"Характер" поговорив з пані Наталею, мамою загиблого пілота, Героя України Степана Тарабалки про пам’ять, втрату – і вміння перетворювати біль на добро для інших.
Пілот
Пані Наталія більше не готує шоколадний торт.
Правильний торт повинен бути з білими коржами, густо перемазаними солодким шоколадним кремом. Таким, який печеться на день народження сина Степана; таким, щоб з ним смачно було "ганяти чаї". Чай молодий пілот п’є літрами з величезних горнят.
Це єдине його "занадто". В іншому Степан – людина дисципліни і режиму. Пластун, грає на кількох музичних інструментах, випускник військового ліцею, а тепер – пілот Повітряних Сил України. Хлопець дуже добре знає міру. Пілоту не можна бути повненьким – літак дуже швидко вимірює вагу.
Степан мріяв літати завжди. Ця мрія, підкріплена наполегливою працею, приводить його з Коломиї до Харківського університету Повітряних Сил. Вступити сюди надзвичайно складно. На дні відкритих дверей один з викладачів-пілотів розвертається до Степанових батьків і чітко говорить: "Серед моїх однолітків уже майже нікого немає в живих".
Степан Тарабалка
Переконати хлопця передумати неможливо, хоч мама і намагається. Хлопець стинає плечима: забороните, поїду вступати все одно.
Свою дорослу кар’єру Степан починає у 22 роки. Як військовий льотчик, служить у Повітряних Силах Збройних Сил України, літає на винищувачах МіГ-29. З 2015 року бере участь у бойових завданнях у рамках антитерористичної операції. Його служба включає ротації у Чугуєві та Дніпрі.
Вони з мамою часто розмовляють про Бога, релігію, життя і смерть. Він шукає істину, каже мамі: "Бог – це не в церквах, мама, а всередині нас".
Степан разом із дружиною виховує сина. Одружились зовсім юними: пілоту було 21. Мама Наталя не розуміє, чому хлопець так спішить жити – у пілотів на землі інше ставлення до життя, вони ніби п’ють його великими ковтками. Завтра не обіцяне, небо не прощає помилок – у них є сьогодні.
Степан Тарабалка – український військовий льотчик, пілот винищувача МіГ-29. Він загинув 13 березня 2022 року над Житомиром під час виконання бойового завдання. Посмертно удостоєний звання Героя України із врученням ордена "Золота Зірка".
Перші місяці після втрати
Спочатку пані Наталія не може сприйняти смерть сина як реальність. Вона продовжує говорити про нього у теперішньому часі, звертається до нього у думках, ніби намагається зберегти зв’язок. Болісно чути навіть слова співчуття – нагадування, що він більше не поруч.
Наталія Тарабалка
Через кілька місяців після смерті сина пані Наталія вирішує взяти участь у реабілітаційній програмі для батьків загиблих військових. Це був важкий крок: під час першої групової зустрічі вона не витримала й вийшла з кімнати, коли інші батьки почали говорити про своїх дітей у минулому часі.
"Я просто не могла це чути, мене ламало", – згадує вона.
Однак на реабілітації Наталія поступово почала відчувати підтримку людей, які пережили схожі втрати. У ці дні вона вперше зрозуміла, наскільки важливо бути серед тих, хто розділяє твій біль.
Шлях до прийняття
Одним із переломних моментів стало сходження на Говерлу під час реабілітаційної програми. Через густий туман Наталія не бачила вершини й ішла, зосереджуючись лише на найближчій відстані. Якби не туман, може і не наважилась би.
"Ще трохи, ще кілька кроків", – казала вона собі, думаючи про Степана, про його силу й рішучість. Коли вона досягла вершини й озирнулася, туман розійшовся і перед нею відкрився краєвид могутніх, вічних Карпат. Цей момент став для неї символом: навіть коли не видно кінцевої мети, важливо йти вперед.
Переживаючи втрату, пані Наталія зрозуміла, що не хоче залишатися наодинці з горем. Вона почала спілкуватися з іншими родинами загиблих військових, підтримувати їх і допомагати адаптуватися до нової реальності.
Ідея створити місце, де лікують не лише тіло, а й душу, виникла в Наталії раніше, через особисті обставини. Коли її донька потребувала психологічної підтримки через панічні атаки, то почула від лікарів: "Ми не рятуємо душу".
А хто ж тоді рятуватиме?
Повномасштабне вторгнення і втрата сина допомогли практично втілити ідею. Разом із волонтерами й небайдужими Наталія почала роботу над створенням центру, який став би місцем для реабілітації ветеранів і допомоги їхнім родинам.
Зараз тут можна отримати підтримку, відновити сили й знайти новий сенс у житті. Пані Наталія залучила до роботи багатьох волонтерів, а також самих ветеранів, які хотіли допомагати побратимам і їхнім родинам.
Сьогодні пані Наталія активно працює над розвитком центру, проводить зустрічі, бере участь у міжнародних заходах і допомагає ветеранам та їхнім родинам. Вона продовжує справу, яка стала даниною пам’яті її сина – людини, яка мріяла, жила й віддала своє життя за свободу України.
Треба жити далі
Часто після повернення з війни військові змінюються. Бойовий досвід, стрес і травми, як фізичні, так і психологічні, залишають відбиток на їхньому житті. Це може проявлятися у вигляді агресії, замкнутості, залежностей чи навіть неможливості повернутися до звичного життя.
Родини ветеранів також переживають труднощі. Вони часто не знають, як правильно реагувати на поведінку близької людини, яка повернулася з війни. Дружини ветеранів нерідко стикаються з нерозумінням суспільства або тиском з боку родичів.
Рідні загиблих захисників, які проходили реабілітацію в центрі
Наприклад, їх можуть засуджувати за бажання жити далі, якщо вони втратили чоловіка на фронті: "Як це, вдова пішла на каву?", "Як це, вона знову вийшла заміж?"
"І це неправильно. В подружній клятві говориться: поки смерть не розлучить нас. Коли розлучила, з часом потрібно зцілювати серце. Мій син говорив своїй дружині: якщо я загину, невже ти залишиш мого сина без батька? Поступово, крок за кроком. Треба жити далі", – переконана засновниця "Тепла Крилатої душі".
Чудо в Португалії
Якось пані Наталія мала у поїздку до Португалії, де їй вдалося встановити контакти з українським реабілітаційним центром поблизу Лісабона.
Його заснувала українська асоціація для підтримки ветеранів. Центр функціонував з початку повномасштабного вторгнення. Він приймав українських військових, які потребували реабілітації після поранень. Тут були й ті, хто мав ампутації чи страждав на фантомні болі. Лікування передбачало боротьбу із залежністю від знеболювальних препаратів, які часто стають причиною алко- чи наркозалежності.
Наталія Тарабалка
На момент візиту пані Наталії центр перебував у стані замороження: його збиралися закривати через фінансові труднощі. У приміщенні вже почали демонтувати меблі, упаковувати картини та книги з бібліотеки.
Пані Наталія вирішила втрутитися, щоб не допустити закриття. Вона організувала зустріч у посольстві України в Португалії, де змогла донести проблему до посла. Спільно з керівництвом центру вони почали шукати шляхи вирішення ситуації, щоб заклад продовжив роботу.
У результаті сталося невелике чудо – ротарі клуби Коломиї та португальського міста Фару підписали партнерську угоду, щоб підтримати діяльність реабілітаційного центру.
"Тепло Крилатої душі"
Таку назву отримав реабілітаційний центр. Він розташований у сільській місцевості. Територія включає паркову зону, ставок і навіть невелику ферму. Це дозволяє проводити як терапевтичні заняття, так і заходи, спрямовані на зняття стресу: прогулянки, екскурсії, спортивні заходи.
Приміщенням для центру став занедбаний адміністративний корпус, який привели до ладу громада та волонтери. Перші роботи проводили спільно з місцевими жителями, активістами та благодійними організаціями.
Центр пропонує різноманітні послуги для відновлення фізичного та психологічного стану ветеранів, а також їхніх родин. Серед них:
- Індивідуальні консультації психіатра, психолога та психотерапевта.
- Арт-терапія, біосугестія (робота з підсвідомістю) і групи самодопомоги.
- Фізична реабілітація: масажі, вправи для відновлення функцій опорно-рухового апарату, заняття в реабілітаційній залі під наглядом фахівців.
- Юридична підтримка: допомога з документами, соціальними пільгами та вирішенням житлових питань.
Особливу увагу приділяють роботі з родинами ветеранів, які повернулися з фронту.
У центрі застосовують індивідуальний підхід до кожного ветерана чи родини. Деякі потребують спокійних розмов і психологічної підтримки, інші – фізичної реабілітації або соціалізації. Часто допомога надається не лише ветеранові, а й членам його родини. Іноді вони стикаються з труднощами у взаємодії через зміни, спричинені травматичним досвідом війни.
Є випадки, коли ветерани самі радять своїм родичам звернутися до психологів, щоб краще зрозуміти, як правильно реагувати на їхній стан і потреби.
Центр активно співпрацює з місцевими громадами, волонтерами, міжнародними організаціями та благодійними фондами.
Окрім того, "Тепло Крилатої душі" контактує з Міністерством у справах ветеранів, що дозволяє залучати фахівців і координувати роботу на загальнодержавному рівні.
Щоб отримати допомогу центру, ветерани можуть звертатися через Facebook-сторінку чи офіційні контакти, розміщені в місцевих адміністраціях і ветеранських організаціях.
Пам’ять сина повинна жити у діях, у практиці.
"Я інколи думаю, що це я страждаю, як мама. А для Степана, для пілота, не було вищої честі – як загинути в польоті. За свою країну".
Але все ж, пані Наталія більше не пече шоколадних тортів.
