Але у квітні 2022 року він вирішив, що його місце тепер – не на сцені. Аби потрапити до війська, довелося пройти через чотири військкомати у Києві та рідному Миколаєві. Врешті його прийняли в одну з чернігівських частин Нацгвардії.
Згодом Микола ухвалив остаточне рішення – вступити до "Азову". Це було непросто: він пройшов відбір, що включав фізичні випробування, перевірку мотивації та психологічну стійкість. Після п’яти тижнів базового курсу бойової підготовки Микола отримав бойове завдання і став пілотом БПЛА.
Реабілітація
Микола відкриває очі. Він у лікарняній палаті, звуки апаратів, повітря просякнуте запахом антисептиків. Його свідомість повертається уривками: вибух, бетон, темрява, голоси побратимів, евакуація, біль, нестерпний біль.
Шоку не було. Він зрозумів усе ще під завалами, коли не відчував кінцівок і не міг поворухнутися. Тепер це просто підтвердилось – ноги вище коліна ампутовані.
"Перше, що тебе зустрічає після такого поранення – це біль. Він всюди. Ти лежиш і тобі боляче. Ти пробуєш сісти – боляче. Ти спиш – і тобі боляче навіть уві сні".
Катерина поруч. Вона говорить із лікарями, слідкує за вчасним прийняттям ліків, домовляється про процедури. Дружина міцно тримає його за руку, але не плаче.
Не жаліє.
Микола на лікарняному ліжку
"Якщо я почну його жаліти – це буде найгірше, що я можу зробити. Він не потребує жалю, він потребує підтримки. І я давала йому цю підтримку, навіть коли інші дивилися на мене, ніби я безсердечна".
Катерина не дозволяла собі розгубитися.
Життя під час війни – це коли найгірше, що може статися за день, – це дзвінок із невідомого номера.
Коли Миколу поранило, Катерині повідомили коротко: "Є приліт. Він живий". Це була єдина інформація, яку вона могла обробити в той момент. Він живий. А отже, можна працювати з тим, що є.
А далі – евакуація, лікарня, реанімація, ампутація.
Поки Микола перебував у лікарні, вона була посередником між ним і світом: говорила з лікарями, з батьками, з друзями, з побратимами. Вона відповідала на сотні дзвінків, підтримувала родину, але ніколи не давала собі слабкості перед ним.
"Багато хто дзвонив і просто ридав. Але я не могла собі цього дозволити. Це Микола лежить у ліжку. Йому боляче. Йому доведеться навчитися жити заново. А моя задача – зробити так, щоб він відчував в усьому підтримку".
Перші випробування
Перший великий виклик – навчитися сидіти. Микола вчиться.
"Ти не можеш просто взяти і сісти. Це не так працює. Твоє тіло відмовляється, рівновага змінилася, ти не знаєш, як правильно триматися. Але ти пробуєш. Один раз, другий, третій. Падаєш, знову пробуєш".
Наступний етап – крісло-колісне.
Микола і Катерина
"Ти думаєш, що кріслом колісним користуватися просто? Що сів – і поїхав? Ні. У тебе немає ніг, які тримають баланс. Будь-який нахил – і ти падаєш. Але ти пробуєш. День за днем".
Потім – вперше вийти на вулицю.
"Реакції від цивільного суспільства переважно хороші. Але інколи люди самі вирішують, що тобі потрібна допомога. Просто підходять і починають мене котити в кріслі. Без питань. Без "можна допомогти?" Вони вирішують за мене".
Катерина пояснює: інколи люди просто не знають, як поводитися.
"Якщо треба допомога, проси. Якщо не треба, скажи "ні". Люди не знають, як поводитися, їм треба показати".
Найскладніше чекало пару попереду: навчитися ходити на протезах.
"Протези – це не магія. Ти не просто встав і пішов. Це місяці болю. Ти одягаєш їх – і вони ріжуть, тиснуть, натирають. Кожен крок – це випробування".
Фізичний терапевт допомагав суворо, не дозволяючи лишній раз розслабитись.
"Я бачила, як він падав. Але я знала, що він має піднятися сам. І він піднімався", – згадує Катерина.
Я не здивувалася, коли він сказав, що піде
Їхня історія почалася випадково: із зустрічі у кімнаті гуртожитку, куди Катерину привів її друг.
"Це було після мого дня народження – як подарунок. Не очікувала нікого побачити, а тим більше – не очікувала, що ця зустріч переверне все моє життя".
Микола теж одразу відчув, що це знайомство не буде просто випадковим.
"Вона увійшла і я одразу зрозумів: це людина, яка запам’ятається назавжди. І нарешті – нормальна людина! Це може звучати дивно, але у нашому середовищі всі дуже творчі, дуже складні. А вона була просто справжньою. Не боялася говорити про свої страхи, чітко знала, чого хоче. І це зачепило".
Микола і Катерина
Вони почали зустрічатися, спільно будували плани, підтримували одне одного у професійних починаннях. Катерина була тією людиною, яка завжди знаходила можливості, а Микола – тим, хто не боявся їх реалізовувати. Вони створили міцну команду, яка, здавалося, могла пройти через будь-які труднощі. І ті не забарились.
Азов
"Я не здивувалася, коли він сказав, що піде в "Азов". Ми обговорювали це і я знала, що для нього важливо воювати саме там", – стинає плечима Катерина.
"Азов" – це не просто військова частина, а середовище, де важливі ідейність і цінності. Це ідеально відповідало світогляду Миколи.
На той час потрапити до бригади було непросто: спершу інтерв’ю, тестування на фізичну та морально-психологічну витривалість, перевірка мотивації.
Обійми Миколи і Катерини
"Я розумів, що буде складно. Але наказ прийшов досить швидко і я потрапив на базовий курс бойової підготовки. П’ять тижнів інтенсивного навчання – і одразу на бойове завдання. На фронті я став пілотом БПЛА. Лише там, у реальних умовах, почав розуміти, як працювати у бою", – розповідає Микола.
Навчання в "Азові" були виснажливими.
"На тренуваннях іноді було складніше, ніж на бойових. Ти працюєш на межі фізичних і психологічних можливостей. Але на бойовому завданні ці навички рятують життя. Там уже не думаєш про складнощі – тільки про завдання і про тих, хто поряд. Я знав, що побратими витягнуть мене, якщо щось станеться. Хотів, щоб вони так само могли покластися на мене", – каже Микола.
Микола на службі
Чотири години болю та боротьби
У березні 2024 року, під час виконання бойового завдання в районі Серебрянського лісу на Луганщині, російська авіабомба (КАБ) влучила по позиціях. Внаслідок удару Миколу та ще кількох воїнів засипало бетонною плитою. Він провів під завалами кілька годин, а наслідком стало ампутування обох ніг вище колін.
"Тоді ми втратили двох побратимів, а я отримав тяжке поранення. Чотири години хлопці голими руками відкопували мене під безперервним обстрілом. Деколи їм доводилося ховатися на 10–20 хвилин, перечекати атаку, а потім знову повертатися до мене. Вони навіть просили вибачення за це... Хоча це нормально: нас вчили, що спершу виконання завдання, потім евакуація поранених. Після авіаудару ми вже не могли воювати, тож головною задачею стало врятувати мене та ще одного бійця", – пригадує воїн.
Коли Миколу нарешті звільнили, довелося чекати ще дві години на евакуацію – через постійні обстріли жодна техніка не могла підійти.
"Біль був нестерпний. Я хотів втратити свідомість, але залишався при тямі. Побратими проходили це випробування разом зі мною, бо я не міг перестати кричати. Уявіть, коли людина кричить безперервно чотири години – це тисне на всіх. Ми намагалися говорити, аби не втрачати зв’язок. Хлопці говорили зі мною про сім’ю, Катерину, наше майбутнє – саме ці думки допомагали триматися", – зізнається азовець.
Тіло Миколи було затиснуте уламками будівлі до самого тазу. Десь на другій годині він зрозумів, що ноги, найімовірніше, не врятувати. І це стало своєрідним порятунком: "Як тільки усвідомив, що ніг більше нема, стало легше. Головне – вижити".
Цілі
Від час реабілітації Микола сприймав відновлення як певну гру: спочатку маленькі цілі, потім складніші завдання. "А чи зможу я сам вдягнути куртку? А чи зможу виїхати перекурити? А чи зможу сам зустріти дружину?" І так щодня – новий виклик, новий рівень, ще одна перемога.
Микола і Катерина
Але не все залежить від сили волі. Фізичний біль, фантомні відчуття, втома – усе це постійні супутники процесу відновлення. Тіло потребує часу на адаптацію, формування кукси має проходити поступово, а значить, багато рішень не можна форсувати.
Зараз пара продовжує допомагати бригаді через збори та участь в соціальних кампаніях і демонстраціях. У червні цього року пара разом презентувала український фільм «Пісні землі, що повільно горить» режисерки Ольги Журби.на Венеційському бієнале.
Микола і Катерина відкрито діляться своїм досвідом, бо знають: ця історія – не унікальна. Вона вже стала частиною тисяч українських родин. І головне, що вони хочуть донести: життя не закінчується після поранення. Але його дійсно потрібно навчитися жити по-новому. І якщо поряд є людина, яка тримає тебе за руку і йде разом з тобою – це найкраща підтримка.
"Ми не раз падаємо, але разом. І намагаємось впасти так, щоб вилетіти з падіння разом. Якомога скоріше", – закінчує розмову Катерина.
