає інформацію про зниклих, а й працює з державними установами. Але цей шлях – складний і виснажливий: "Ми боремося, але складається враження, що нас не чують".
Учасниця ГО "Опора титанів" на мітингу
Незважаючи на боротьбу, відповідь держави майже завжди однакова: "Територія окупована, інформації немає. Чекати".
"Не жити так, ніби війни немає"
Рідні зниклих безвісти не просять жалості. Але вони хочуть, щоб суспільство пам’ятало про війну і про тих, хто ще не вдома. "Люди мають розуміти, завдяки кому вони живуть. Оце вони повинні розуміти і пам'ятати".
"І о 9:00 годині ранку мають зупинитися, а не жити так, ніби нічого не відбувається. Ніби війни немає".
Христина веде сторінку організації, публікує історії, відео, підтримує інформаційну боротьбу. "Я роблю те, що можу, і сподіваюся, що це допоможе не лише мені, а й іншим родинам. Адже кожен зниклий – це не просто військовий, це чийсь син, батько, чоловік. І вони мають повернутися. Вони вже не є чужими. Всі ці хлопці стали такими, ніби рідні".
Плакат із закликом звільнити полонених бригади "Едельвейс"
Христина чекає на батька майже три роки. Вона зізнається, що це боротьба не лише з невідомістю, а й із байдужістю: "Три роки – і це дуже важко. Вже здається, що йдеш по льоду, який ось-ось може тріснути під ногами".
Як говорити з рідними зниклих безвісти військових
Коли поруч людина, яка чекає на звістку про рідного, важливо не завдати їй зайвого болю.
Чого не варто говорити:
- "Ти повинна змиритися"
- "Треба жити далі"
- "Його вже, мабуть, немає"
- Про зниклого у минулому часі
Важливо не нав’язувати свою допомогу, якщо її не просять.
"З грубістю я не стикалася. Але деякі люди вважали за потрібне сказати мені, що якщо його немає так довго, то значить… все. Мені було важко, коли говорили про нього у минулому часі. Немов його вже немає. Немов він просто зник і більше не існує", – пояснює Христина.
Як підтримати людину, яка чекає рідного з війни:
- Слухати, а не намагатися знайти "правильні" слова
- Допомагати з побутовими дрібницями, якщо людина цього потребує
- Не нав’язувати свою думку про майбутнє – це не ваш біль
- Не уникати теми, якщо людина сама про це говорить
"Чужі люди інколи були поруч, допомагали, підтримували. А з тими, хто починав говорити щось на кшталт "ти ж розумієш, що його вже немає", я більше не спілкувалася", – каже Христина.
Бути поруч – це не говорити правильні слова, це відчувати, коли мовчання цінніше за будь-які поради.
