Характер розповідає історії тих, хто не розгубився в цей день. Тих, хто в перші дні повномасштабного вторгнення став на захист своєї країни.
Наші воїни поділилися емоціями 24 лютого 2022 року, згадали свій перший день на фронті, слова вдячності від цивільних, обереги, моменти, які розвеселили, коли було важко.
"Я їду на війну!"
Василь Михавків
Василь Михавків – ветеран, топогеодезист 406 окремої артилерійської бригади
Про перший день на фронті
Мій перший бойовий виїзд був 16 березня 2022 року. Найбільше мені запам’ятався тоді бронік, який мені видали і який важив аж 25 кілограм. Пізніше ми пробували його прошити СВДешкою (Снайперська гвинтівка Драгунова) з 20 метрів – не вийшло.
По суті, у мене була перша ніч на фронті. Пам’ятаю спали тоді в землянці – відчуття були ніби в труні лежиш. На мій перший виїзд припав обстріл наших позицій градами.
Розуміння, що війна змінила назавжди
Воно прийшло 13 березня 2022 року. Я тоді перебував на навчанні на Яворівському полігоні і вночі був його ракетний обстріл. В той день я зрозумів, що це реально війна.
Ми сім годин стояли в полі на морозі, чекаючи поїзда, який нас звідти забере. Тоді я й зрозумів, що це все не жарти.
24 лютого 2022 року: що б сказав собі тодішньому
Нічого нового. Я б сказав те ж, що й тоді: “Я їду на війну!”
24 лютого 2022 року я був у Словаччині. Працював там. Почувши про повномасштабне вторгнення, подзвонив брату і сказав, що їду на війну, і почав збиратися додому.
Талісман
Фото на телефоні, де дружина з дітьми. Також мав з собою молитву, написану від руки на папері. Мама дружини дала, коли відправляли мене на фронт.
Підтримка і вдячність від цивільних, які запам’яталися
Це про Херсон. Ми заходили в нього селами, не по головній трасі. Нас там так чекали: люди зустрічали з квітами, звідусіль лунало: “Дякую, що визволили!”, “Дякую за захист!”
Василь Михавків у визволеному Херсоні
Одна сім’я взялася нас годувати і тоді я жартома питаю: “Ну ми ж у Херсоні, може у вас кавун є?” І тут вони підходять до холодильника і кажуть: “Ви так довго йшли. Але ми все одно вам залишили кавун,” – і витягують нам його. Це було неймовірно!
Момент, який змусив посміхнутися навіть у найважчі часи
Це був артобстріл, який тривав чотири години. Літо, жара, ми вже десь чотири кілометри пробігли по посадці і тут мій побратим каже: “Ми ж воду забули на позиції. Треба вернутися забрати, бо жара!” Я б тоді нізащо туди не повернувся, але ця фраза розсмішила.
Відчуття, що армія – це більше, ніж люди в формі
Зрозумів це, коли їхав на бойове завдання вдруге. Перший раз дуже неочікуваний: от їдеш, бо їдеш. Вдруге ти вже розумієш: куди їдеш. Ти розумієш, що не можеш думати/сказати: “Я не буду то робити!” Ти не маєш вибору, як у цивільному житті. Це армія і тут немає: “Хочу, не хочу!”
"Цього разу ми це зупинимо!"
Владислав Якушев
Владислав Якушев – український письменник, журналіст і громадський діяч. Активний учасник Революції Гідності та російсько-української війни: вступив до лав Збройних сил України з початком війни на Донбасі, а у 2016 році демобілізувався у званні старшого лейтенанта.
24 лютого три роки тому
Тоді я без вагань повернувся до армії і сказав собі: "Ми це зупинимо! Цього разу ми це зупинимо!" Вже з часом зрозумів: не все залежить від воїнів.
Перший день на фронті
Це був 2015 рік, тоді 14 бригада захищала Маріуполь. Був перший сонячний теплий день. Одна з рот була зрита величезними вирвами: по полю з соняшниками великі чорні плями. Вони чомусь вразили мене найбільше: такі недоречні на тому мирному полі. Тоді я вперше зрозумів, що війни так просто не здихатися. Вона надовго.
Талісмани
У 2015 році моїм талісманом була маленька жовто-блакитна лялька-мотанка, яку привезли волонтери. Її робили діти. Я зачепив її на собі на бронежилет і всюди ходив з нею. Інші військові радили зняти: занадто яскрава, може привабити снайпера. Але я вірив, що саме вона мене оберігає.
Стіни бліндажів ми обклеювали дитячими малюнками; кожен воїн мовчки закладав хоч один у бронежилет. Розуміння, що саме ми зараз захищаємо цих дітей, зігрівало.
Владислав Якушев
Момент, який змусив посміхнутися навіть у найважчі часи
На війні завжди є місце для посмішки, якою б страшною вона не була. У 2022 році наша рота була в Євгенівці, фактично в оточенні, під жахливим обстрілом.
Поруч вибухнув снаряд і зрізав мені трохи шкіри з пальця. Я знесилений впав біля побратима Помідора. Відірваний уламок пальця гарячий, парує, а Помідор підхоплює його і кидає мені. Мовляв, на – то твоє.
Відчуття, що армія – це більше, ніж люди в формі
У березні 2022 року в боях за Новомихайлівку на Донеччині я отримав осколкові поранення в голову і плече, але після лікування знову повернувся на передову. Вже в травні, під Оріховим на Луганщині, мене поранили вдруге – цього разу куля влучила в ліву руку.
Я точно знаю, армія – це не просто люди в формі. Фізичні і нервові навантаження, які витримують воїни, звичайна людина витримати не може. Наша армія складається не з людей – з титанів.
“Заспокойся і готуйся, що це буде довго!”
Олег Огоновський
Олег Огоновський – ветеран, старший сапер 125-ї окремої бригади ТрО
Про перший день на фронті
У мене була перша ніч на фронті. Нас відвезли в село, а далі на місце дислокації. Ми всі були такими наївними, переповнені відчуттям невідомого. Ти ніби в середині фільму: дивишся його і не знаєш, що буде далі, зате цікаво.
Розуміння, що війна змінила назавжди
Як не дивно, воно прийшло після звільнення зі служби. Не тоді, коли був у армії, а коли був з цивільними. Під час посиденьок з рідними, друзями я розумів, що трохи інший - якийсь попаяний.
Як Волдеморт розкидав часточки своєї душі, так само і в мене було відчуття, що частину душі я залишив там - на фронті, зі своїми побратимами. І вона буде з ними завжди.
24 лютого 2022 року: що б сказав собі тодішньому
“Заспокойся і готуйся, що це буде довго!” Я, чесно, думав, що все це триватиме два-три місяці.
А ще: “Keep calm і живи у новій реальності” Для мене це реальність, де ми всі солдати: і військові, і цивільні. І якщо хтось цього не розуміє, то буде біда.
Талісман
Фотографія родини: дружина зробила фото з сином і дочкою, а мене дочка домалювала збоку.
Також завжди носив із собою прапорець, який намалювала мені донечка.
Олег Огоновський з дружиною
Підтримка і вдячність від цивільних, які запам’яталися
Для мене це Харків. На фронті я отримав травму і тому деякий час моя рука була в гіпсі. Треба було їхати до Харкова в госпіталь, оформлювати документи. Коли чекав на них, то зробив собі екскурсію містом. Зайшов поїсти у кафе, а коли попросив рахунок, виявилося, що за мене вже заплатили, ще й залишили мені записку з подякою (вона досі в мене). Офіціант сказав, що було кілька відвідувачів, які хотіли оплатити мій рахунок. Це мене дуже розчулило.
Але це було не все. Коли я йшов до госпіталю, то на розі одного з будинків побачив хлопчика. Він стояв там один з цукерками в руках. Побачивши мене, від підбіг і віддав мені ці цукерки. Я, чесно, навіть не знав, що робити і як реагувати.
Харків для мене – це про підтримку і вдячність військовим. Такого я не зустрічав більше ніде.
Момент, який змусив посміхнутися навіть у найважчі часи
“Лайно побратима”. Вибачте, будь ласка, але так воно і є. Ми йшли на СПшку (бліндаж і кілька метрів окопу) зранку, коли сіріло, щоб п***ри, які сиділи за кількасот метрів, нас не бачили. Це дуже жахливе відчуття, коли розумієш, що за тобою з усіх боків слідкують.
Так от: одного разу я йшов на СПшку і по дорозі побачив лайно свого побратима. Таку купу не можна було пропустити! Той “витвір мистецтва” став мемом. Звичайна людина такого зробити не може! То лайно так заполонило мій мозок, що я тоді зовсім не боявся, не переживав. От чесно: якби тоді був наступ, то, я впевнений, то лайно нас би врятувало!
Відчуття, що армія – це більше, ніж люди в формі
Я це зрозумів відразу. З перших тижнів служби. Навколо тебе люди, з якими ти переживаєш особливі моменти, пригоди, як от: бій, смерть. Такого ти з ніким іншим не переживав і переживати не будеш. Оце і є відчуття армії. Ці люди завжди будуть для мене рідними, навіть якщо ми будемо бачитися раз на рік чи й ще рідше.
